Кожен художник бажає, щоб пам’ятали

Черкаський живописець Євген Найден на початку 1970-х був методистом при обласному Будинку народної творчості. Серед його обов’язків була робота із самодіяльними митцями; любив він цю справу — мистецтво гончарів, ткачів, декоративний розпис, різьблення, побутові картини. У роботах народних майстрів приваблювала природна самобутність, неповторність незамутненого погляду, що власне лише й є підставою для того, щоб художник залишився в історії культури.

Підопічних у Найдена було багато. Люди переважно колоритні, у долях намішано всякого. Був Федір Пошиваник, котрий малював чудові натюрморти, у війну він служив сержантом загороджувального загону. Був Григорій Боковня, який пройшов двічі через ворота Бухенвальда, у барвах його картин грілися і ніби не могли зігрітися від жару бутонів райські пташки. Були військовий інженер Ф.Блінов, льотчик Василь Харченко, морський офіцер Василь Кульчицький, глухонімий різьбяр по дереву уманчанин Бойчук, світла і надзвичайно талановита Наталія Кисленко-Давиденко, Нил Давлюд — глухий двометровий гігант, який воював у партизанах; промайнув і зник дивний, відлюдний несьогосвітній чоловік на прізвище Козоріз, чиї прекрасні картини з побутовими сільськими сценами і сценами польових робіт привертали увагу відвідувачів кількох виставок у Звенигородці...

«Примітив» в епоху всеперемагаючого академізму більшістю розцінювався як невміння малювати. Самоучок члени СХ поправляли, навчали мазка, кольору, композиції. Могли, наприклад, авторитетно пояснити: «Червоний колір на другому плані — ну куди! Так не можна...» «Та ні, — ухильно не погоджувався з колегами Найден. — Свіжість погляду...» Свою думку він намагався зміцнити в підопічних. Але мало хто його слухав, частіше «підвищували» рівень і втрачали самобутність, розчинялися в потоці середнього живопису.

Найден з ентузіазмом їздив найвіддаленішими селами, відбирав роботи на виставки, яких проводилося чимало, — районні, обласні, республіканські, всесоюзні. Деякі твори згодом потрапляли у всесвітні каталоги, на сторінки енциклопедій, у музейні і приватні колекції...

Мабуть, одну з найперших значних колекцій народного українського живопису зібрав у 20-ті роки позаминулого століття граф Михайло Воронцов (1782—1856). Міхал Грабовський — польський письменник, котрий подорожував Україною, 1853-го у петербурзькому «Современнике» опублікував нарис «Парк князя* М.С.Воронцова в Киевской губернии». Там описано маєток в Мошенських горах (див. «ДТ» № 43 від 6.12.2003, «Подорож по гвинтових сходах вежі Святослава»). Чудовий палац і величезний англійський парк у ті роки були доступні не тільки для огляду, у маєтку мандрівник міг знайти безкоштовний притулок.

От що побачив Грабовський у першому залі палацу: «Стіни згори донизу вкриті олійними зображеннями... Освічений власник парку бажав, щоб палаци його виражали собою характер місцевості і викликали спогади про той край, де знаходяться. От чому зустрічаєте ви тут портрети перших князів південної Росії і зображення гетьманів козацьких від Хмельницького до гайдамаки Мамая. Між іншим, знаменитий володар не зневажив, очевидно, навіть незначні пам’ятки місцевої поезії...»

«Незначні пам’ятки» — йдеться от про що. Грабовський описує одну картину: «Українська дівчина Хівря Чанилівна, як свідчить підпис, пряде вовну. До неї підсів близько, ближче, можливо, ніж дозволяє скромність, Грицько Білошапенко. Тим часом інший хлопець, Панько Недовозенко, грає на сопілці». Ця народна картина змусила мандрівника посміятися від душі. Грабовський вирішує прояснити нам характер картини: «Малюнок цей такої ж вартості і штибу, які малюють зазвичай гусари на стінах манежу, але в ньому збережена вірність натурі»... Мошногорський палац із його неоціненними колекціями, що належали нащадкам ясновельможного, було розграбовано і спалено 1919 року.

У 1970-ті виставки художників-аматорів улаштовувалися часто. У ті роки на весь світ прогриміли імена геніальних М.Примаченко і К.Білокур. Роботи художників-самородків у московському «Манежі» коректували стилістику «великого» мистецтва. Свіжі ідеї йшли не тільки із Заходу, але і з народної глибинки. Тоді ж і серед підопічних Найдена відкрилися світу кілька яскравих імен. Розписним мискам гончаря із с.Гнильці Дем’яна Косяченка аплодувала культурна столиця світу — Париж; живописні роботи Івана Лисенка із с.Золотоношки увійшли до Всесвітньої енциклопедії примітивних художників (Париж—Белград 1985 р.). Знавці цінують надзвичайно гарні розписи неписьменної Ірини Гаменюк і її сестри Софії Гаменюк-Мельник, у потоках фантастичних рослин яких і понині щебечуть-співають-кують пташки...

Минула відтоді третина століття.

Помер Дем’ян Косяченко, попросивши покласти йому на груди чорну різьблену ложку, яку він беріг за іконою з весни 1933-го, важко померла Наталія Кисленко-Давиденко, пішли з життя сестри Гаменюк...

Якісь роботи своїх друзів-підопічних Найден вихопив мало чи не зі смітника. Нинішнього року він придумав такий хід: створив серію робіт, у центрі кожної — картина когось із народних художників, по периметру — своє. Сюжети пов’язані з часом, коли всі були живі і творили. Це, звісно, і постмодерністська (транснаївна) вигадка-містифікація Найдена, але й особлива колекція — «щоб пам’ятали». Цвітуть квіти невгасимі. І розчиняються, зникають на периферії їхніх картин обличчя художників.

* Щоб уникнути плутанини з приводу титулу, варто зробити уточнення: графу М.С.Воронцову 1845-го було надано княжий титул, пізніше було видано указ про присвоєння йому титулу ясновельможного.