Комуна без ретуші

18 березня виповнюється 135 років Паризькій комуні. Проіснуй-но СРСР до наших днів, цю дату відзначили б із помпою. Історія революційного уряду, котрий прийшов до влади після програної франко-пруської війни 1870—1871 рр., зображувалася радянською наукою у винятково позитивних тонах. Вчені-історики не шкодували гучних епітетів — «найбільша подія XIX століття», «перший досвід диктатури пролетаріату», «держава нового типу»...

У дійсності чіткої політичної програми у комунарів, які представляли різні ліві течії, не було. Про реалізацію серйозних соціальних реформ за 72 дні існування Паризької комуни також годі й казати. Левову частку енергії революціонерів забрала збройна боротьба з консервативним урядом А.Тьєра, який втік із Парижа у Версаль. Саме ця боротьба, що закінчилася перемогою версальців, і заслуговує на пильну увагу. Ситуація була воістину трагічною: щойно зазнавши поразки, Франція занурилася в пекло міжусобної бійні. І методи, що використовувалися воюючими сторонами, носили дуже «прогресивний» характер.

«Наукова війна»

Комуна 1871 року залишила на обличчі Парижа чимало потворних слідів. Першою ластівкою стала урочиста руйнація Вандомської колони, спорудженої 1810-го на честь перемог Наполеона I. Комунари вважали, що монумент, відлитий із бронзи трофейних гармат, є символом мілітаризму. Майдан, на якому він стояв, було перейменовано в Інтернаціональний. Революціонери дали зрозуміти, що перед ідеологічною доцільністю не встоїть жоден пам’ятник архітектури. Практика, добре знайома громадянам колишнього СРСР...

У середині травня 1871-го до Парижа впритул підійшли версальські війська. У неоднорідному керівництві Комуни миттю взяли гору радикали. Вони запропонували вести війну «науковим методом» — підпалювати залишені комунарами міські квартали. Історична й культурна цінність будинків анітрохи не хвилювала революційних стратегів.

Ввечері 23 травня до справи приступили спеціальні команди, які використовували гас, смолу та порох. Окрім безлічі приватних будинків, були спалені Державна рада, будинок Почесного Легіону, міністерство фінансів, три театри, побудована в XVI ст. ратуша (Отель-де-Віль). Загинув і один із найгарніших палаців Парижа — Тюїльрі. Серйозної шкоди була також завдано палацу Пале-Рояль, і тільки чудом уцілів Лувр. «Наукова війна» по-комунарськи глибоко шокувала європейську інтелігенцію. Фрідріх Ніцше напише своєму другу: «Коли я почув про паризьку пожежу, я був на кілька днів геть розчавлений і затоплений сльозами та сумнівами: все наукове і філософсько-художнє існування видалося мені дурницею, якщо виявилося можливим винищити за один-єдиний день найрозкішніші витвори мистецтва...»

Парижу ще й поталанило: весною 1871-го французька столиця могла бути повністю стерта з лиця землі. Технічних можливостей для цього вистачало, а фанатиків-виконавців — тим більше. От свідчення Н.Руссо, який належав до поміркованого крила Комуни: «Коли ми потрапили в безвихідне становище, до нас стали являтися химерні пани. Один прийшов у ратушу і запропонував підірвати весь Париж. Він сказав, що, будучи хіміком, знає, як перекрити основні газові магістралі і ввести в них чистий кисень. Він навіть пропонував виготовляти кисень у звичайних казанах похідних кухонь. «На війні як на війні!» — торочив ошаленілий хімік... Ми з Бреном дуже уважно його слухали. Леон Брен був інженер, він одразу зметикував, що до чого. Ми були нажахані. Раптом цей недоумкуватий звернеться до когось, хто дасть згоду на таке бузувірство! Брен став його усіляко відмовляти. Хімік наполягав. Тоді я повів його із собою в буфет і напоїв коньяком до повної втрати свідомості, щоб він нікуди не міг поткнутися зі своїм божевільним проектом».

