Крилаті гойдалки Грутас-парку

Давай поднимем два граненых

Судьбой наполненых стакана

З пісні Олександра Малініна

Всі ми родом із дитинства, а отже — з колишнього СРСР, в якому воно минуло. І Союз цей, так чи інакше, виховав три нинішні покоління: наших дідусів, батьків і, відповідно, нас із вами. Кажуть, рівно стільки необхідно щоб сформувалося стійке світосприймання. Той час минув, залишивши нам любов до радянських фільмів, смак до класичної спадщини і ностальгію за тим особливим відчуттям кревності, коли «зустрічають і проводжають усім двором».

У кожного з цих поколінь своє сприйняття радянської дійсності.

Для моєї бабусі це — голодомор, про який лише в останні роки наважилася розповісти, та й то пошепки. Для дідуся — війна від Донецька до Берліна, довічна милиця й улюблена пісня про Катюшу.

Для тата — «Південмаш», анекдоти про Брежнєва і бідних інженерів, обтріпаний «самвидав», і закодована на підсвідомому рівні фраза «не базікай», а також вірші та гори, в які можна було просто піти.

Для дядька — комсомольські збори, на яких ідеологічним був лише антураж, Висоцький на «бобінниках» і перше одкровення: виявляється, тихоня-однокурсник — штатний стукач КДБ...

Для мене ж — ненависна дисципліна в піонерських таборах і обов’язковий червоний галстук, котрий, подорослівшавши, дівчиська просто ховали в кишеню, оскільки він так красномовно видавав поки ще шмаркацький вік. А ще — «ленінградське» морозиво по 22 копійки і парк, в якому «летят крылатые качели». Ти сама управляєш ними, розгойдуючись дедалі дужче, від страху дрижать коліна, дух перехоплює від захвату, а перед очима — «распахнутое настежь небо».

Світ змінюється, радянське минуле десь далеко. А іноді так хочеться без ярликів «за» і «проти» зануритися в той час, але при цьому побачити й зворотний бік «медалі… .

І таке місце на території колишнього Союзу таки з’явилося. У Литві створено перший у світ Музей комунізму — Грутас-парк. Розташований він за 100 кілометрів від Вільнюса, поруч із курортом Друскінінкай.

За неповні чотири роки роботи його відвідали більш як мільйон чоловік із 80 країн світу.

Прямо на вході — монумент матері Крішкольніці, збірному образу литовської матері, котра сумує за загиблими на війні синами. Пам’ятник стоїть на окремому, густо обсадженому квітами пагорбі. Це — святий для Литви символ.

Далі починається сам парк. Лісовий масив площею 200 га оперізує річка. Єдиний вхід — через дерев’яний місток, по обидва боки якого все дно річки всипане монетками «на пам’ять», вони, навіть, на листях латаття. Прямо як золоті червонці з оповідання про Буратино. Екскурсовод гостинно відчиняє залізні ворота з гербом Радянського Союзу — «Ласкаво просимо до СРСР!»

Відвідувачів зустрічає пам’ятник радянському солдату-визволителю: автомат навпереваги, на все обличчя — відкрита усмішка. Він багато років простояв на одній з площ Вільнюса. При демонтажі всередині монумента було виявлено капсулу з іменами його будівельників. Ними виявилися німецькі військовополонені. Дехто з тих, хто залишився живий, приїхали в Литву на зустріч і, не соромлячись сліз, розповідали, як вкладали в пам’ятник усе, що не могли висловити словами: біль, розпач, тугу за домом. Тепер з’ясувалось, чтому , якщо придивитися, у радянського хлопця яскраво виражені арійські риси обличчя.

Поруч — військова техніка різних часів. Її із задоволенням «освоюють» діти. Чіпати тут можна практично все. Але улюбленим місцем «дислокації» дітвори є справжній радянський луна-парк із силою-силенною атракціонів. Ніякої електроніки. Всілякі гойдалки, човники, каруселі, гірки ...

