Край наляканих олігархів

Нинішнього року грошей у людей мало, а змін багато. Скрізь і з усіма. Включно з олігархами. Раніше їхні персони привертали увагу, оскільки рахувати гроші в чужій кишені хоча й негарно, проте завжди цікаво. Віднині - ще й актуально. Тепер народ із дедалі більшим ентузіазмом позирає на олігархів - уже без цікавості, але з нетерпінням.

Зміни в настроях суспільства власники великих статків, звісно ж, вловлюють. Вони й раніше знали, що маси їх недолюблюють, але могли собі дозволити ставитися до цього зі зверхньою байдужістю. Більше не можуть. Час жорстокий. Настільки, що пора створювати профспілку олігархів.

Мейнстріму всупереч

Шукати національну ідею більше не треба. Вона є. Проста й зрозуміла: захистити свою країну, відстояти право панувати у своїй сторонці на власний розсуд. Не сказати щоб цей мислеобраз випадково підвернувся, зовсім ні, - його приніс на багнетах агресивний сусід. І час розрахував.

Напровесні Україна наблизилася до межі, яку в цьому світі визначають терміном failed state (держава, що не відбулася). Доволі несподівано, як для країни, здатної прогодувати два мільярди людей, будувати великотоннажні кораблі, велетенські літаки, створювати електронні мікроскопи; країни, в якій розміщується найбільша в Європі атомна електростанція; країни з лагідним кліматом, з найкращою на планеті землею і повним набором корисних копалин у цій землі; країни з працелюбним, освіченим і націленим на прогрес населенням (що займає, наприклад, друге місце у світі за динамікою зростання спеціалістів у галузі інформаційних технологій).

Однак великими нації роблять не їхні багатства, а спосіб останні використовувати. З цим в Україні з самого початку складалося не дуже, а в підсумку - взагалі стався конфуз.

За роки незалежності країну залишив кожен десятий її житель (переважно активні чоловіки та вродливі жінки), а решта живуть дедалі менше й гірше. До свого виникнення ВВП на душу населення в Україні був вищий, ніж у Росії й Польщі. Відтоді в сусідніх державах, хай по-різному, його підвищили, а ми все не можемо досягти й трьох чвертей колишнього виробництва. Економіка України, вичерпавши інерцію руху та запаси міцності радянських часів, перебуває в режимі вільного падіння у прірву, і хто сьогодні скаже, де вона приземлиться. Іноземні банки пішли, західні інвестори втекли, вітчизняні перетягнули свої капітали за кордон. Тотальна корупція, регіональні суперечності, нездатність надати населенню якісну державну послугу, а тепер ще й втрата контролю над частиною своєї території. Повний комплект для траурного статусу.

Але, виявляється, й це не межа. У серпні промислове виробництво скоротилося на 20%, у вересні національна валюта знецінилася відносно долара на 75%, що є світовим рекордом нинішнього року, на стільки ж зросли ціни на продукти харчування та ліки, комунальне господарство наблизилося до межі колапсу, а освіта, медицина, культура її переступили. Зіткнулися лобами західна, східна й російська ментальність. І якби не війна, що підняла дух Вітчизни, та іноземна допомога - то хоч опускай завісу.

Серед причин, які привели Україну до такого сумного результату, найчастіше згадують її олігархічний устрій. Так-то воно так, проте реальну картину подій, використовуючи лише білу та чорну фарбу, не написати. Як сказав класик, "І в небі, і в землі приховано більше, ніж сниться вашій мудрості, Гораціо".

Психологи стверджують: щоб отримувати задоволення від життя, потрібно в усьому шукати світлі сторони. Навіть у негативі. З таким підходом в олігархічному забарвленні України знайдуться й приємні відтінки. Так, більшості не до вподоби нинішня ситуація, коли в руках жменьки олігархів опинилися неміряні багатства, тоді як мільйони громадян балансують на межі виживання. Однак паралельно є розуміння: не втруться в процес українські олігархи, було б як у білорусів, казахів, не кажучи вже про росіян, яким світить рішуче правління нинішнього президента на многїї літа. Недарма ж він послідовно позбувається занадто розумних і беручких олігархів (Гусинського, Березовського, Ходорковського, а тепер ще й Євтушенкова), у науку товаришам по цеху, втовкмачуючи їм у голову принцип, що не підлягає обговоренню: збагачуватися - можна, лізти в політику - зась.

