Константи Василя Сухомлинського

Колись — це було на межі ХІХ і ХХ століть — земські школи будували як маленькі архітектурні шедеври, які досі вражають своєю функціональністю. Вони — разом із церквами — були окрасою сіл. Масивні цегляні стіни, великі вікна, світлі класи; до стелі — як на сучасний погляд — було дуже високо, понад три метри. Акустика в класах чудова — говориш не напружуючись. Багато повітря й світла. У будівлю земської школи архітектори «вмонтовували» одну, а то й кілька учительських квартир.

В одній з таких у далекому 1948 році й оселився зі своєю сім’єю Василь Олександрович Сухомлинський. Школу, куди його було призначено директором, вибрав продумано. По-перше, учительська квартира; по-друге, залізнична станція Павлиш, яка давала змогу зв’язуватися із великим світом; по-третє, до села Василівка, де народився, закінчив семирічку і де в 17 років почав учителювати, було рукою подати… Та була ще одна, суто побутова, дрібниця, яка, напевно, особливо влаштовувала молодого керівника школи: до директорського кабінету можна було зайти просто з квартири, а точніше з вітальні, яка із часом перестала нагадувати вітальню, бо її високі стіни від підлоги до стелі вщерть заповнили полиці з книжками. Другі двері вели до шкільного коридору. Виходить, що кабінет одночасно був і домашнім, і службовим, директорським. Скажете, дрібниця, не варта уваги… Та ні, все набагато складніше: вона промовисто свідчить, що для Сухомлинського фактично не існувало межі між особистим життям і життям школи. Йдеться про абсолютну відданість справі та про винятково високий рівень самоорганізації.

«Він прожив за життя три життя…»

До цього кабінету він заходив щодня о четвертій ранку, а бувало й раніше, бо іноді фронтові рани та болісні думки не давали заснути. Запалював гасову лампу (електрика в Павлиші з’явилася лише на початку 60-х років, а членом-кореспондентом АПН РРФСР його обрали в 1957-му, що означає: праці, опубліковані до цього, він, сільський учитель, написав при світлі гасової лампи). З четвертої до восьмої години ранку — час особливої розумової та емоційної зосередженості. І за його життя, і сьогодні часто дивуються: і коли він устиг стільки зробити? Відповідь не вся, але великою мірою, міститься в цих чотирьох годинах. Решту секретів потрібно шукати в його винятковій обдарованості — у Божому дарі, який він, попри всі особливості доби, в яку йому випало жити, намагався реалізувати сповна.

Він не навчався у відомих університетських центрах, не мав можливості в молодості розкошувати в знаменитих наукових бібліотеках. Був студентом-заочником периферійного учительського інституту (це рівень технікуму). Проте зумів за чотири місяці екстерном скласти іспити в педагогічному інституті й здобути диплом про вищу освіту. Незважаючи на прискорений курс навчання, його освіченість вражала. За кілька місяців досконало вивчив німецьку мову, знав англійську, французьку, польську та чеську. Працював у сільських школах. А потім — війна, тяжке поранення під Ржевом (через що його ліва рука безпомічно звисала). У березні 1944-го повертається до рідного краю, завідує Онуфріївським райвно, докладає всіх можливих зусиль, аби відродити школи, в яких тоді бракувало всього — учителів, парт, книжок, навчального приладдя, палива на зиму…

У вересні 1948-го в його житті з’явилася Павлиська середня школа, при якій і була та невеличка квартира з робочим кабінетом на два виходи.

У цій школі він здійснюватиме шляхетний за задумом і надзвичайно складний за методикою виконання педагогічний експеримент. Його суть у тому, щоб виховати майбутнього громадянина зі здоровою, красивою мораллю. Само по собі зрозуміло, що такий громадянин має бути освіченим. Але головне — у Павлиській школі творилася й практично реалізовувалася педагогічна система з виховання людяного в людині.

