КРАЇНА НАДІЙ ТА ІЛЮЗІЙ

Добре там, де нас... є

Перше, що вражає кожного, хто приїжджає до Ізраїлю, — це надзвичайно швидка зміна пейзажу. Ви можете годинами подорожувати Францією або Німеччиною, а з вікна машини виднітиметься один і той самий рівний пейзаж, одноманітний, як автомобілі, що зійшли з конвеєра. В Ізраїлі, здається, лише п’ять хвилин тому за вікном миготів степ із перелісками, і раптом дорога пішла вгору, з усіх боків обступили дерева, а ще за мить ви мчите над запаморочливої глибини та краси гірською ущелиною, за якою відкривається божественний краєвид на море та прибережні парки.

Так, тут є на що подивитися. У цьому сенсі країна велика і водночас маленька. Не випадково кажуть: в ізраїльських водіїв завжди проблеми, оскільки тут перевищення швидкості призводить до порушення державного кордону.

За два тижні я об’їздив буквально весь Ізраїль. Запам’яталися не лише екскурсії, не лише прогулянки стародавніми руїнами й ультрасучасними містами, а й самі гіди. Вони, певна річ, були різними, але водночас дуже схожими одне на одного. Кожен, очевидно, вважав: його найняли для того, щоб розважати нас, шикувати парами, травити байки й анекдоти, показувати фокуси. Що вони й робили з захопленням.

«Цар Соломон сидів
під кипарисом

І жер індичку з рисом,

Біля ніг, як уособлений міф,

Лежала Суламіф.

І, висунувши рожевенький кінчик

Єдиного у світі язичка,

Як кішечка, що хоче молочка,

Шептала: «Соломон мій! Соломончик!»...

Природно, що в автобусі й на оглядовому майданчику не припинялися веселощі. Саме це, як я тепер розумію, допомагало забути тяжкі думи, пов’язані з далеко небезпечним мандруванням країною в нинішній час.

Буквально у перші ж дні мого перебування в Ізраїлі колишні співвітчизники та співвітчизниці, побачивши в мені не місцевого, говорили, страшенно дивуючись, з п’ятьма, ні, з десятьма знаками запитання: «Як? Ви ще не були в Єрусалимі?» І я смиренно погоджувався: «Треба їхати».

Святе місце порожнім не буває

Єрусалим у ранковій прохолоді переливається в променях сонця всіма відтінками світло-бежевого кольору. І це створює ілюзію добробуту й спокою, що розсипається, як картковий будиночок, від перших же сирен поліцейських та санітарних машин. Десь знову виявлено підозріло залишену сумку...

З’ясувалося, Вічне місто — тобто стара його частина — це досить брудний лабіринт базарних вуличок, де стіни поїдено крамницями й поодинокого перехожого рвуть на частини, пропонуючи купити то кальян, то ладан, то єврейську шапочку-кіпу, то ситцеві штани з розводами. Мусульманський квартал, вірменський квартал, іудейський квартал... Переступаєш невидиму межу — і все змінюється. Натільні хрести, демонстровані окремими нашими екскурсантами, викликають то недобрі погляди, то майже братні усмішки. «Як пройти до храму?» — можна промовляти лише з глибоким підтекстом, адже навколо — самі храми.

Зовні храм Гробу Господнього з усіх боків затиснутий будинками. Всередині... Люди віруючі перебувають, певне, під враженням святості місця. А я — зізнаюся, нехрещений — був шокований. «Суперечка між віросповіданнями, що триває протягом століть, не привела до гідного оформлення християнських святих місць», — гласить путівник. Храм Гробу Господнього ділять шість конфесій, і, мабуть, тому він просто в плачевному стані. Облуплені, закіптявілі стіни, рвані й навіть порізані ножем полотна, сміття, запилені шибки... Тих, хто виходив з укритої каплицею гробниці Христа, ченці тягнули мало не за рукав купити свічки й картонні хрестики. Чую розмову: «Тату, а правда, що Ісус був євреєм?» — «Правда, донечко. Тоді всі були євреями, час був такий».

Кажуть, раніше, до інтифади, туристів було дуже багато, і тут, у храмі Гробу Господнього, стояли натовпи. А тепер відвідувачів мало, буквально одиниці.