Наші олігархи в політику лізуть. Гвинтівки зачохлили, але ліктями працюють. Захоплено і зі смаком. Через пролом у стіні до влади всім не пролізти, а зумів - поспішай зайняти крісло ("джентльменів багато - містов мало"). Боротьба ведеться без правил, але хто казав, "що буде легко". В Україні практично всі телеканали, газети, журнали, інтернет-видання перебувають у власності олігархів. Добре, що різних. Викриваючи одне одного, вони виявляють таємниці, до яких громадянському суспільству не добратися. Свобода слова в Україні - ця недосяжна вершина Джомолунгми для російських колег, що борсаються в пропагандистський трясовині, - значною мірою здобута завдяки олігархам.

Навіть прихильники козацької вольниці замислюються: ну гаразд, забрати заводи, фабрики, агрофірми в олігархів ми заберемо. А кому віддамо? В управління державі? Кому-кому? Клерку середньої ланки БТІ, який за зарплату 3 тис. грн рулить на "лексусі", його "подруга" - на "тойоті", дружина - на "БМВ"; який нічого, крім хабарів, знати не хоче, та й ті відпрацьовує не напружно? Безперечно, рівень менеджменту в державі еволюціонував - від арифмометра, того самого, де ручку треба крутити, до складської комп'ютерної програми "Парус". З такою швидкістю прогресу занурення на дно світової цивілізації гарантоване. На плаву сьогодні можуть утримати лише інновації і безпощадно ефективний менеджмент. На жаль, окрім олігархів, сьогодні робити це нікому.

Ось і виходить, що без олігархів Україні не обійтися, а їм без України - і поготів. До того ж, попри всю їхню конкурентну роз'єднаність, окрім бажання великих грошей, навіть дуже великих грошей, сьогодні їх об'єднує ще одна спільна риса: всі вони, разом і поодинці, під звуки нині часто співаного гімну заповзялися з новою силою обожнювати український народ.

А може, вони інопланетяни?

У принципі, олігархи - це люди. Такі ж, як ми. Їхні серця прокачують за хвилину близько п'яти літрів крові у спокійному стані і близько 25 - у стані сильного фізичного навантаження. Та й нервів назбирується на однакову для всіх довжину - 75 кілометрів, а в скелеті можна налічити лише 206 кісток, і ні на кісточку більше. Як відомо, багаті теж плачуть, і не менше від нас, проливаючи на життєвому шляху 65 л (1 850 000 крапель) сліз. Взагалі, тіла олігархів, як і решти громадян, включно з бомжами, складаються з 50 трильйонів мікроскопічних клітин, інакше кажучи - всі ми зліплені з одного тіста.

Це навіває лукаву думку про рівність, мовляв, багата людина - це просто бідна людина з грішми. Може, так воно й було в тепер уже призабуті часи "радянської справедливості", коли ми стояли разом з майбутніми олігархами в черзі по м'ясо, точніше - по кістки, другої категорії, по два двадцять. Але, вирвавшись із цієї черги, почали розуміти правдивість формули австрійсько-англійського філософа Карла Поппера: "Справедливість - це нерівність". В епоху несподіваних можливостей дикого капіталізму ми шаленіли від близької перспективи нарешті розбагатіти. Але час "рікою плив", доки не прийшло розуміння простенької істини: якби всі були багатими, то всі були б бідними. Адже, коли чесно, люди не хочуть бути багатими; люди хочуть бути багатшими за інших.

Усі ми створені з одного тіста, але кожен зокрема у чомусь переважає іншого, вміє робити щось краще за інших. Навіть звихнуті на ідеї загальної рівності більшовики забирали майно у вищих верств не в однакових частках: хтось експропріював більше, хтось менше.

Процес розшарування триває й донині. Лише цього року у світі з'явилося 155 нових мільярдерів, що збільшило їхню сім'ю до
2 325 чол., або на 7%, порівняно з минулим роком. Звідки і з яких причин вони з'явилися? У звіті Wealth-X та UBS Billionaire Census відзначається: "Сегмент мільярдерів, який зростає найшвидше, - це ті, котрі, успадкувавши лише частину свого статку, стали мільярдерами завдяки власним підприємницьким починам".