Нині з’явилося чимало шкіл (більшість — приватні), керівники яких обіцяють батькам, що їхніх дітей виховуватимуть (як правило, за великі, а то й дуже великі гроші) як майбутніх лідерів. Не важко здогадатися, що в таких школах добросердість і співчутливість не будуть у пошані, бо майбутнім «лідерам», у яких виховують «психологію переможця» і які готуються в майбутньо­му стати «господарями життя», такі риси не потрібні. А втім, досить легко передбачити: чим більше цих «лідерів» з’являтиметься в нашому житті, тим нестерпнішим воно буде, тим більш невиліковними будуть хвороби, на які страждає наше суспільство. Потрібно зрозуміти, що виховання не «лідера», а майбутнього громадянина зі здоровою моральною серцевиною — це є виховання мужності та безстрашності. Як, власне, й казав Сухомлинський: «Справжнє виховання — це виховання в дусі безстрашності. Справжня доброта, готовність захищати слабшого і беззахисного — це насамперед мужність, безстрашність душі!».

Павлиську школу, яка стояла на пустирі на околиці, розбудовували самі вчителі, учні та їхні батьки. Утворилося ціле шкільне містечко. Пустир засадили деревами й квітами, з’явилися зелені галявини. Згодом школа буквально потонула в саду.

О восьмій ранку Сухомлинський залишав письмовий стіл, завалений рукописами та гранками книжок, що готувалися до друку, і виходив у шкільний коридор зустрічати учнів. Цей факт — директор школи зустрічає учнів на порозі школи (у теплі дні) або в коридорі (взимку та в негоду) — неодноразово відзначений у різних спогадах. «Із дітьми треба бути від ранку до ночі, — писав до письменника Григорія Мединського. — І в неділю треба бути з ними. Але для мене це не тягар. Ви знаєте, ось зараз вечір, а мені хочеться, щоб швидше прийшов ранок і щоб задзвеніли знову їхні голоси».

Любов до дітей — головна константа Сухомлинського. Власне вона і є тим чинником, який сформував його педагогічну систему, надав їй виразного гуманістичного спрямування.

Він був унікальним директором школи. Не зразковим — зразкових є чимало. Повторити чи навіть наблизитися до нього як до зразка неможливо. В його особі маємо блискучого аналітика навчально-виховного процесу. Аналізування уроків учителів Павлиської школи, які він проводив, вражають глибиною і точністю зауважень та рекомендацій. Завдяки його кураторству, пересічний, здавалося б, за своїми можливостями вчитель ставав майстром. Рівень обговорення проблем на педагогічних радах і засіданнях психологічного семінару (протоколи зберігаються в Павлиському меморіальному музеї) вражає.

Управління школою — якщо це справжнє управління, а не ведення шкільного господарства, — винятково складний процес, бо реалізація кожного напряму роботи (навчальний процес; виховний із його складовими — трудове, естетичне, етичне, фізичне, статеве виховання; професійна орієнтація, робота з батьками тощо) потребує своєї системи методично складних прийомів. При ближчому знайомстві зі стилем роботи Сухомлинського як директора школи з’являється бажання порівняти його з піаністом, котрий знає, на які клавіші потрібно натиснути, щоб народилася музика як гармонія звуків — складна гармонія навчально-виховного процесу. Сухомлинський творив саме таку гармонію. Це вимагало від нього колосальної працездатності. Симон Соловейчик, чудовий письменник і публіцист, який ґрунтовно вивчав спадщину Василя Олександровича і дуже високо її цінував, писав: «Сухомлинський сам устигав за день — і встиг за життя — стільки, що у звичайної людини це викликає здивування. Здається, він за день проживав три дні і прожив за життя три життя».

Кілька років тому в нашій педагогічній науці з’явився «інноваційний» термін «компетентність». Якщо з позицій компетентнісного підходу проаналізувати підготовку до життя випускників школи Сухомлинського, то вона вражає. «Поговоріть із десятикласниками, випускниками, — пише Соловейчик. — Можна записати на дошці, що вони вміють робити. Вийде вражаючий, на всю дошку, список, він буде все поповнюватися й поповнюватися, допоки триває розмова. Вони вміють керувати основними видами сільськогосподарської техніки, працювати на всіх основних металообробних верстатах, уміють збирати радіоприймачі…».

До школи приїжджали педагоги з різних кінців СРСР і навіть світу. Ось кілька записів, що залишили відвідувачі школи: «Я в цій чудовій і змістовній школі пробув лише один день, але отримав стільки, скільки в інституті за чотири роки», — писав директор школи з Вірменії. А педагоги з Челябінська так висловили своє захоплення: «Павлиська середня школа має бути перейменована в університет! Ми говоримо це з повною відповідальністю…».