Єрусалим — рай для екскурсантів із найрізноманітніших країн. Приміром, монастир Святого Хреста — не лише один із стародавніх храмів, тут — могила національного поета Грузії Шота Руставелі. До речі, багато знаменитостей (є серед них і наші естрадні зірки) за дуже солідні суми купують місця в єрусалимських некрополях — кортить перебувати на вічному спочинку в місці з краєвидом на Голгофу або Храмову гору...

Прохід до Стіни Плачу охороняється, і кожного відвідувача пильно перевіряють. Наш гід: «Ми, ізраїльтяни, ніколи не плачемо, тим паче не плачемо біля Стіни Плачу. Тут ми філософствуємо, розмовляємо з Богом, а плачемо ми в податкового інспектора».

Біля самої Стіни літній ізраїльтянин із пейсами чистою російською сказав мені, що не варто засовувати в Стіну записку, оскільки небесній канцелярії ніколи возитися з різномовними папірцями. «Щоб Бог вас почув, достатньо притулити до Стіни долоні, притулитися чолом і промовити вголос те, що ви хочете йому сказати. Тільки говоріть повільно, адже він повинен спокійно все записати».

Здавалося, на Святій Землі можна хоч на день забутися й утекти від вітчизняного політичного блазенства, від чергових виборів і замовних убивств. Адже сьогодення не може не здаватися дріб’язковим, нікчемним на тлі величного минулого. Та коли це минуле саме було сьогоденням, воно для сучасників теж було сповнене суєти, смути, боротьби, відчаю. Про черпання якого спокою можна говорити, якщо сам Христос жив, по суті, у страшні часи, його батьківщина була окупованою територією, кишіла смутою, злиднями, стратами...

Пам’ятаєте, що відповів Христос на провокаційне запитання фарисеїв, коли, мовляв, прийде Царство Боже? Він сказав: «Не прийде воно примітним чином. І не скажуть: «ось, воно тут» або «он, там». Бо Царство Боже всередині вас є». Інакше кажучи, змінимося ми — зміниться світ. Не від сторонніх чи потойбічних сил, не ззовні, а зсередини, від кожного з нас залежить доля цього світу.

«Росіяни» прийшли!

В Ізраїлі кажуть: навіть якщо єврей не вірить у долю, то все одно постійно на неї скаржиться. Воно й зрозуміло. У Росії він єврей, а в Ізраїлі — росіянин. Таким його сприймає громадська свідомість. Іврит він, як правило, довго не може опанувати, місцевих звичаїв не знає, релігійності в ньому — ніякої, за Ізраїль кров не проливав. Який же він ізраїльтянин? Хіба що за паспортом.

Такий репатріант, звичний до певних життєвих благ, високого соціального статусу, можливості дати дітям безкоштовну вищу освіту, ніколи не наважився б поринути в безодню хисткого емігрантського буття, не прокинься він одного дня пограбованим і беззахисним. Ось чому важко вимагати від новоприбулих на ПМП, щоб вони відразу, в наказовому порядку полюбили Ізраїль. Як полюбити країну, в якій ти ще так мало прожив? Полюбити щиро, а не декларативно? А як полюбити єврейську країну людині, котра не єврей? Адже таких, що правдами та неправдами приїхали в Ізраїль, багато. Мені в різних містах розповідали один і той самий анекдот: «Парадокс: у Росії я був єврей, а тут я росіянин». — «Ну й дурень». — «А ти розумний?» — «Авжеж. Я там був росіянин, а тут я єврей».

І перше, з чого треба почати життя в країні, — це піти в ульпан і розпочати вивчення державної мови — івриту. А нормальний рівень володіння мовою —єдиний шлях до працевлаштування за фахом, отже — і до розв’язання багатьох побутових (зокрема й житлових) проблем. Грубо кажучи, технік, що володіє мовою, інтегрується в ізраїльське суспільство куди успішніше, ніж професор зі ступенями, який заледве читає вивіски івритом.

Мова — архіважка, але репатріант із СНД, як ніхто інший, привчений до труднощів. Ось і на іврит «наша людина» навалюється так, як свого часу штурмувала Берлін чи освоювала цілину. Правда, на серйозне вивчення мови часу йде більше. У результаті — дуже слабке володіння івритом переважної частини репатріантів із СНД.