До речі, судячи з непрямих ознак, у зв'язку з переділом активів Януковича і КЉ, нові олігархи з'явилися і в нас. Думається, ми будемо дуже здивовані, дізнавшись їхні імена. А дізнаємося ж. Рано чи пізно. Як і імена тих, хто виграє тендери виставлених Фондом держмайна на продаж сотень стратегічних підприємств. Ви вважаєте, хтось повірить, що серед переможців виявляться випадкові люди, пардон, випадкові олігархи. Не повірить. Але це як зі смертю: усі знають, що помруть, але ніхто не вірить.

Думається, без потреби ворушити відомі дані. Суспільство й так обізнане: немає жодного українського олігарха, котрий отримав би у спадок накопичені попередніми поколіннями багатства, - прізвища Ротшильд, Морган, Карнегі та Рокфеллер поки що в Україні не поширені. Як і не знайти доморощених Білів Ґейтсів, Стівів Джобсів або Марків Цукербергерів, які б заробили швидкі мільярди на впровадженні новітніх технологій. Чого нема, те й шукати дарма.

Як зазначив французький мислитель Жан де Лабрюйер, "аби скласти собі статок, особливо великий, потрібен розум особливого складу: не сильний, не гострий, не широкий, не піднесений, не вільний, не тонкий". Сказано наче про наших рідних олігархів, не помічених у раблезіанському ставленні до життя. Якісь вони не бадьорі й схожі один на одного. (Правда, трапляються й винятки: вже не знаю, з якого такого переляку, але один із них заснував центр сучасного мистецтва й витрачає гроші не на футбол-хокей, а на інтелектуальні тусовки відставних політиків).

Та й звідки в наших краях взятися нобелям чи соросам? Традиції немає. Адже в Києві не те що двору - буржуазії, в усіх її блиску та злиднях, ніколи не було. Не вважати ж такими легендарних цукрозаводчиків, які, швидше, нагадували "малинові піджаки" з розчепіреними пальцями з недавніх 90-х. Ну був один олігарх, та й той заїжджий, губернатор Фундуклей, який, виймаючи гроші зі своєї (підкреслимо - власної) кишені, вимостив бруківкою Андріївський узвіз, відкрив жіночу гімназію, заснував ботанічний сад. Можна ще згадати тютюнового короля Бродського, який спорудив караїмську кенасу, синагогу та багато іншого корисного для міста. Чи Павла Галагана, що волів проводити зими в Києві, та й графа Бобринського, який зрідка наїжджав у південну столицю. Їхні імена пам'ятатимуть. Імен нинішніх олігархів - ні. Навіть кличку коня Буцефал люди пам'ятають понад два тисячоліття й пам'ятатимуть надалі, а імена теперішніх олігархів забудуть. Скоро й назавжди. Масштаб у товаришів не той. Зате гроші водяться, зокрема й на вибори.

Звідки дровенята?

Звідки в наших олігархів мільярди? Ще рік тому це запитання ставили пошепки. Тепер цікавляться голосно й навперебій. Варто згадати й нам, оскільки процес триває.

Українські олігархи сколотили свої капітали доволі швидко, не вдаючись до інновацій, високих технологій та інших західних заумних речей. Вони "роздерибанили" радянський спадок, зумівши відтіснити від поділу решту населення (відзначимо проявлені ними мужність і кмітливість), видушили з виробничих колективів усе до крапельки, сягнувши граничного зносу промислового обладнання, не втомлюючись при цьому виривати одне в одного найапетитніші кусні. Хто був ближче до влади, під крилом влади, а краще - і в самій владі, отримав, що хотів. Вони отримували доступ до бюджетного корита, пільги на енергоносії, сировину, транспортні перевезення, їм знижували податки, списували борги, дотували виробництво, забезпечуючи "зелену хвилю" на шляхах економіки. Конкуренти натомість отримували закон та нестерпні умови для ведення бізнесу.

Ну й що тут особливого? Внутрішньовидова боротьба, торжество грубої сили. "Наша взяла!". Після падіння радянської імперії аналогічне діялося в країнах-сусідах, правда - залежно від рівня розвитку суспільства й рівня культури. Але є й суто українські особливості: наші олігархи виявилися найбагатшими в Європі (за винятком Росії, де і ресурсів, і дикості більше). У Чехії, Польщі, Угорщині, Болгарії, Словаччині, Румунії, на Балканах, про скандинавські та інші цивілізовані європейські країни й згадувати не будемо, такі солідні статки - велика рідкість. Чому?