На жаль, образ Сухомлинського, який склався в суспільній свідомості, є спрощеним і стереотипним. Такий собі директор сільської школи, який водить дітей «на природу», разом з ними милується нею, а потім, сівши під деревом, розповідає їм казки. Один мій колега, готуючи статтю до ювілею Сухомлинського, розіслав електронною поштою знайомим молодим педагогам листи з проханням поділитися враженнями, які викликає в них ця постать. Перечитав відповіді й зрозумів, що більшість із них судять про Сухомлинського переважно з типовим постмодерністським скептицизмом і роблять це спрощено й стереотипно.

Хто винен у примітизуванні образу найвидатнішого педагога сучасності, розбиратися не будемо. Просто кожному, хто намагається піднятися до Сухомлинського, зрозуміти його, потрібно усвідомити, що про людей такого масштабу не можна судити спрощено. Той-таки С.Соловейчик був переконаний: «Сухомлинський не такий простий, як декому здається при поверховому читанні. Це педагог світового класу. Він такий же загадковий, як і все виховання». Як педагог, котрий постійно думав про шляхи вдосконалення людини і, відповідно, суспільства, він гостро, до болю, сприймав недосконалості цього світу. Наближення до справжнього Сухомлинського потребує напруженої роботи душі, серця, розуму. Можливо, найкраще це зрозумів письменник Григорій Мединський, який товаришував із Василем Олександровичем: «У нього не було ні безкрилої приземленості, ні безпідставного романтизму. Це була велика й безстрашна перед самою собою, але віруюча, і у вірі своїй самовіддана, душа. Віра в моральну серцевину людини поєднувалася в ньому із спопеляючим горнилом роздумів, з якими він болісно шукав виходу. Це була єдність двох начал — ствердження і заперечення, — і саме тому гранично болісна, може навіть трагедійна, яка поєднувала в собі і страждання чесної благородної душі, і її високі устремління. Як у музиці Бетховена або Чайковського, коли в одній симфонії протидіють і все ж таки сполучаються, зливаються воєдино і трубні звуки безпощадної долі, і тонкі до ніжності порухи душі, і біль, і любов, і надія, і палке передчуття прийдешньої Радості».

Нещодавно, побувавши в Павлиській середній школі, поспілкувавшись з учителями та учнями, зрозумів, що традиції, закладені Сухомлинським, були настільки глибокі, що й нині, після 38 років його відсутності, вони добре відчуваються. Якимось внутрішнім світлом світяться діти цієї школи. Така-от педагогічна генетика…

Тягар комуністичної риторики

Спадщина кожного митця і кожного вченого має свою долю. Одну досить швидко забувають, іншу якийсь час тримають у полі зору. І лише небагатьом випадає залишитися у «великому часі» (М.Бахтін). Одразу скажемо: є всі підстави стверджувати, що спадщина Василя Сухомлинського належить до останніх. Вона не тільки ввійшла окремим значним розділом в історію педагогіки, а й зберігає свою актуальність. Мало того, стає дедалі очевидніше, що вона належить до тих небагатьох явищ духовної культури, які з плином часу викликають до себе більшу увагу. Розумію, тут, як мовиться, можливі запитання. І найперше — як бути з комуністичною словесною атрибутикою, якої в його текстах таки чимало. Комуністичне виховання, виховання на прикладі життя і діяльності Леніна, інших комуністичних вождів, роль піонерської та комсомольської організацій тощо — усе це й справді зустрічається в Сухомлинського досить часто.

Отже, з одного боку, твердимо, що спадщина Сухомлинського наділена здатністю оновлюватися в часі, набувати загостреної актуальності, а з іншого — немов ланцюгом пов’язана по руках і ногах комуністичною риторикою, що надає їй, на перший погляд, майже безнадійної анахронічності. Суперечливість очевидна. Вона кричуща, її не можна замовчувати. Вона потребує осмислення, тим більше що йдеться не лише про спадщину Сухомлинського, а й про величезний масив духовної культури, що творився кількома поколіннями талановитих діячів мистецтва і науки, яким випало жити в неймовірно складний час, коли на одній шостій частині земної кулі відбувався сповнений драматизму експеримент із побудови комуністичного суспільства.