Зате російською говорить пів-Ізраїлю, навіть парламентарії. Певна річ, офіційно, на трибуні — івритом, а в кулуарах, на прес-конференціях, у радіопередачах і на ТБ — російською. Приміром, на початку травня проходила зустріч «російської» інтелігенції Ізраїлю з Аріелем Шароном і кількома членами його кабінету. Виявилося, під час зустрічі Шарон блискуче виконував роль синхронного перекладача — легко перекладав із івриту російською й із російської івритом.

Ось уже три місяці на шпальтах ізраїльської преси обговорюється історія загибелі Германа Рожкова в бою з терористами. Старший лейтенант Рожков до останніх днів боровся за право своєї матері, Людмили Рожкової, на статус постійного жителя Ізраїлю. Попри те, що її син воював у бойових частинах, міністерство внутрішніх справ уперто вимагало її вигнання з країни на тій підставі, що вона не єврейка. Усі прохання сина — бойового офіцера, і матері, що благала дозволити їй жити в Ізраїлі, аби бути поруч із сином, розбивалися, як об стіну. Не раз солдатам — вихідцям із СНД — чиновники відмовляли в такому природному для будь-якої людини праві — об’єднатися з родиною. У листі, адресованому прем’єр-міністру Аріелю Шарону, Герман Рожков незадовго до загибелі написав: невже я повинен загинути, щоб мою матір залишили в Ізраїлі? Глава уряду доручив своїм помічникам терміново зайнятися цією справою. Але дозвіл прийшов занадто пізно: тільки після загибелі сина Людмилі Рожковій надали право проживати в Ізраїлі — тепер уже щоб доглядати за могилою... Такий фінал цієї трагічної історії, на жаль, не перший і, мабуть, не останній.

Загалом, життя «наших» в Ізраїлі не медом мазане, треба тяжко трудитися, наполегливо вгризатися в нові реалії, тут, як то кажуть, не до сміху. Але народ, однак, не сумує, веселиться на повну котушку, постійно розповідає потішні історії, анекдоти й байки. Ось одна така байка. Деякі наші колишні співвітчизники настільки не уявляють собі життя без свинячої відбивної, що вирішили вирощувати свиней не де-небудь, а на землі Ізраїлю. Тоді як ще Мойсей попереджав: жодна свиня не повинна ступати по землі іудейській. Що ж придумали наші винахідники й раціоналізатори? Вони свинарники будують не на землі, а на палях, і свині, таким чином, живуть на висоті один метр над землею. Можу засвідчити: свинини, української домашньої ковбаси, холодцю в ізраїльських магазинах дуже багато, тож це, швидше, не байка, а чистісінька правда.

Що добре — те добре…

Ізраїль — країна, якою можна пишатися. Країна, що протягом 50 років витрачає не менше 70% (!) валового національного доходу на озброєння та війну, витримує тиск терористів, але створила найпередовіші комп’ютерні й алмазообробні технології, вирощує найчистіші екологічно продукти харчування (і це — практично на піску та глині!) й експортує їх у 57 розвинених країн, змогла мільйони людей забезпечити дахом над головою.

Тут, думає майбутній репатріант, йому неодмінно буде добре. А як же може бути інакше? По-перше, країна нібито економічно процвітає. По-друге, тут усі свої — євреї. Країна, звісно, не бідна. Хоча й не така багата, як може видаватися здалеку. І все-таки кожен репатріант відчуває на собі державну турботу, яка починається з «кошика».

Треба сказати, що розміри цього «кошика» мають сталу тенденцію до всихання. Народу приїжджає дедалі більше, і грошей, звісно, на всіх не вистачає. Отже, чим пізніше приїхав, тим менше одержав. Якщо раніше значну частину «кошика» давали у вигляді безоплатної допомоги, то тепер усе, що тобі дали, згодом доведеться повертати з відсотками. Ті ізраїльтяни, чия зарплата не дотягує до прожиткового рівня, одержують доплату. Людина, котра мало заробляє, податків практично не сплачує. Дехто не може знайти роботу й дуже довго живе на допомогу. Ізраїльтяни з цього приводу жартують: «Уже восьмий рік живе сім’я Рабинович на місячну допомогу. За цей час вони купили машину, квартиру та провели відпустку на Багамських островах».