Та тому, що наші олігархи ніколи не платили соціальної ренти. Говорячи по-народному - не ділилися. У Європі діляться. Навіть Путін ділиться, будуючи собі опору з чиновництва й напівсереднього класу, що обслуговує створювану ним країну "народного капіталізму". Наші - впритул не бачать свого майбутнього. А яке майбутнє може бути в країни, де на річну зарплату вчителя не купити навіть вдосталь дверних ручок для палаців одного олігарха?

Довірлива публіка звикла, що понад два десятиліття їй розповідають казки. Звісно, розраховуючи, що хоч хтось їм повірить. Завдяки фактам, які відкрилися, в суспільстві сформувалося розуміння, що переможцями в конкурентних битвах стали найбільш жорстокі, підлі й нахабні. А тепер нас намагаються переконати, буцім якогось ранку, що настав саме після чергової повні, ці ж самі персонажі раптом прокинулися чуйними до проблем країни та її народу. Таке ось диво, що спростовує закони природи.

Розкажу історію. Віце-прем'єр міністр (не називатиму його імені), затятий мисливець, застреливши вовчицю, забрав із лігва осиротіле цуценя. Як він його доглядав і леліяв! Здавалося, знаменитий буде захист господарського майна. Вовченя підросло, і його випустили на територію маєтку в Конча-Заспі. Під час свого першого виходу "у світ" юний хижак перерізав усіх собак, які йому трапилися назустріч. Вовка я вже застав у клітці. Довго дивився в його красиві світлі очі, намагаючись у них знайти відмінність від собачих. Виявилося, в них геть-чисто немає головної властивості цього племені - відданості. Мав рацію Шопенгауер, відзначивши, що в цьому світі важко було б жити без собак, на чесну морду яких можна дивитися з абсолютною довірою.

Так, собаки походять від приручених вовків, але для цього знадобилися сотні років еволюції. За кілька годин генетичного коду не змінити.

І все ж, і все ж. В історії можна знайти приклади, коли кермо державного корабля брали до рук шкільні вчителі й продавці галантерейних крамниць, великі промисловці та банкіри, які, пройшовши крізь шторми і рифи, виводили той корабель до лазурних берегів. Усі свої діяння вони насамперед робили не задля особистого збагачення, а, наприклад, "Заради слави Франції". Скажіть, кому з підданих її величності спаде на думку назвати олігархом королеву Великої Британії? А статки ж королівської родини - одні з найбільших у світі. Не знаю, як в Обами, проте на робочому столі його попередників стояла латунна табличка з написом Buck stops here (Долар зупиняється тут), бо навіть у царині долара має бути межа, за яку йому зась.

Безперечно, особистий добробут не може, та й не повинен ставати перепоною на шляху до будь-яких посад у державі. Навіть наш народ, у якому, завдяки традиціям, ген анархізму не дрімає, добре це розуміє. Розуміти-то розуміє, однак відчуття несправедливості позбутися не може. І не лише тому, що 5% населення (з 10-15 олігархічними родинами на чолі) володіють 95% багатств країни, і не тому навіть, що статки ці дісталися їм незаконно й незаслужено, а тому, що ця переважна меншість не має таких моральних, культурних, інтелектуальних чеснот, які дають їм право керувати переважною більшістю і розставляти меблі в нашій спільній хаті на власний розсуд.

У "домайданну" добу було очевидно: так звана українська політична й економічна "еліта" не лише не бажає з користю для народу розвивати потенціал України, а й об'єктивно не здатна це зробити. За півроку вже "післямайданної" ери, коли жодних кардинальних змін на краще не відбулося, в суспільстві зародилася і день у день міцніє підозра, що й надалі всі залишаться "при своїх".

У повітрі запахло грозою. Захід від характерних для нього евфемізмів перейшов до прямої мови, мовляв, ми тут з Росією посварилися, збитків через санкції зазнаємо, італійцям та іншим грекам у допомозі заради вас відмовляємо, а ви все зволікаєте з реформами. Навіть поміркована фрау Меркель без звичного політесу заявила, що українському керівництву час зайнятися справою і обмежити вплив олігархів.