Нині таке переосмислення якраз розпочинається. Одне зі свідчень того — фундаментальне дослідження Сергія Тримбача «Олександр Довженко: загибель богів. Ідентифікація автора в національному часо-просторі». Можемо очікувати, що дослідження, в яких видатні таланти і творені ними духовні цінності набудуть не тільки глибокого та об’єктивного, а й співчутливого аналізу, здійсненого із надзавданням виокремити, увиразнити те цінне, що має бути передане в майбутнє. Ми не такі вже й багаті, щоб легковажити спадщиною, напрацьованою кров’ю та потом попередніх поколінь, яким випало жити у смутні часи того драматичного експерименту. Українське суспільство залишиться істотно окраденим, якщо, наприклад, не візьме із собою в дорогу неповторні та безконечно привабливі своєю красивою українськістю художні світи Михайла Стельмаха та Олеся Гончара. Бо таких світів, які завжди мають бути з нами і в нас, ні зараз, ні в майбутньому вже ніхто не зможе створити.

Називаю імена лише цих двох митців із багатьох інших тому, що вони близькі за багатьма світоглядними й ментальними моментами до Василя Сухомлинського. Всі троє належали до одного, обпаленого війною, покоління і фактично є людьми однієї «групи крові». Вони були романтиками, іноді аж надміру чутливими (добре відомо, що романтизм породжується бажанням утекти від дійсності). Цей романтизм давав змогу бодай певною мірою реалізувати своє неабияке творче обдаровання. Соціалістичний реалізм, за межі якого вони не мали можливості вийти, вимагав від названих письменників створення «образу людини комуністичного майбутнього», образу ідеальної людини. А творення такого образу вимагало романтичного пафосу. Сьогодні, коли після опублікування щоденників і Олександр Довженко, і Олесь Гончар відкрилися нам як суворі та проникливі аналітики епохи, у якій їм випало жити, ми не маємо морального права підозрювати, що вони були нещирі, творячи свої романтичні візії ідеальної людини. Вони стверджували високу, ідеальну моральність, і це був один із способів надати суспільству, в якому було дуже багато зла, бодай якоїсь позитивної компенсації духовного порядку.

Проблему комуністичного виховання, яка, на перший погляд, є основною в педагогічній спадщині Василя Сухомлинського, він розумів як проблему виховання ідеальної людини. Таке зіставлення було щирим, він вірив у нього, і ця віра давала йому свободу, без якої він просто не зміг би реалізуватися як людина з колосальним творчим потенціалом.

Але Система, з її диявольською здатністю розпізнавати своїх/чужих, багатьох тримала під своїм примружено-недовірливим поглядом. Так було в другій половині 60-х років, коли після «хрущовської відлиги» почалося «закручування гайок». Тоді з приходом Брежнєва комуністична верхівка заходилася активно «наводити порядок». З’явилося чергове пугало — «абстрактний гуманізм». Якийсь маловідомий у педагогічному світі завідуючий кафедрою Вологодського педінституту Б.Ліхачов надрукував в «Учительской газете» (1967 р., 18 травня) статтю під промовистою назвою «Нужна борьба, а не проповедь», у якій звинувачував Сухомлинського в «абстрактному гуманізмі». У статті вульгарно й бездоказово заперечувалися гуманістичні принципи педагогіки Сухомлинського.

У травні 1967 року, повернувшись після операції з лікарні, куди Сухомлинський потрапив через те, що осколки, які залишилися в його тілі після поранення, за його словами, знову «почали подорожувати», взявся переглядати газети й натрапив на згадану статтю. «Я прочитав, — пише Сухомлинський, — і втратив свідомість, знову довелося лягати в лікарню. …Коли поправився після другої операції, я хотів побувати в Москві, поговорити з редактором газети, запитати, чим викликаний тон статті. Але я не мав можливості цього зробити. Одного разу я зібрався зателефонувати редактору, номер уже був набраний, але я розхвилювався, в грудях страшно закололо, пішла кров, заворушився ще один кусочок металу, який я, до речі, отримав у битві під Москвою… Слухавку довелося кинути…».

Ставши відомим ученим, набувши величезного авторитету у вітчизняній педагогічній науці, він прагнув уникати обов’язкової комуністичної атрибутики — вочевидь, починав відчувати її тягар. До того ж як людина, наділена не тільки гострим аналітичним розумом, а й високими моральними чеснотами, він не міг не бачити, що Система почала входити у стадію розпаду. Але охоронці «ідеологічної правильності» і далі були напоготові. Рукопис його знаменитої книги «Серце віддаю дітям» кілька разів повертали з видавництва «Радянська школа» з вимогою більше згадувати Комуністичну партію, говорити про виховання дітей на прикладі Леніна, наголошувати на трудових досягненнях радянських людей… Його буквально змушували вставляти в текст комуністичну атрибутику. Тому й доводилося йти на поступки, інакше книга не побачила б світ.