Вивчивши агітпоїзд, із плакатами й атрибутикою часів революції, прямуєш до справжньої хати-читальні з бібліотекою — від агіток часів революції до підручників, за якими навчалися ми. Літературу «видає» усміхнений манекен піонерки в шкільній формі з білосніжним комірцем і бездоганно випрасуваному червоному галстуку. Почитати можна за дубовим столом під портретом Іллічі з його позачасовим гаслом: «Вчитися, вчитися, і ще раз вчитися!»

На стінах — передвиборні плакати, декрети, портрети. А також продукція самвидаву — підпільні листівки типу «не голосуйте за свиню Сталіна». Поруч фотографії в’язнів у концтаборах, знімки розкопок по-звірячому замучених жертв НКВС, архівні документи.

Другий музей відтворює картини мирного радянського часу: комсомольсько-піонерська атрибутика, усілякі знаки відзнаки та заохочення, а також незліченні погруддя всіх великих і маленьких комуністичних вождів, закінчуючи Черненком. Горбачова серед них немає. Зрозуміло чому...

На вулиці Леніна (єдиній, що збереглася в Литві) сила-силенна пам’ятників радянського періоду. У кожного своя історія та культурна цінність. Багато з них дійсно є витворами мистецтва, про що екскурсовод обов’язково розповість.

Ось під кущем розташувалося знамените тріо: Маркс, Енгельс і Ленін. Далі солідний пам’ятник Леніну та комуністу Максукасу. Ілліч на подив довгоногий. Виявляється, в початковому варіанті Ленін був на цілих п’ять сантиметрів нижчим від свого литовського соратника, і приймальна комісія наказала терміново виправити це «непорозуміння».

Однак найдовше литовці зазвичай затримуються біля пам’ятника Антаносу Снєчкусу, першому секретарю Компартії Литви з 1936 по 1974 рік. Виходець із багатої сім’ї став затятим комуністом, відправивши у табори тисячі литовців, включаючи і своїх рідних братів. Після війни його мати з дітьми, котрі залишилися на свободі, емігрувала до Німеччини. Вона померла там 1948 року, але тільки через десять років проклятий нею син дізнався про її смерть. Однак, заслуживши беззастережну довіру Москви, Снєчкус із 64-го дуже багато робить для розвитку Литви, та збереженню її національної ідентичності. Саме за його часів Литву стали називати «маленькою Америкою».

Пантеон вождів виводить до річки, на іншому боці якої красується копія куреня Ілліча в Розливі. Тут можна відпочити, скип’ятити в казанку чай, навіть прочитати кілька сторінок «Капіталу».

Природний ландшафт парку-музею, з річечками, болотами і берізками дуже нагадує Сибір, у якому свого часу згноїли більш як триста тисяч литовців. Реальну картину допомагає відтворити вся атрибутика гулагівського табору — вартові вишки, колючий дріт, і над усім цим із динаміків ллються патріотичні радянські пісні.

У парку зібрано персонажів литовської радянської історії. У тому числі й тих, хто щиро сприйняв ідеї комунізму. Тому друга вулиця Грутос-парку має ім’я національної героїні Маріте Мельнікайте — «литовської Зої Космодем’янської». Двадцятирічну партизанку було страчено німцями.

На цій вулиці скульптури багатьох відомих письменників, громадських діячів. Є пам’ятник живій людині. Полковник Кураков воював у Польщі, партизанив у Білорусі. Переїхав у Литву 1948-го, де все життя працював в органах внутрішніх справ. Зараз йому 80 років, живе у Вільнюсі. Бюст було зроблено у 1972 році на замовлення Міністерства культури, потім він зник, і надалі його долею полковник не цікавився. Якось вирішив подивитись музей, й на свій подив, знайшов там себе. Ветеран зовсім не проти такого «увічнення» , бо його совість перед країною чиста. Він вважає, що такі парки конче потрібні, та запрошує людей приносити у музей свої експонати.

Експозицію завершує галерея радянського живопису і декоративного мистецтва. Барвисті полотна, гобелени, вишивка, мілітаристські іграшки.