Чи можна вмовити
весь народ?

Сократ порівнював суспільну думку з собакою, що дрімає на сонці. Розбуди його, нацькуй гучним "Ату!" - і він розлючено кинеться на вказаний об'єкт. Можливо, наші олігархи й не захоплюються "Апологією Сократа", тим більше у викладі Костаса Варналіса, але особливості суспільної думки намагаються вивчати. Слід визнати: навчаються швидко. Схоже, вірять, що вдасться знову взяти її на повідець.

Як ви вважаєте, без яких слів сьогодні не обходиться жоден політичний виступ? Правильно: "реформи" та "боротьба з корупцією". Нікого проти, всі - за. Прямо ритуальна мантра. Коїться неймовірне: під завалами перебуває напівживе любиме всіма створіння, а ми продовжуємо закидати його новим мотлохом. Що робити? Перше: запровадити смертну кару за використання вголос цих слів. Друге: ані їсти, ані спати доти, доки не витягнемо з-під завалів жертву нашого невігластва, а повернувши її до життя, вслухатися в те, що вона скаже. Потому виясниться, що реформи розпочнуться лише тоді, коли людям розв'яжуть руки. А з розв'язаними руками можна кидати бруківку, будувати свічні заводики, осіняти себе хресним знаменням та відтинати голови змієві корупції.

Допустити таке - означає підписати акт про безумовну капітуляцію. Олігархи це чудово розуміють. Коли 80% виробництва опиниться в руках малого й середнього бізнесу, це означатиме, що їхня частка скоротиться, доходи зменшаться, а вільних людей побільшає. Коли держава зосередить свої сили не на винахідливому випрошуванні закордонної допомоги, а на будівництві шляхів, кораблів та літаків, тоді й "укри" заживуть інакше. Коли з темних закутків злиднів вийде на світло інтелігенція, тоді з глушини Європи ми почнемо рухатися у бік її центру.

Чи входить такий розвиток подій у плани олігархів? Замість відповіді згадаймо повчання мудрих: слухаючи те, що вони говорять, придивляйся до того, що вони роблять.

Рік тому, точніше - у вересні минулого року, я зрозумів, що наближається розв'язка. За двома ознаками. Австрійський банк "Ерсте", в якому обслуговувалася моя фірма, примусили продати свою частку (за неперевіреними даними, йому залишили один відсоток зі ста) після чого він подався поближче до тірольського стабільного затишку. Перед ним із великими втратами те ж саме зробили шведський та інші іноземні банки. Знаєте, коли з країни, не зважаючи на збитки, стрімголов утікають банки, жоден аналіз економічних перспектив не потрібен. Ознака друга. Донецький (зазначимо, що в ті часи донецькі ще мали всю повноту влади) недурний олігарх, який володів кар'єрами, заводами, готелями, нерухомістю в Криму й за кордоном, родичем-нардепом та іншими "дахами", раптом зривається з перспективного місця і з сім'єю перебирається до Англії, навіть свого будиночка на Печерських пагорбах не продавши. Як тепер зрозуміло, далекоглядним виявився.

Впевнений, та й хто б сумнівався, що немає олігарха без "хатинки" в затишному, безпечному зарубіжжі. Як і немає такого олігарха, котрий не навчає своїх нащадків у престижних західних коледжах. А діточок менших віком - манер, мов, та намагається дати їм освіту, якіснішу, ніж призначена плебсу. Це що? Вони зі шкіри пнуться, аби їхні діти не були схожими на них?

Женучи з вітерцем Lamborghini по Лазурному узбережжі Франції, син Ріната Ахметова Дамір навряд думає про схудлих, безумних від страху, зневірених у нормальному житті жителях міста, звідки сам родом. Він не сумнівається у своїй винятковості, заявляючи: "А Донецьк нехай захищають лохи". Та й про батька навряд чи думає. Хоча той, втративши величезну частку свого статку, отримавши натомість незмивне тавро "Ворог України", як ніколи потребує підтримки, особливо близьких. Прямо Домбі і син. Така ось кара небесна.

Все вже сказано. Древніми. В них було таке прокляття: "А хліб свій їстимеш на чужині".

