«КОЖЕН ВИБИРАЄ ПО СОБІ...»

Наші читачі вже звикли до того, що про білорусів здебільшого говорять як про людей, які напружено борються за економічне виживання, для яких нормальна квартира і стара іномарка — майже еталон доброго життя. Втім, інакше і бути не може в країні, президент якої привселюдно й неодноразово називав підприємців «вошивими блохами». Та навіть в умовах «ринкового соціалізму» трапляються люди, для яких купівля... літака — безневинна забава. Це Олег Ковригін, керівник проекту СП ТОВ «Сучасні медичні технології».

— Чому ви вирішили купити літак?

— Купив, і все. Спочатку — аби навчитися літати і займатися авіаційним спортом. Згодом я хочу купити інший, великий літак, яким можна літати куди захочу. Адже початковий курс навчання без тренувальних польотів коштує близько 10 тисяч дол. А година роботи з інструктором (на чужому літаку) — 200 доларів.

— А скільки коштував ваш літак?

— 35 тисяч. Проте річ не в грошах. Хтось п’є горілку, хтось одержує задоволення від риболовлі або гри в шахи. Мені ж величезне задоволення приносить політ за штурвалом. У той час я пишаюся собою, хоча тому, хто цього не зазнав, важко уявити мої відчуття.

— На якій машині ви літаєте нині?

— Це Як-52, спортивний двомісний літак. На таких літаках проходять навчання професіонали в багатьох країнах світу — і військові, і цивільні. Літаки, з якими мають справу суперпрофесіонали, коштують по 500—600 тисяч доларів.

— А як вирішуєте питання зберігання і технічного забезпечення?

— За наявності коштів у Мінську це не проблема. Я орендую ангар у першому аеропорту, практично в межах міста. Там же є інженерне обслуговування, забезпечення паливом.

— А ви прикрашаєте літак, як деякі автолюбителі — своїх «коней»?

— Ні, адже в мене тренувальний літак. Зробити гарний малюнок коштує дорого — близько 5 тисяч доларів. Улітку я планую його пофарбувати, але просто, без усіляких картинок.

— Хто в Мінську, крім вас, має свої літаки?

— Я знаю чотирьох-п’ятьох, із ким збираємося разом, відзначаємо якісь дати, приміром, День авіатора. Найчастіше спілкуюся з трьома хлопцями, чиї літаки стоять поряд із моїм, ми зустрічаємося щовихідного, разом навчаємося й літаємо.

— Ви сказали, що хочете літати на великому літаку. Вже вибрали «Боїнг»?

— А навіщо він мені? До літа я хочу купити «Сессну-172». Це дуже хороший шестимісний літак, призначений для польотів дальністю до півтори тисячі кілометрів, зі швидкістю 300 — 350 кілометрів на годину. Літатиму ним до Калінінграда у справах або кудись на відпочинок.

— Ось так сіли й полетіли, нікому нічого не кажучи? Мабуть, існують якісь правила?

— Природно. Причому вони єдині в усьому світі для всіх літаків — великих і малих, приватних і державних. Перш ніж кудись летіти, я за добу до того даю маршрут, погоджую його і наступного дня вилітаю куди хочу — до будь-якої країни світу. На шляху до Німеччини або Англії спочатку залітаю у великий аеропорт, де проводиться митний огляд мого літака. Після цього можу літати по всій території цих країн.

— Тобто у своєму літаку можете вже літати скрізь?

— І не лише у своєму. Я можу взяти напрокат літак у будь-якій країні світу. Приміром, у грудні їздив до Арабських Еміратів, і там мені знадобилося злітати на протилежний бік Перської затоки на ділову зустріч. Узяв напрокат літак. Дуже зручно. Влітку, коли літаю до Польщі, не треба стояти в черзі на кордоні: сів у свій літак, прилетів до Варшави, зробив справи і повернувся назад. Причому це не лише зручно, а й дешево: літак витрачає близько 30 літрів пального на 100 кілометрів. 500 кілометрів — дві бочки бензину. Якщо летять п’ять-шість чоловік, це коштує дешевше, ніж летіти звичайним рейсом.

— Але літаєте-то один?

— Що ж, можу собі це дозволити. Насамперед тому, що літаком швидше: адже летиш по прямій і швидкість висока — до 250—350 кілометрів на годину. За 2 години ти у Варшаві.

— Та зазвичай для виїзду за кордон потрібно виконати безліч формальностей, заповнити стільки папірців…

—А ось тут уже діють міжнародні правила польотів, користування повітряним простором і повітряними коридорами. Тут немає зайвої бюрократії: як у всьому світі, так і в нас. На аеродромі підходять прикордонники, перевіряють паспорти, ставлять штампи — і все. Навіть приємно.

— Вас послухати — то в повітрі товкучки набагато менше, ніж на землі?

— Саме так. Нині у нас мала авіація практично вмерла: поля майже не запилюють, у колгоспів грошей немає, аеропорти порожні. Тоді як у Мінську, за статусом, мав би бути аеродром на 300—400 приватних літаків, їх залишилося дуже мало, хоча багато банків і великих компаній можуть дозволити собі мати літаки для ділових потреб, як заведено в усьому світі. У Німеччині їх дуже багато, а в Америці взагалі неймовірна кількість. Насправді це не так дорого і не так страшно. Можливо, багато хто про це просто не знає.