І все ж таки у цих умовах він устиг зробити неймовірно багато. Його педагогічна система набула довершеності. Там, де не міг висловити думки прямо, вдавався до підтексту. Особливо це стосується проблем національного виховання. У його словах про важливість виховання любові до природи рідного краю, до Вітчизни відчувається глибока українськість. А в тій же книзі «Серце віддаю дітям» йому вдалося вберегти від цензури чудовий, сповнений любові до української мови розділ «Рідне слово».

У цей приблизно час в Україні шаленіла кампанія, спрямована проти «Собору» Олеся Гончара. Вірнопіддані літературні критики, озброєні настановами сумнозвісного академіка М.Шамоти, вишукували «абстрактний гуманізм» у покійного вже тоді Василя Симоненка, у Ліни Костенко, творчості інших шістдесятників.

Сухомлинський уважно стежив за цими процесами. Відомо, що він мав заборонений самвидавівський примірник книжки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». З Олесем Гончаром він не був особисто знайомий, проте в тяжкі для письменника дні підтримав його листом.

Добре, що він, з його вразливістю, не знав про доноси в ЦК КПРС, які писали на нього деякі носії високих наукових ступенів. Як би він, автор сотень статей та багатьох книжок, що перекладалися на десятки мов і видавалися на всіх континентах, почувався, якби йому довелося прочитати, наприклад, таке (цитую мовою оригіналу): «Рекламирование концепции В.А.Сухомлинского в нашей печати представляется политически и педагогически нецелесообразным и даже вредным». (З листа до ЦК КПРС, підписаного тодішнім президентом Академії педагогічних наук СРСР В.Хвостовим.)

Але 2 вересня 1970 року В.Сухомлинський пішов із життя — як тепер розуміємо, у вічність. Останні його слова сповнені туги за школою: «Знову вересень. Дзвоник. Діти йдуть до школи, а я йду із життя…».

Феномен невичерпності Сухомлинського

Попри численні дисертації, тисячі публікацій та низку науково-практичних конференцій, присвячених педагогічній спадщині Сухомлинського, ми ще дуже мало наблизилися до неї. Причин такого повільного осмислення багато. Маємо погодитися, що його творча спадщина наділена феноменом невичерпності. Константи Сухомлинського не втрачають свого значення, не розмиваються з плином часу, навпаки, набувають дедалі більшої актуальності. Пояснюється це тим, що директор школи з Павлиша весь свій рідкісний талант педагога, усю феноменальну працездатність зосередив на проблемі, яка була, є і буде одвічною для людства, — плекання Добра в людині. З усіх можливих загальнолюдських моральних проблем ця є найголовнішою. Вічне протистояння добра і зла завжди було в центрі уваги митців і мислителів. Сухомлинський належить до їх числа.

Український педагог подарував нам цілісну педагогічну систему виразного гуманістичного спрямування. І то вже наша проблема, як зуміємо скористатися нею. Маємо підніматися до неї і серцем, і розумом.

Педагогічний талант Сухомлинського — у рідкісній здатності відчувати й розуміти внутрішній світ дитини. Як ніхто інший, він знав, якими засобами можна впливати на формування дитячої душі. Йому не було рівних не тільки в здатності бачити розмаїття цих засобів, а й в умінні точно обирати їх для здійснення того чи того педагогічного завдання. Виховання особистості, на його думку, відбувається під впливом великої кількості взаємопов’язаних, об’єднаних однією педагогічною над­ідеєю засобів. У своїх книжках і статтях Сухомлинський щедро ділився тим, що йому відкривалося як людині, наділеній особливою педагогічною проникливістю. Колосальне розмаїття засобів, прийомів, підходів, що містяться в його публікаціях, і є тим невичерпним джерелом, з якого живиться і буде живитися педагогічна наука.