Виявляється, Ізраїль привабливий не лише для громадян СНД, а й для арабів. Відповідно до опитування, з тисячі арабів — громадян Ізраїлю — 986 заявили про своє бажання й надалі мати ізраїльське громадянство і лише дев’ятеро повідомили, що мріють бути громадянами палестинської держави, але за умови, що їм не доведеться міняти місце проживання.

Ізраїль — особлива країна, тут багато такого, чого немає ніде. Ну, а ізраїльський кібуц — явище просто унікальне. Зрозуміти його сторонньому непросто. Які саме причини змушують людей жити колективним життям?

А самі кібуцовики пишаються своїм будинком та атмосферою, яка панує в ньому. Але визнають, що в кібуці можуть жити не всі. Коротко та ємно сказав єврейський філософ XX століття Мартін Бубер: «Кібуц — зразковий не провал. Це не успіх, але й не поразка».

Ізраїльтяни (ті, з котрими я спілкувався) ставляться до кібуцу чомусь із неприхованою іронією. І не полюбляють, коли життя в кібуці порівнюють із життям у комуністичному суспільстві. «Розумієте, якби Мойсей дізнався, що Карл Маркс вирішив переїхати на історичну батьківщину, то відразу повів би євреїв назад у Єгипет. Комуністична ідея ніколи не приживеться на ізраїльському грунті».

Радянська система освіти, що не змінилася й досі, виховувала освіченого громадянина своєї країни, але пригнічувала в ньому особистість. І виховували цю людину так само добре освічені, але принижені й безправні люди — учителі.

А ізраїльські школи передусім виховують у дитині відчуття власної гідності, виховують вільних людей, котрі поважають себе, вони не діляться ні на трієчників і відмінників, ні на учнів та вчителів, — усі рівні й однаково гідні поваги. А з вільними людьми працювати значно важче: на них не крикнеш і щоденники не збереш — про покарання в ізраїльській школі не може бути й мови. У вчителя є один засіб привернути увагу учнів і зберегти тишу в класі — зацікавити. Найефективніше інтерес дітей підтримують ігри й вікторини, з яких переважно і складаються заняття.

Ізраїльський школяр навіть у солідному 14-річному віці може не знати, що таке «фізика», що таке «хімія» та для чого люди вигадали ці науки. І для репатріантів із СНД, ясна річ, неймовірно, що в Ізраїлі дитина може взяти й не піти в школу, а може й зовсім перестати до неї ходити. Може закінчити школу й не одержати атестата зрілості, як це відбувається приблизно з 50% ізраїльтян. Адже щоб одержати атестат (після багаторічних співів і танців на уроках), дитині раптом доводиться ламати звичний грайливий хід шкільних занять і починати займатися на повну силу, сидіти за підручниками днями й ночами, аби надолужити все те, чого вона не вчила.

Цікаво, що майбутнє дитини корінним ізраїльтянам і репатріантам також бачиться різним. Перші говорять про те, ЯКОЮ буде їхня дитина: доброю, чесною, відкритою, скільки в неї буде дітей і якою вона буде чудовою матір’ю або батьком. А прибулі з СНД говорять: КИМ буде їхня дитина за фахом.

Репатріанти, як і раніше, впевнені, що радянська система освіти все-таки краща, вона вміє виховати всебічну особистість. Готовий погодитися (адже сам вихований цією системою), але чому тоді ізраїльські дипломи не потрібно підтверджувати ніде в світі, а українські, як і російські, жодна країна не визнає?

І ще одна особливість Ізраїлю, про яку не можна не сказати. У січні нинішнього року тут уперше зареєстрували цивільний шлюб. Одружилися звичайні репатріанти — єврейська дівчина Елла й російський хлопець Максим.

Як відомо, в Ізраїлі немає інституту цивільних шлюбів (так заведено називати світські шлюби). Тож аби шлюб визнавали державні установи, Еллі й Максимові довелося пройти процедуру реєстрації на Кіпрі. Абсурд: чиновник муніципалітету на Кіпрі може одружити ізраїльтян, а муніципальний службовець в Ізраїлі позбавлений такого права.