Але олігархові без ентузіазму ніяк. Він сподівається повернути ситуацію під свій контроль. Цього разу буде складніше, бо народ відчув реальні можливості колективного протесту. Але шанси лишаються, досвід керування свідомістю мас накопичений, вибори призначено.

Сам олігарх у парламент воліє більше не лізти. Він вловив настрої в черзі на огляд золотого батона. Тому на передову посилають політиків. Перевагу віддають новим, але не гребують і старими. Власне, на їхніх персонах, часом до оскоми дискредитованих, тестується простір, який мріють повернути.

"Політика - це мистецтво брехні". Визначення німецького філософа К.Екартсгаузена, дане ним у праці "Політика мудрого", з 1795 р. лише набуває актуальності. Слухаючи рулади наших політиків на телевізійних ток-шоу, інколи думаєш: невже вони вірять, що й після революції гідності знову зможуть вмовити народ?

Ось уже три століття ніхто не може сказати про це краще за Шекспіра. Пам'ятаєте сцену з "Гамлета"? Вбивця батька Гамлета намагається домогтися згоди принца на шлюб із його матір'ю. Не виходить, і він вирішує вдатися по допомогу Гільденстерна, товариши юності Гамлета. Королівський замок. Принц перебиває солодкі вмовляння. Зупинившись перед оркестром, бере в музиканта флейту. Простягає інструмент Гільденстерну, просить його зіграти.

- Господь з вами, принце, я не навчений.

- Але ж це так само легко, як брехати, - наполягає Гамлет.

Гільденстерн розгублено віднікується:

- Мій принце, я не вмію.

- Ось бачите, ви не можете зіграти на дудці, то чому ви вирішили, що зможете зіграти на мені?

Слухаючи розповіді про те, що ось-ось, ще трохи, і вони все піднімуть, реформи розпочнуть, корупцію знищать, і ми заживемо як у Європі й таке інше, віриться, що після революції зіграти на нас буде складніше. Правда, у воєнних умовах чуються заклики, що для дотримання миру треба вдати, буцім ми обману не помічаємо.

В окопах патріотизму

Ніякого резонерства - просто два факти.

Факт перший. 29 серпня 2014 р. офіційне видання Міністерства оборони надрукувало повідомлення: майори Збройних сил України Олександр Кандесюк та Олексій Шепелюк, потрапивши в оточення, підірвали себе і 12 російських десантників, щоб не опинитися в полоні. "Коли вороги наблизилися, офіцери підняли руки вгору. Вони щось тримали в руках, а за мить пролунало кілька потужних вибухів, схожих на вибухи гранат".

Факт другий. За даними Міністерства фінансів України, за останні три місяці було повернуто ПДВ за оборонними контрактами. Суми - значні, декілька мільярдів гривень. Комерційним структурам, у тому числі причетним до олігархів, не спало на думку не те що відмовитися від них, а бодай відтермінувати їх виплату у зв'язку з… Ну, ви знаєте, у зв'язку з чим…

У воєнні часи завжди так: кращі гинуть, громадяни затягують паски, влада мобілізовує, зажерливі збагачуються. Людський світ зберігається, бо егоїстичні дії людей, котрі керуються власними інтересами, дивним чином нейтралізують і компенсують одна одну. Справедлива війна згуртовує народ. Він готовий до обмежень і добровільно йде на жертви, очікуючи такого ж патріотичного піднесення від сусіда, від усього суспільства. Виходить не завжди, бо люди різні. Он навіть у блокаду Ленінграда, коли його жителі вже з'їли всіх собак та котів, і їм лишалося розраховувати лише на 125 грамів хліба з тирси на добу, зі столу у Жданова, керівника оборони Ленінграда, червона ікра не зникала. А ви кажете ПДВ.

Олігархи роблять своє - нарощують капітал. Просто в умовах війни особливо чітко видно різницю між нашим устроєм і, наприклад, устроєм США. Американські олігархи зробили свою країну наймогутнішою у світі, діючи за принципом - що добре для "Дженерал Моторс", те добре і для США. А чому так? А тому, що кожен зароблений ними долар переважно залишається у США, працює на США, укріплює США.

У нас не так. Українські олігархи, заробивши долар, намагаються якомога швидше приховати його за межами України. Звучать різні цифри, у тому числі 200 млрд дол., вивезених олігархами в офшори. Ці гроші, можливо, теж працюють на США, Велику Британію чи Німеччину, але точно не на Україну. В умовах війни з противником, який значно переважає Україну ресурсами, ці кошти ой як знадобилися б.