Гуманістична педагогіка Сухомлинського вкрай потрібна суспільству. Переживаючи різні трансформації, воно якийсь час може не відчувати потреби в засвоєнні педагогічних ідей виразного гуманістичного спрямування. Власне в такій ситуації перебуває сьогоднішнє українське суспільство. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої явно затягнувся. Неоліберальний інформаційний простір орієнтується на чистоган, а відтак цинічно провокує аж ніяк не найкращі людські інстинкти.

Віктор Погрібний, відомий кіровоградський журналіст, розповідає, як у 1965 році до нього, завідуючого відділом культури і освіти обласної газети, зайшов Сухомлинський. Був схвильований, бо щойно переглянув у кінотеатрі фільм «Банда бритоголових». То був зарубіжний фільм, який випустили на наші екрани, вочевидь, із метою показати, яка жорстока, схильна до насильства «бритоголова молодь» формується в умовах капіталістичного світу. Сказав: «Цей фільм за дві години руйнує в душах нашої молоді те, що ми виховуємо протягом десяти років». Сьогодні подібні фільми демонструються щодня й у великій кількості.

«Краса — мати доброти й сердечності», «Краса — джерело морального багатства людини» — це деякі його афоризми. Якщо дитина поступово вчиться сприймати красу, захоплюватися нею — це означає, що її сприйняття стає емоційнішим, відбувається накопичення естетичних вражень, без чого неможливе ошляхетнення душі, розвиток людяного в людині. Нелегко приборкати своє бажання цитувати, коли натрапляєш на такі рядки: «Людина стала людиною, коли почула шелест листя і пісню коника, дзюрчання весняного струмка і дзвін срібних дзвіночків жайворонка в бездонному літньому небі, шелест сніжинок і завивання завірюхи за вікном, ласкавий плескіт хвилі й урочисту тишу ночі — почула і, затамувавши подих, слухає сотні і тисячі років чудову музику життя. Умій і ти слухати цю музику, умій милуватися красою».

Ідеться про третю константу видатного педагога, осмислення якої має бути нагальною потребою не лише школи, педагогічної громадськості, а й усього суспільства. Розвиненість суспільства, ступінь його досконалості, морального здоров’я вимірюється здатністю генерувати красу в усіх її проявах.

Любов до дитини, ствердження добра, виховання красою — це три константи, «три кити» гуманної педагогічної системи Сухомлинського. Всі вони взаємозалежні та взаємодоповнювані й фактично перебувають в органічній єдності.

Що більше суспільство самоорганізовується, що більше в нього з’являється прагнення до самовдосконалення, тим більше воно починає приділяти увагу школі, проблемам виховання. І тоді обов’язково актуалізується інтерес до спадщини Сухомлинського. І це закономірно, бо на свідомому чи навіть підсвідомому рівні викристалізовується думка, що, за словами Сухомлинського, «все життя людини, все життя нашого суспільства залежить вирішальною мірою від того, яка буде моральна серцевина в нашої людини».

Інформація для роздумів. Нещодавно в Китаї (місто Хуаші) за 11 місяців побудували школу, що носить ім’я Сухомлинського. Проектанти задумали цю школу як «школу радості», про яку мріяв і яку творив усе своє життя Василь Олександрович. Школа складається з багатьох світлих просторих корпусів, і навчається в ній п’ять тисяч учнів. У школі є музей Сухомлинського, пам’ятник йому. Педагоги дотримуються принципів гуманістичного виховання. Впроваджуються чотири знамениті культи Сухомлинського: культ батьківщини, культ матері, культ рідного слова, культ книги. Студенти, які відбувають практику в цій школі, складають обов’язковий залік за книгою Сухомлинського «Сто порад учителеві».

Сухомлинський, діти індиго та школа Короткова

Дослідний матеріал Сухомлинського — сільські діти фактично ще дотелевізійної та докомп’ютерної епохи. Переважна більшість сучасних дітей живуть в урбанізованих умовах. Вони перебувають у значно щільнішій інформаційній атмосфері, їхній мозок сприймає і переробляє значно більше інформації, ніж мозок сільської дитини. Крім того, сучасне урбанізоване середовище дуже відмінне від середовища, в якому живе сільська дітвора. Сучасна міська дитина не знає ні барвистих весняних лук, ні широкого безкрайнього степу, ні співу жайвора, ні тихих росяних світанків, ні чарівних миттєвостей заходу сонця, ні серпневого нічного зорепаду — всього того, що майже щоденно відкривав своїм вихованцям видатний педагог із Павлиша, справедливо вважаючи, що осягнення краси природи є могутнім засобом виховання. Краса, сприйнята дитиною, виховує у ній доброту, естетичну витонченість, любов до рідної землі, потребу берегти природу, тобто в ній формується моральний стрижень майбутнього громадянина. Тим, хто сумнівається у значущості та істинності цієї педагогічної парадигми, раджу уважніше придивитися до витоків японської культури і, відповідно, менталітету японської нації, в основі формування якого поклоніння природі (синтоїзм). Японська душа, її особлива витонченість, вихована на свідомо культивованому прагненні розвивати в собі здатність сприймати красу природи.