Проте цього разу представник місцевої влади вперше в історії країни зареєстрував змішаний шлюб. Правда, головний рабин Ізраїлю заявив із приводу проведеної церемонії: «Ми створили Державу Ізраїль не для того, щоб тут відбувалися змішані шлюби представників усіх народів і релігій без розбору». Зрозуміло, таке обмеження зачіпає основні права людини й позначається на іміджі Ізраїлю як демократичної держави.

«Я поки що живий, але це тимчасово»

Ці слова сказав старший сержант Костя Данилов за тиждень до своєї загибелі. Його родина репатрійована в Ізраїль десять років тому, батько — стоматолог, мати працює на заводі.

В Ізраїлі не просто непрестижно уникати служби, навіть під законним приводом. Тут бажання послужити Батьківщині йде від душі. І, що для нас уже цілком неймовірно, солдати й солдатки спокійно їдуть на побувку додому зі своєю штатною стрілецькою зброєю. З автоматичними гвинтівками й автоматами та повними ріжками бойових патронів. Елементарно, у цивільному транспорті. І — жодних проблем, ніяких надзвичайних подій. Отже, хороша армія в Ізраїлі, і добре в ній навчають.

Гинуть в Ізраїлі, як відомо, не лише солдати, покликані захищати країну та її мирних громадян. Гинуть самі мирні громадяни. Тож при вході в супермаркет попросять (дуже чемно, але рішуче) показати сумку або розстебнути гудзики плаща. Тому друзі та знайомі посилено рекомендуватимуть вам не ходити самому на дешевший, але значно небезпечніший арабський базар або виходити пізнього вечора за межі сяючих у потоках світла міських кварталів.

Проте це не завжди допомагає, і терор завдає удару за ударом, одного страшнішого за інший. Сотні вбитих і поранених. Люди сидять у домівках і часом бояться вийти навіть за покупками. Смерть не вибирає жертв за національною та релігійною ознакою, осколку, як і сліпій кулі, байдуже, хто від неї загине — ультраортодокс, котрий не визнає державу Ізраїль, чи новий репатріант, якого, навпаки, держава Ізраїль не визнає євреєм.

У вихідців з України Ольги й Михайла Клименків була 15-річна донька Іра. Того трагічного вечора на дискотеці дівчина опинилася, очевидно, в епіцентрі вибуху, і від неї... нічого не залишилося. Принаймні мамі повернули лише намисто — це все, що можна було ідентифікувати. Крім Іри, загинуло ще 24 молоді людини.

Новий теракт. Палестинський терорист намагався ввійти в торговий центр, охоронець його не впустив, і той пустив у хід вибуховий пристрій, прикріплений на тілі. Загинуло п’ятеро.

Ще один теракт. Суботнього вечора люди вийшли з синагоги, а біля виходу на них чекав терорист із поясом, начиненим вибухівкою. Перш ніж підірвати заряд, він побачив своїх майбутніх жертв — немовлят у візочках, дітей із батьками. Через секунду їх уже не було серед живих. Четверо були членами однієї родини...

Список жертв поповнюється. У Нецаримі було вбито терористом М.Орлянського й Т.Зінгер, що приїхали в Ізраїль з Одеси провідати своїх дітей та внуків.

А ось в ізраїльській газеті надруковано два портрети — дві дівчини, зовсім ще юні, смагляві, з великими очима і гарним волоссям. Вбивця та її жертва.

Іяд-Ель Ахрас уранці ще ходила в школу, писала контрольну, потім зустрічалася з нареченим, з яким недавно заручилася, а в полудень ввійшла в супермаркет і підірвала себе.

Рахелі теж 17 років, вона після школи заскочила в супермаркет купити ласощі для дідуся. Три місяці тому вона теж опинилася на місці терористичного акту, але тоді одержала лише легку контузію.

Двоє милих дівочих облич, дуже схожих...

Нинішнє керівництво країни поставило перед собою дуже високу мету: знищити інфраструктуру палестинського терору, переконати палестинський народ і його керівництво в тому, що терор не приносить їм ніяких політичних дивідендів, змусити лідерів Палестинської автономії підписати угоду про припинення вогню та про відмову від терору, гарантувавши таким чином безпеку громадянам Ізраїлю.