Методика ведення «наукової війни» без зайвих сентиментів, на жаль, пережила Комуну. Їй судилося почати працювати на повну потужність у ХХ столітті. Відлуння паризьких пожеж докотиться і до нашої столиці: 1941-го ідейні наступники комунарів без вагань замінують київський Хрещатик і Успенський собор, зваливши все на нацистів. Ось тільки добросердих інтелігентів із рятівним коньяком уже не знайдеться.

Заручники

Із Паризькою комуною пов’язана й одна з перших резонансних спроб використовувати взяття заручників як інструмент політичної боротьби. На початку квітня 1871 р. війська Комуни розпочали наступ на Версаль. Операція не увінчалася успіхом, і кількох командирів, які потрапили в полон до версальців, було розстріляно без суду. У відповідь Комуна видала декрет про заручників. Він наказував запроторювати до в’язниці всіх помітних громадян, «підозрілих у сенсі зносин із Версалем», і оголошував, що розстріл кожного полоненого комунара спричинить страту трьох заручників.

Революційна влада розпочала арешти чиновників, поліцейських, священнослужителів. Потрапив до числа заручників і паризький архієпископ Жорж Дарбуа. Комунари вирізнялися різкою ворожістю до релігії; охоче практикували реквізицію церковних цінностей і передачу церков під політичні клуби.

Слід віддати належне поміркованим членам Комуни — тривалий час вони перешкоджали стратам заручників. Чим викликали обурення радикальної преси. Так, популярна серед комунарів газета «Папаша Дюшен», яка хизувалася навмисно грубою мовою, писала: «Чого ви панькаєтеся із заручниками? У вас є закон про заручників, то й застосовуйте його, чорт забирай! Ви хто — шлапаки чи боягузи, і боїтеся розстріляти заручників, відповідно до закону, який самі ж видали?»

Коли в останні дні Комуни ініціативу у «шлапаків і боягузів» перехопили екстремісти, долю заручників було вирішено. Почалися жорстокі й безглузді розправи над «класовими ворогами». 23 травня загинули перші заручники комунарів — троє поліцейських і заступник паризького мера Гюстав Шоде. Наступного дня у в’язниці Ла-Рокетт розстріляли архієпископа Дарбуа, суддю Бонжана і чотирьох священиків. 25 травня було знищено групу арештованих ченців-домініканців із коледжу Аркейль — нібито при спробі до втечі. 26 травня на вулиці Аксо юрба стратила ще півсотні заручників, в основному поліцейських і священнослужителів.

Апологети Комуни вказували, що загальне число розстріляних заручників було не таке вже й велике — близько 70 чоловік. Однак значно важливішою від цифри загиблих виявилася сама технологія. Її ще буде поставлено на потік — у XX столітті. Багато тисяч життів інститут заручників забере під час Громадянської війни в Росії. Вдаючись до масових захоплень і розстрілів заручників, більшовики не приховували, що розвивають досвід Паризької комуни. Лев Троцький у своїх роботах усіляко розхвалював досвід комунарів, ставлячи риторичне запитання: «Як інакше можна діяти, як не захоплюючи заручниками улюблених або довірених людей буржуазії і ставлячи таким чином весь буржуазний клас під дамоклів меч кругової поруки?»

Щоправда, 1871-го кругової поруки як раз і не вийшло. Якщо комунари вчилися розправлятися із заручниками, то версальські діячі освоювали цинічне мистецтво кидати цих заручників напризволяще.

Уряд Тьєра мав реальну можливість врятувати життя найіменитішого заручника, архієпископа Дарбуа. Комуна кілька разів пропонувала обміняти його на революціонера Бланкі, заарештованого версальцями. Тьєр відмовився — мовляв, із бандитами-комунарами ніякі переговори не ведемо. Але, на думку багатьох істориків, у цієї відмови було таємне підгрунтя: Дарбуа вирізнявся дуже ліберальними поглядами, навіть критикував окремі папські догмати, і тому був непопулярний серед ультраправих версальських політиків. Певно, вони розсудили: вигідніше буде не виручати норовливого архієпископа, а пожертвувати ним і потім використати образ мученика, щоб «замочити» якнайбільше комунарів. Досить сучасний стиль мислення, чи не так?