Те, що виховання красою природи було важливою педагогічною константою Сухомлинського, свідчить про його глибинну українськість. Етнологи формування української ментальності теж прямо пов’язують із залюбленістю в рідну природу. (До речі, питання українськості Сухомлинського потребує серйозної уваги дослідників.)

Урбанізовані покоління дітей фактично позбавлені благодатного спілкування з природою. Вони живуть в іншому життєвому ритмі, більш агресивному середовищі. В опублікованих записах Івана Дзюби читаємо: «Після ходіння по київських вулицях знайшлося найкоротше означення сучасної України: «Страна курящих девушек». Варіант: «Страна курящих и слегка матерящихся девушек». Додам до варіантів шановного Івана Михайловича ще й третій: «Страна курящих, пьющих пиво и слегка матерящихся девушек». Частина таких «дєвушек» уже стали матерями, інші ще будуть народжувати. Через деякий час така мати поведе дитину до школи і буде скаржитися учителям на свою неспроможність дати їй раду, бо дитина аж надто активна, агресивна, знервована й неслухняна, проте надзвичайно здібна, багато знає і невідомо звідки ці знання отримує… Одне слово, запевняє мати, її чадо — це дитина індиго. І цим пояснює свою неспроможність впливати на неї.

Діти індиго не є темою даної статті. Публікацій на цю популярну тему вистачає, причому чимало з них написано з метою створити сенсацію і таким чином досягти комерційного успіху. Але безперечним є те, що з’являється нове покоління дітей. У Франції їх називають «тефлоновими» (бо до них не «прилипають» жодні усталені правила поведінки), в Японії — «діти Сонця». Таких особливих дітей чимало, в публікаціях промайнула цифра 97% від усіх народжених. Серйозні наукові установи, такі як Інститут комплексних соціальних досліджень у Санкт-Петербурзі та Інститут людинознавства в Москві, стверджують, що з’являються діти з антропними змінами. Вочевидь, як вважають, нам випало жити в час, коли народжуються люди нової раси. Не коментуючи цього твердження, скажемо лише те, що видається незаперечним: основна риса цього покоління формулюється як діагноз — синдром дефіциту уваги з гіперактивністю (СДУГ). Цей синдром є наслідком багатьох чинників — тут і матері, що були «курящими и слегка матерящимися девушками», і екологія, і харчування генно модифікованими продуктами, і агресивне та інформаційно ущільнене середовище, і гіподинамія, спричинена комп’ютерною залежністю… Школа стурбована й розгублена — вона не готова працювати з такими дітьми. Авторитарна командна педагогіка тут безсила. У неї лише одна альтернатива — гуманна педагогіка з її дуже складними технологіями. Один із найвідоміших американських педагогів Роберт П.Оккер пише: «Моє бачення майбутнього навчання та виховання «нових» дітей ґрунтується на беззастережній любові. У цьому суть людства нової епохи. Всі, хто працює в галузі освіти, повинні мати добре серце і тонку душу, щоб із сьогоднішніх дітей виховати людей майбутнього. Справжні вихователі будуть дбати про тіло, душу і дух людини майбутнього, щоб вона була всебічно підготовлена до життя вільною, мудрою та незалежною. Викладачі і вихователі, що стануть піонерами в цій справі, зроблять людству велику послугу».

Висновок зі сказаного один: педагогіка майбутнього — це педагогіка Любові, а отже, педагогіка Добра і Краси. І така педагогіка з повним правом повинна іменуватися педагогікою Василя Сухомлинського.

На щастя, вона не є утопією. Аби переконатися в цьому, достатньо ознайомитися з однією з найкращих шкіл України — Кіровоградською гімназією-інтернатом—школою мистецтв, яку очолює народний артист України Анатолій Коротков. У регіоні цю школу добре знають як школу Короткова.