А поки що інколи важко відрізнити терориста від мирного жителя. Не раз через підвищену знервованість обох сторін солдати відкривали вогонь і влучали в мирних громадян. І не раз за зволікання вони платили власним життям.

«Ти не маєш рації, товаришу Арафате!»

Недавній посол Росії в Ізраїлі Олександр Бовін пише про Арафата як про колишнього великого друга Радянського Союзу й лідера національно-визвольного руху, що атакує «гніздо сіонізму». Саме тому протягом двадцяти років Арафата підтримували всі соцкраїни. Постачали зброєю та військовою технікою. Давали гроші. Готували фахівців і вчили воювати. Арафат багато чого запозичив у радянських керівників. Приміром, Бовін так згадує свою першу зустріч із палестинським вождем: «Арафат звик цілуватися з «російськими друзями». А я змушений був зупинити його порив, повідомивши свою стандартну, хоча й дещо грубувату формулу: «Цілуюся тільки з жінками...» Більше проблема поцілунків у нас не виникала».

Треба віддати належне Арафатові — тривалі переговори Ізраїлю з ним завершилися 94-го підписанням Норвезьких угод. Тих самих, в яких ідеться, що відтепер усі спірні питання між Ізраїлем та палестинцями вирішуватимуться за столом переговорів, а не з допомогою терору... 1995 року трьох політиків, котрі підписали ці угоди, — Рабіна, Переса й Арафата — було визнано гідними Нобелівської премії миру.

Вочевидь, сьогодні Ізраїль уже втратив довіру до Арафата, оскільки лідер Палестинської автономії давно не контролює різношерстого конгломерату терористичних груп. Він більше символ, ніж реальний керівник цього конгломерату.

Складається враження, що саме Арафат найбільше не хоче створення палестинської держави. Поки він герой, «генерал інтифади», перед ним розстеляють червоні доріжки в іноземних аеропортах, із ним носяться й возяться, його відвідують делегації. А стане президентом міні-держави — доведеться звітувати про доходи й видатки перед своїм парламентом, займатися школами, дорогами, соціальним законодавством...

І ще. Кореспондент дуже популярної у вихідців із СНД газети «Русский израильтянин» вийшов 1 квітня на вулиці Єрусалима з таким першоквітневим розіграшем: «Ізраїль щойно знищив Ясера Арафата». Реакція людей була, здавалося б, дуже дивною. 20-річна дівчина: «Ой, як жаль. Такий дідусь. Так ми до нього звикли, він як член сім’ї вже для всіх, по-моєму. Що буде, запитуєш? Краще не буде, не сподівайся. Вбивати дідусів недобре. Правда, навіть жаль його якось».

Юнак 23-х років, студент: «Ви знаєте, я не впевнений, що ця смерть Арафата поліпшить ситуацію. Так, він терорист, але немає ніяких гарантій, що ті, хто прийде йому на зміну, будуть кращими. Хай би він ще пожив».

Літня пані: «Араби тепер на нас підуть, а світ їх підтримає. Що ж тепер буде, що буде? А може, він ще виживе?»

Закінчується цей репортаж розмовою з чоловіком середніх літ, директором невеличкої фірми: «Це улюблений жарт ізраїльтян. Я принаймні чув його від своїх друзів разів 20, і жодного разу в мене не було жодного приводу в нього повірити. Ось якби сказали, що Арафата обстежили лікарі й виявили в нього ген безсмертя і він тепер вічно буде з нами, — цьому я повірив би більше».

Той-таки Бовін каже, що «Шарон — розумний яструб», на відміну від «дурного яструба» Арафата. Багато ізраїльтян донедавна вірили, що Аріель Шарон володіє методами боротьби з терором. Проте виявилося, що знаходити рішення значно складніше, ніж давати передвиборні обіцянки.

І все-таки 68% населення країни підтримує політику Шарона. Але різні політичні сили й політичні партії Ізраїлю далеко не такі однозначні в оцінці Шарона, і цілком можливо, що найближчим часом близькосхідна «гойдалка», як це було за 50 років уже не раз, хитнеться в протилежний бік. Але кому й коли вдасться після всього, що відбулося, припинити ворожнечу двох народів?

Чи вартий мир Храмової гори?