Про те, що олігархам уже час ділитися з державою, говорять дедалі частіше й гучніше. Навіть прем'єр-міністр. Звучать заклики відібрати в олігархів їхні статки. Температура вищає, олігархи перелякані, вони пам'ятають: щось схоже в українській історії водиться. Хочеться вірити - в нинішніх обставинах до цього не дійде. Але в суспільстві може сформуватися міцне переконання в тому, що олігархи мусять добровільно повернути Україні, щонайменше, 25% своїх статків, не залишивши олігархам жодного міліметру для маневру. Війна йде!

Вони вже й почали віддавати. Надсилають у зону бойових дій вантажівки з гуманітарною допомогою, фінансують переселенців, допомагають біженцям, про що ми дізнаємося з газет, спостерігаємо по телевізору. Висвітлюють детально, цікаво, наче експедиції на Марс посилають. Буває, думка підленька майне: а чи витрачали б вони гроші без галасу в ЗМІ? Звісно, образа підозрою, особливо в такій делікатній сфері, - остання річ. Як ми згадували, олігархи - теж люди, а отже, і співчуття їм не чуже.

Але чомусь згадується приклад із Мстиславом Растроповичем, який, заснувавши фонд у Швейцарії, істотно допомагав талановитим музикантам, але категорично заборонив згадувати про це в пресі. Тільки після смерті музиканта його донька Ольга, що очолила фонд, проговорилася під тиском преси і назвала імена митців, котрі отримали таку допомогу.

Згадався й киянин Анатолій Петрович Кончаковський, неймовірно делікатний чоловік, що довгі роки очолював музей Булгакова. Він об'їздив півсвіту, невтомно збирав експонати, котрі мали стосунок до знаменитого земляка, викуповуючи їх на свої кровні, й рішуче заперечував, коли про це говорили вголос. У наші дні анонімну допомогу надають дедалі частіше, а отже, люди стають кращими.

***

Патріотизм не виключає благородства. Навпаки - заохочує рух до високих моральних стандартів. Суспільний ідеал успішної людини змінюється на очах. В усьому. Навіть у моді на весільні сукні. Ще рік тому наречена скидалася на новорічну ялинку. Ще вчора шанувався проноза на "лексусі", з "подружкою" модельної зовнішності, з трьома квартирами й хатинкою а-ля пшонка. Нині аплодують людині в пошарпаному камуфляжі та пошарпаних берцях.

Сьогодні на наших просторах іде революція, складовою якої завжди були контрреволюція та інтервенція. В суспільстві відбуваються тектонічні зсуви, що виносять на поверхню найактивніші шари суспільства, які діють не задля власного, а задля суспільного блага,- учасників майдану, бійців добровольчих батальйонів, волонтерів. Саме їх ми називаємо новими українцями. Їх поява, формування й злиття в історично нову силу - і є головний висновок революції.

Якщо чесно, то в країні підлягає заміні весь апарат управління, вся бюрократія, що, звісно, зробити згори нереально. Але цілком реально впроваджувати туди нових українців, які змінять ситуацію знизу. З олігархами такого не зробиш - для впровадження в їхнє середовище знадобиться мільярд доларів США. Та й роздрібнені вони, і профспілки в них немає. Але олігархічні порядки, що породили революцію гідності, треба змінювати, не допускаючи пауз, бо вони загрожують втратою країни. Згадаймо вислів Маргарет Мітчелл: "Великі гроші можна зробити у двох випадках: при створенні нової держави і при її катастрофі. При створення цей процес повільніший, при катастрофі ¾ швидкий".

Але надихнемося вірою й надією. Жити в Україні тяжко. В Україні війна. Та, можливо, це Господь таким чином допомагає Україні. Скажіть, хіба б могла інакше країна, котру шматують регіональні суперечності й політичні чвари, згуртуватися в єдину країну?

У цій країні, що народжується заново, багатьом доведеться шукати своє нове місце. Олігархам теж. І складніше, ніж іншим. Тягар минулого, та й гроші заважають. Їм доведеться зрозуміти, здавалося б, просту істину: гроші в цьому житті - не все. Доказ тут не потребує доказів: найбільша людина в історії була найбіднішою.