Якщо уявити, що мати, про яку вже йшлося, привела свою дитину індиго до цієї школи, то дитина потрапить в атмосферу, де її «синдром дефіциту уваги з гіперактивністю» почне чудесним чином трансформуватися — перетворюватися з діагнозу на щось позитивне, ціннісне. Така атмосфера твориться багатьма чинниками, які є системно організованими, тобто взаємоузгодженими, і ґрунтуються на константах Сухомлинського. Перша з них — глибока повага до учня, яка поєднується з високою вимогливістю до нього. Учень ніколи не відчуває себе приниженим, що само по собі знімає проблему дитячої та підліткової озлобленості на всіх і все. Друга — виховання Красою. Саме вона знайшла в особах Анатолія Короткова та його творчої команди свій подальший розвиток. Ідеться про артпедагогіку, дієвість якої є винятково високою завдяки тому, що учні не тільки сприймають красу, а є її активними творцями. Основне мистецтво тут — хореографія. Гіперактивність сучасної дитини сублімується в серйозні фізичні навантаження, які формують струнку поставу, розвивають фізичну витривалість, довершену пластику, скоординованість рухів. Із часом діти дедалі більше відчувають фізичну довершеність свого тіла, що надає душевного спокою і впевненості в собі. Танець розвиває «пам’ять м’язів», вимагає зосередженості, концентрації уваги, а отже, знімає згаданий сумнозвісний синдром дефіциту уваги, на який страждає більшість сучасних дітей.

Танець — твір колективний. У процесі танцю кожна дитина почувається рівноправним учасником неповторного колективного дійства. У танці всі його учасники є творцями.

Вони знають, що таке виснажливі репетиції, і тому з юних літ починають розуміти, що справжній успіх у житті здобувається наполегливою щоденною працею.

Як ніхто в їхньому юному віці, вони пізнали радість творчого успіху. Вони перемагали на найпрестижніших міжнародних фестивалях і конкурсах. Їх вітали оваціями стоячи й засипали квітами в залах багатьох європейських країн. Тим часом хореографія хоч і домінує, проте не є єдиним видом мистецтва в цій школі Краси. Якщо учень має голос, музичний слух, потяг до літературної творчості чи живопису — його обов’язково помітять, підтримають, він стане гордістю школи.

Протягом року в школі здійснюють низку заходів. До них ретельно готуються, а тому вони проходять тріумфально, приносячи творчу насолоду і учасникам, і гостям. Кожен учень має можливість продемонструвати свою обдарованість і пережити щасливі хвилини самоствердження.

Але на першому місці — все-таки навчання. Про це свідчать результати незалежного тестування — понад 90% випускників отримали понад 10 балів (за 12-бальною шкалою оцінювання). Це найкращий результат серед шкіл області й один з найкращих в Україні.

Формуванню в учнів гімназії здорової моральної серцевини сприяє добре продумана робота з формування в них національної свідомості. І знову ж таки, одним з найдієвіших засобів такого відродження є відкриття краси в усьому національному. Коли спостерігаєш за їхніми прекрасно задуманими й чудово здійсненими різдвяними дійствами, слухаєш гуртові співи українських народних пісень (перед кожним ліцеїстом стоїть завдання знати їх якомога більше — у деяких учнів рахунок доходить до сотні) або як виразно, милуючись самим звучанням українського слова, вони читають поезію чи виголошують доповіді на наукових конференціях, розумієш — це повернення до свого, рідного. Чотири культи, сформульовані Вчителем, — культ Батьківщини, культ матері, культ рідного слова, культ книги — реалізуються в гімназії творчо, з урахуванням особливостей сьогодення. Так, наприклад, культ книги певною мірою суміщено з культом комп’ютера (тим часом ігрові розваги не за темою заборонено).

Звичайно, школа Короткова є унікальною, створеною завдяки щасливому збігу багатьох обставин, головною з яких є прихід в освіту народного артиста України Анатолія Короткова. Виховуючись у дитбудинку, де йому було незатишно, він з дитинства мріяв стати директором школи, в якій усім дітям буде добре. І таку школу радості йому вдалося створити.

Важливість школи Короткова в тому, що вона є живим прикладом школи майбутнього, що будується на принципах Добра, Краси і Радості — тобто на константах Сухомлинського.