Корейська війна: дезінформатори на лінії вогню

25 червня 1950 року розпочалася війна в Кореї — перше відкрите зіткнення комуністичного Сходу і демократичного Заходу, двох наддержав та їхніх союзників. Намагаючись заволодіти стратегічною ініціативою, протиборчі сторони застосовували новітні зразки бойової техніки. Не гайнували час і бійці особливого роду — пропагандисти.

Так, саме з Корейською війною пов’язані дві масштабні кампанії з дезінформації світової громадськості, розв’язані радянським блоком. Здається, розповідь про неї буде цікавою співвітчизникам — останнім часом українці змогли на власному досвіді переконатися в ефективності «дезінформаційної зброї».

Білі починають і програють?

Ми непогано обізнані з передісторією корейського конфлікту: навесні 1949 року вождь КНДР Кім Ір Сен запропонував Сталіну план війни проти Південної Кореї, довго переконував Батька народів і через рік дістав остаточну згоду (а заодно бойову техніку та військових консультантів).

Проте 1950-го влада Північної Кореї за підтримки СРСР і Китаю спробувала намалювати іншу картину. Нібито рано-вранці 25 червня армія південнокорейського правителя Лі Син Мана з подачі США віроломно напала на КНДР. Їй вдалося вторгнутися на глибину від 2 до 3 км. Проте доблесна Народна армія за кілька годин відбила атаку й перейшла в контрнаступ по всьому фронту, перемагаючи деморалізованого агресора й стрімко просуваючись до Сеула.

Така версія викликала скепсис не тільки на Заході, а й серед критично мислячих радянських зеків. Олександр Солженіцин згадує: «Вже ми сиділи в арештантському вагоні, коли з репродуктора на Казанському вокзалі почули про початок корейської війни. Першого ж дня до полудня пройшовши крізь міцну лінію оборони південнокорейців на 10 кілометрів, північнокорейці переконували, що на них напали. Останній придуркуватий фронтовик міг розібратися, що напав саме той, хто просунувся першого ж дня».

Отже, перед пропагандистами у Пхеньяні, Москві та Пекіні постало нелегке завдання: перевернути об’єктивну реальність із ніг на голову, довівши, що війну почала Південна Корея, як того хотіли американці.

Насамперед у хід пішли документи — як повідомлялося, частина південнокорейського урядового архіву стала трофеєм Північної Кореї. Тут була доповідь інформаційно-дослідницької служби Держдепу США №4849, листування Лі Син Мана зі своїм американським радником Робертом Олівером і послом Південної Кореї в США Чан Меном, план операцій розвідслужби штабу південнокорейських військ тощо. Маса цифр, географічних назв, корейських і американських імен справляли заворожливе враження. Проте при найближчому знайомстві з документами виявлялося, що всі вони свідчать лише про одне: південнокорейська влада ставилася до режиму Кім Ір Сена з неприхованою антипатією.

Щоб остаточно показати всім і вся, хто є призвідником війни, були оприлюднені «щиросердні зізнання» південнокорейських парламентерів і чиновників різного рангу, полонених армією Півночі. Опинившись у руках комуністів, прислужники Лі Син Мана починали дружно каятися в розв’язанні агресії...

Уряд Північної Кореї направив копії трофейних документів і показання полонених з півдня в ООН та інші міжнародні організації. Ці «незаперечні свідчення» регулярно публікувалися в пресі радянського блоку; вони були видані й окремим збірником.

Особливе завзяття у поширенні таких матеріалів виявила ліва преса Заходу — газети «Юманіте», «Се Суар», «Дейлі Воркер» та ін. Журналісти-комуністи намагалися підкупити західного обивателя своєю поінформованістю, зумовленою вільним доступом у табір північних корейців. Яка з буржуазних газет у липні 1950-го могла запропонувати читачам ексклюзивне інтерв’ю з Кім Ір Сеном? А ось кореспонденту «Юманіте» товариш Кім охоче повідав: «Документи, захоплені Народною армією в Сеулі, свідчать про те, що розпочата лісинманівською армією війна готувалася протягом тривалого часу під керівництвом американської військової місії в Сеулі».

Сталінські піарники робили й нестандартні пропагандистські ходи. Приміром, маститий літератор О.Чаковський написав повість «Хван Чер стоїть на посту», живо зобразивши, як Аллен Даллес інструктує південнокорейських маріонеток ЦРУ перед вторгненням.

Комуністична PR-машина працювала на повну потужність, та головної мети так і не було досягнуто — ввести в оману широку західну громадськість не вдалося. Дезінформаторів підвела надмірна жвавість північнокорейської армії, яка вже на четвертий день війни зайняла Сеул. Навіть повному профану у військовій справі ставало ясно, що це не спонтанне переслідування агресора, а ретельно підготовлена наступальна операція.

Проте не слід думати, що титанічні пропагандистські зусилля пропали марно. Хоча Захід дезінформувати й не вийшло, але сотні мільйонів людей у СРСР, Китаї та Східній Європі твердо засвоїли: Корейську війну розв’язано режимом Лі Син Мана та його американськими хазяями.

Бактерії від Дядька Сема

Ще більший успіх мала дезінформаційна кампанія, організована на початку 1952 року. На той час у корейський конфлікт уже включилися американці під прапором ООН і добровольці з Китаю, а лінія фронту стабілізувалася по 38-й паралелі.