Конфлікт потребує якщо не термінового переговорного процесу, то принаймні перепочинку. Адже військове протистояння не потрібне нікому. Ні Ізраїлю, чиї громадяни гинуть постійно. Ні Палестині, оскільки практично безперервна блокада, яка починається після кожного чергового теракту, призвела до масового безробіття: воно сягає 40 відсотків від загальної кількості працездатного населення.

Дедалі чіткіше артикулюється питання відокремлення Ізраїлю від Палестинської автономії. А до цього доведеться ліквідувати ізраїльські поселення, які так нервують палестинців, і побудувати захисну стіну.

Зазначу, що в будь-якій країні світу, де є групи населення, що різняться за національною ознакою, віросповіданням або навіть розмовляють різними мовами, майже неминуче виникає конфлікт. Навіть розвинені країни, такі як Канада чи Бельгія, не зуміли подолати цієї тенденції, тим паче не вдалося уникнути цього Індії, Індонезії, Росії, Кіпру. Досвід свідчить, що єдиний дійовий засіб — розмежування різних груп населення. Як приклад можна назвати той-таки Кіпр або історію судетських німців, що проживали в Чехословаччині і яких після Другої світової відправили в саму Німеччину, після чого напруженість у відносинах між двома державами досить швидко зійшла нанівець.

Мабуть, усе-таки можна, хоча й непросто, домовитися з приводу державного статусу Палестини з прийнятною для всіх «нарізкою» територій. Але як розділити Єрусалим, у старій частині якого на кількох сотнях квадратних метрів тісняться іудейська Стіна Плачу, ісламська мечеть Аль-Акса, храм Гробу Господнього, — цього не знає ніхто.

А що думають ізраїльські політики, які стоять на діаметрально протилежних позиціях? Аріель Шарон (партія «Лікуд»): «Єрусалим — найбільш священне місто для будь-якого єврея, Храмова гора — найсвятіше місце в цьому місті. Передача Храмової гори й разом із нею значної частини Єрусалима не принесе миру. Це лише розпалить апетити палестинців і призведе до нових вимог, до нової хвилі терору».

А ось точка зору Романа Бронфмана («Демократичний вибір»): «Мир вартий будь-якого територіального компромісу, якщо тільки цей компроміс не створює загрози безпеці країни та її громадян. Якщо військові фахівці вирішать, що відмова від суверенітету над Храмовою горою небезпечна для Ізраїлю та його громадян, отже, це місце в жодному разі не можна віддавати. А якщо такої небезпеки немає — нам варто поступитися в ім’я досягнення миру».

Так само й ізраїльське суспільство поділилося на два табори. Одні вважають, що Ізраїль повинен почати масовані воєнні дії, що приведуть до зруйнування Палестинської автономії та вигнання Арафата, після чого територію автономії треба розділити на окремі, легко контрольовані Ізраїлем кантони. Інші (їх менше) рекомендують ліквідувати поселення в Газі й частину поселень Іудеї та Самарії і провести чіткий кордон між Ізраїлем та автономією.

Однак і ті, й ті символізують сьогоднішній Ізраїль — країну, яка завжди йде власним шляхом, спроможну кинути виклик будь-якій ворожій силі й готовій співробітничати з учорашнім недругом. Сила й водночас слабкість Ізраїлю — у його прагненні, змінюючись, залишатися самим собою.

Наступного року в Єрусалимі

Тут кажуть: якщо людина — єврей, то це надовго. Але, виявляється, є люди, які хочуть залишити Ізраїль. У Нетанії мене познайомили з приятелями Юрієм та Семеном, які приїхали на ПМП з Донецька. Вони «голубі». Запитаєте, як я ставлюся до «голубих»? Відповім ухильно: я до них не належу. Оскільки йдеться не про мої симпатії чи антипатії. Йдеться про драму (швидше — трагікомедію) цих 25-річних хлопців.

Вони зібралися виїхати, але жодна країна не готова розпростерти їм обійми. Що робити? Вирішили стати «голубими». Перед тим довго сперечалися, кому ж грати роль «мадам». Відомо, що деякі країни прихильні до сексменшин. Але як довести, що ти «голубий»? Схема дуже проста. Юрій влаштовувався на роботу, а наступного дня приходив у фірму чи в магазин уже на високих підборах, із макіяжем та манікюром. Хазяїн його відразу виганяв. Тоді Юрій подавав заяву в суд: відбуваються гоніння сексменшин. Так протягом року Юра та Сеня брали участь у кількох судових засіданнях, тож зуміли-таки довести, що «голубі». Їх обвінчали в посольстві Голландії, і тепер хлопці готуються від’їхати туди на ПМП. Планують спочатку жити разом, а потім — розлучення, мовляв, що вдієш, не зійшлися характером та й край.