Фотограф

Мабуть, важко утриматися від аналогії між подіями 1871-го і боротьбою червоних із білими 1918—1921 років. І в тому, і в іншому разі симпатій не викликає жоден із противників. «Комуна так само безрозсудна, як є жорстоким версальський уряд. Безумство по обидва боки», — писав Віктор Гюго.

Підпалам і заручникам Комуни версальці, вступивши в Париж, протипоставили безпрецедентну каральну операцію. «Кривавим тижнем» назвуть 21—28 травня 1871 року, коли версальська армія вела бої на вулицях столиці. Безліч захоплених у полон комунарів (а заодно і випадкових людей) було розстріляно без суду і слідства. Полонених убивали юрбами, іноді для цього застосовували скорострільні мітральєзи. За найскромнішими підрахунками, при придушенні Комуни загинуло більш як 20 тисяч парижан, включаючи жінок і дітей.

Коли в Парижі нарешті запанував спокій, переможці вирішили виправдати власні злодіяння найпростішим способом — прикувавши увагу громадськості до злочинів ворога. Але як зробити таку пропаганду максимально дохідливою і виразною?

На допомогу владі прийшов винахідливий фотограф Ежен Аппер, чиє ім’я назавжди ввійде в історію PR-технологій. Він узявся відтворити сцени звірств революціонерів, виготовивши перші у світі пропагандистські фотомонтажі.

У процесі роботи Аппер знімав реальні місця загибелі заручників і активно вдавався до послуг професійних акторів. Головним же його коником стали обличчя членів Комуни і їхніх жертв, вирізані з інших знімків і вклеєні в макети оригінальних виробів — своєрідний Photoshop XIX століття. Так було створено фотомонтажі «Архієпископ Дарбуа в тюремній камері», «Розстріл Шоде», «Розстріл заручників у в’язниці Ла-Рокетт», «Різанина аркейльських домініканців», «Розстріл заручників на вулиці Аксо» тощо. Зовні продукція мсьє Аппера нічим не різнилася від звичайних тогочасних фотографій. Публіка, не втаємничена в хитромудрі технології, сприймала ці світлини за оригінали. Тим часом метою автора була аж ніяк не скрупульозна реконструкція трагічних подій, а обробка громадської думки. Тому на архаїчних фотомонтажах нас зустрічають різні викрути, покликані забезпечити потрібний піар-ефект. Приміром, комунари, які стріляють у ченців-домініканців, розташувалися біля винного льоху — це важлива психологічна деталь. А серед натовпу, який розправляється із заручниками на вулиці Аксо, ледь не половину складають озброєні до зубів комунарки. Так благонадійний фотограф виправдував розстріли сотень жінок версальцями.

Зухвала спроба змоделювати віртуальну реальність на фотопапері, безумовно, обігнала свій час. Подібно до інших «передових» методів, випробуваних 1871 року. Може, Паризьку комуну слід розглядати як привид грізного майбутнього, котрий зазирнув у порівняно благополучне і наївне ХIX століття? Покоління Карла Маркса і Жюля Верна мріяло про чудові часи, коли завдяки прогресу у світі буде встановлено соціальну справедливість. Простодушні оптимісти отримали шанс побачити, як боротьба за справедливість може обернутися кривавим кошмаром, а технічний прогрес — опинитися на службі у варварства.

На жаль, сучасники не змогли адекватно оцінити досвід Паризької комуни. Одні впевнилися в необхідності жорстокого революційного терору, інші — у безвідмовності каральних механізмів контрреволюції. А треті поспішили повністю викреслити жахи Комуни з пам’яті і зажити колишнім безтурботним життям. Розплачуватися за невивчений урок історії довелося наступним поколінням...