Несподівано в радянській, китайській та «прогресивній» західній пресі було оприлюднено сенсацію: Сполучені Штати вдалися до бактеріологічної зброї! Стверджувалося, ніби американська авіація розкидає над КНДР і Північним Китаєм контейнери з інфікованими гризунами та комахами — щоб викликати епідемію чуми, енцефаліту, сибірки тощо. Китайські вчені у березні 1952-го заявили, що за два місяці американці здійснили 804 бактеріологічні нальоти. Тоді ж радянська делегація в ООН зажадала засудити янкі за застосування варварської зброї.

Вашингтон відреагував оперативно: запропонував провести незалежне міжнародне розслідування під егідою Червоного Хреста і ВООЗ. Та Китай і КНДР відмовилися допустити представників цих організацій на свою територію, а радянська пропаганда негайно затаврувала нейтральних медиків як огидних американських наймитів.

Паралельно «об’єктивним вивченням проблеми» зайнялася Всесвітня Рада Миру — підконтрольна Кремлю організація на чолі з французьким фізиком-комуністом Жоліо-Кюрі. У квітні 1952 р. на черговій сесії ВРМ було вирішено відправити до Маньчжурії та Північної Кореї міжнародну слідчу комісію з авторитетних учених.

Проте наукові світила не надто охоче йшли назустріч «борцям за мир». Наприклад, активіст ВРМ Ілля Еренбург так і не зміг залучити до співробітництва знаменитого данського мікробіолога Торвальда Мадсена. Прочитавши першу сторінку великої доповіді про бактеріологічну війну в Кореї, Мадсен повернув її Еренбургу зі словами: «Сховайте та нікому не показуйте — це може розсмішити студента-першокурсника...»

У результаті до складу комісії ввійшов лише один фахівець з інфекційних хвороб — радянський академік Жуков-Вережніков. До компанії пристали француз, італієць, бразилець і швед, які не займалися бактеріологією, але були відомі своїми лівими поглядами. У Китаї та КНДР прогресивних учених зустріли з розпростертими обіймами. Плідно пропрацювавши все літо, комісія у вересні 1952-го винесла передбачений вердикт: Дядько Сем справді вів злочинну бактеріологічну війну.

Щоправда, члени комісії в основному спиралися не на власні спостереження, а на «висновки компетентних китайських фахівців»; кількість бактеріологічних атак загадковим чином скоротилася з 804 до 50; та й захворілих громадян виявили підозріло мало — близько трьох десятків.

Настільки низьку ефективність імперіалістичної зброї комісія пояснювала просто: китайські та північнокорейські санітарні служби виявилися на висоті й зірвали плани підступних янкі. Жуков-Вережніков і Ко не припускали й думки, що зафіксовані випадки небезпечних недуг викликані природними причинами: «За інформацією, добутою комісією, за останні п’ять століть у Кореї не було чуми». Радянське Міністерство охорони здоров’я, яке 1948 року пропонувало закрити кордон з Кореєю через загрозу занесення чуми в СРСР, чомусь не стало надавати комісії альтернативної інформації...

Фахівців-мікробіологів результати розслідування, звичайно, не переконали, але широку публіку вразили. Тим паче, що в комуністичній пресі дуже вчасно були надруковані «зізнання» полонених американських льотчиків, які одностайно підтверджували факти бактеріологічних атак. У результаті багато хто на Заході схилявся до думки, що диму без вогню не буває і що якісь нехороші справи з бактеріями американці все-таки витворили. Репутація США серйозно постраждала.

Улітку 1953 р. у Кореї було підписано перемир’я, і про американські бактеріальні звірства моментально забули. Крапку ж у цій історії поставив у 1976-му колишній редактор газети «Се Суар» П’єр Декс, який на той час розірвав із компартією. Ось що він розповів про бактеріологічну епопею у своїх мемуарах: «Нам усім була потрібна ця моральна розрядка. І ті, хто видумав такий чудовий хід (тому що все це від А до Я було явною вигадкою), мали справжню політичну геніальність. Така «обробка мізків» схожа на «полювання на відьом», яке шаленіло в Сполучених Штатах. І ми ще казали про нашу моральну перевагу над американським імперіалізмом! Тепер я вважаю, що моя участь як головного редактора вечірньої газети в цій брехні є серйозною помилкою… Брехливі відомості, розпалювання ненависті — все, що могло б збезчестити будь-якого журналіста, було присутнє тут».

P.S. Війна в Кореї завершилася понад піввіку тому, проте й у наші дні дезінформація залишається неодмінним супутником міждержавних конфліктів.

У цьому нас зайвий раз переконують російські ЗМІ, здатні віртуозно обвинуватити Україну в розв’язуванні «газової війни» чи знайти під Києвом секретну в’язницю ЦРУ. Важко сказати, чи проявляються тут традиції сталінської пропаганди, та основні принципи ведення дезінформаційних кампаній ті ж самі, що й на початку 1950-х.

Кремлівські піарники, як і раніше, не соромляться глобальної брехні, перетворюючи очевидного агресора на безневинну жертву та навпаки. Якщо при цьому не вдається переконати світову громадську думку, нічого страшного. Зійде для внутрішнього споживача, відрізаного від альтернативних джерел інформації.

З дрібнішими «качками» справа ще простіша. Головне — поставити супротивника в становище сторони, що виправдовується, і тоді будь-які його кроки видаватимуться підозрілими. Ігнорує пред’явлені обвинувачення? Розгубився, бо виведений на чисту воду! Відразу виступає зі спростуванням? Заметушився, отже, винний!

А ось універсальних рецептів боротьби з наклепом досвід Кореї нам, на жаль, не дає. Хіба що почекати чверть сторіччя, поки в когось із дезінформаторів не прокинеться совість…