…А біля виходу з території музею — офіціанти в піонерській формі запрошують у радянську їдальню. Творець і хазяїн музею Вілімас Малінаускас, згідно з традицією, наливає в гранчаки горілку «Братська могила». На столі закуска — кілька з чорним хлібом і кільцями цибулі. Основна страва — котлета «Прощай, молодість», із гарніром із гречаної каші та буряків. І все це в залізній мисці з алюмінієвою виделкою без ножа. Я відчуваю забутий смак студентської котлети. «Що, згадали? — всміхається хазяїн. — Так, це саме вона. Котлету приготовлено «по-радянськи» — в ній 70% хліба, та й гречка без масла — стовідсотковий дієтичний продукт». Картопля з білими грибами «на десерт» веде подалі від ностальгічних спогадів і свідчить про розквітаючий бізнес власника музею. Його компанія займається збиранням, закупівлею, розфасуванням і продажем грибів.

— Спочатку я хотів створити парк 2000-річної історії Литви з музеями століть, — розповідає Вілімас Малінаускас, — потім випадково потрапив в одну художню майстерню і побачив біля неї масу розбитих скульптур радянського періоду. Поки ці монументи стояли на вулицях, я їх якось не помічав. А тут задумався. Адже, хоч яка була — а історія ж наша, якщо не зберегти — потім вже й не відновиш.

Розробив проект, котрий 31 грудня 1998-го року указом уряду №1532 було затверджено, а також винесено постанову про передачу мені 87 експонатів.

Всю зиму працював, як віл. Знаходив пам’ятники, відкопував, сам привозив у музей. Рідні з мене кепкували, казали, навіщо в холоднечу всім цим займатися, чому б не дочекатися весни? Я ж, як відчував, що треба поспішати. І виявився правий. Навесні в сеймі здійнялася ціла політична буря. На мене вилили тонни бруду, звинувачуючи ледь не в реставрації комунізму. Питання що до створення парка обговорювалося у сеймі шість разів, і так нічого не вирішили. Один депутат взагалі заявив, що власноруч трощив радянські скульптури, й продовжить це робити, як тільки складе з себе депутатські повноваження. Інший запропонував насипати величезний пагорб, розбити скульптури та усіяти їхніми уламками його схили.

Особливо запекло виступали письменники й поети, котрі ще недавно славили радянський лад.

До мене з інспекціями, приїжджало безліч комісій. Спочатку я їх приймав, водив по парку. Та коли одна з депутаток, яка займалась питаннями культури, дивлячись на бюст Путні відомого скульптора Якубоніса, заявила, що таку «кустарщину може зробити будь-який селянин», —я не витримав. Та сказав, що більше на них не буду витрачати свого часу.

Чергова парламентська комісія, винесла постанову по демонтаж експонатів парку. Я відповів, що хай тільки спробують. Це —моя власність, я окопаюсь та буду її захищати.

… За три роки на музей пішло більше двох мільйонів доларів моїх власних коштів. Від держави — ані шеляга. Але спасибі, що зараз не заважають працювати. Зате тепер часто чую: закордонним делегаціям підносять створення парку як заслугу уряду та сейму.

До речі, тих крикунів, які заважали, в сеймі вже немає. Але я їх увічнив. Тепер їхні дерев’яні скульптури стоять на одній з галявин парку, в оточенні грибів-поганок. Білі чомусь біля них не ростуть.

Парк себе окупає. А наступним кроком стануть музеї флори та фауни Литви. Не з опудалами і макетами, а з живими експонатами. Адже малюки, потрапляючи до парку, відразу біжать до ставка, на берегах якого гуляють козлики й віслючки, а у воді плавають качки. Їм ще не до вивчення історії, каже Вілімас, нехай починають пізнання рідної землі з живого.

P.S. Від Вільнюса до Києва літаком — година і десять хвилин.

І ось Нивки. Я звично повертаю на вулицю комуніста Щербакова, із неї — на вулицю генерала Кирпоноса, відповідно до правил руху, роблю почесне коло навколо його погруддя і виїжджаю на вулицю більшовика Баумана, а звідти — на вулицю більшовика Бабушкіна, де і знаходиться мій дім. Ні, це не український музей комунізму, це лише маленький фрагмент столиці України, великої європейської держави, в якій ми з вами живемо.