Правда, емігрувати з Ізраїлю, навіть коли є куди, не так просто. Насамперед потрібно повернути допомогу, отриману при переїзді в країну.

І все-таки це надзвичайна країна. Тут живуть одним днем. Поспішають радіти моментові, не бояться ризикувати (це видно з ситуацій на шляхах, із кількості курців серед ізраїльтян). Тут не знають, що буде завтра, а тому люблять добре провести сьогоднішній день.

Тут, як і раніше, ображаються на ідіотські стереотипи: євреї, мовляв, розіп’яли Христа, замахнулися на пророка Мухаммеда, намагалися знищити монотеїстичні релігії та й узагалі підмішують у мацу кров християнських й ісламських немовлят.

Тут ніколи не подаватимуть свинячі шніцелі в буфеті кнессету, і автобуси в шабат нізащо не зрушать із місця. Тут вважають величезною дурістю піддатися чарам якогось батька-спасителя, повірити людині тільки тому, що вона, жодного разу не помилившись, перерахувала всі ізраїльські проблеми. Тут розуміють, що політики починають перейматися потребами співгромадян лише тоді, коли вибори на носі (втім, коли вони не на носі?).

Тут переживають через наявність державних мужів, котрі дотепер не зрозуміли, що таке поняття, як переселення на ПМП, важко вмістити в одну голову, яка розколюється від турбот, і що, хоч як це сумно, людині все-таки її власні сімейні проблеми ближчі, ніж вічні проблеми іудаїзму або стародавні тексти Тори.

І взагалі, що нового можна сказати про цю стародавню землю? Про «пікейний жилет», який філософськи міркує, що нинішні зіткнення з реальністю для Ізраїлю ще не смертельні, але, мовляв, заглибини залишаються. Про фалафельника, який зосереджено вмочає пластинки маци в різнобарвні соуси. Про заголовок в одній івритській газеті, який мені довго та старанно перекладала восьмикласниця — зміст був такий: якщо єврей має рацію, його б’ють ще сильніше. Про семітську схожість іудеїв та арабів і відмінність, що випливають одна з одної. Про продавщицю, яка вмовляє неодмінно купити саме ці джинси, бо їх пошито в Херсоні (чомусь тільки завдяки цьому їх якість поза сумнівом). Про ридаючого дідуся біля пам’ятника Янушу Корчаку та його вихованцям у меморіалі «Яд Вашем». Про араба, що навчався в Києві й легко говорить російською мовою: «Розумієш, куди ми хочемо — туди нас не пускають, а куди не хочемо — заштовхують». Про особливі одкровення східної мови жестів. Про солдата, який перевіряв пасажирів автобуса і жартував: «Чи всі запаслися зброєю та наркотиками?» Про мавпочку, яка байдуже поглядає з господарського плеча на простягнутий банан. Про дівчину в зеленій, стильно підігнаній по фігурі військовій формі, яка тримає в одній руці автомат, а в другій — букетик квітів, щойно вручений їй разом із поцілунком юнаком у такій самій формі. Про дуже релігійного ізраїльтянина (у минулому — журналіста зі Львова), який весь час розводить руками: що вдієш, ціни ростуть, дружина постійно народжує, клерикали забороняють протизаплідні засоби, тож усі інші питання — другорядні. Про смаглявого нирця, який стрибає за 10 шекелів із містка біля готелю «Палас». Про віслюка, що охоче катає дітей і дорослих без будь-яких нападів легендарної упертості й раптової замисленості. Про туристичний інтернаціонал, що нахабно регоче й колесить усією країною...

Ну як сказати мені про те, що кожного дня фіксують тисячі й тисячі очей, фотоапаратів та кінокамер? Можна лише сказати очевидне: війна на цій благословенній землі повинна обов’язково закінчитися миром. Повинна з тієї простої причини, що немає іншого виходу.