Кому заважає «вишневий сад» українського традиціоналізму?

На філологічному факультеті Полтавського педінституту, який закінчив 1991 року, були чудові викладачі мови. Світлана Олексіївна Лебеденко, котра читала стилістику, безперечно, поставила б мені «незадовільно» за цей опус, надісланий до серйозного аналітичного видання. Однак емоції, викликані статтею А.Єрмолаєва і О.Левцуна «Вишневий сад» українського традиціоналізму», опублікованою в №21 від 11.06.2011 р. тижневика DT.UA, виявилися сильнішими за правила і норми стилістики. Воістину «не можу мовчати», ознайомившись з матеріалом, що претендує на дослідження української ментальності.

Здавалося б, автори все розкладають правильно. Багато в чому справедливі міркування про наш із вами конформізм, про прагнення скоріше «обійти проблему, притерпітися до неї, знайти якісь лазівки, якось улаштуватися, ніж разом боротися за спільні інтереси, за утвердження прийнятної моделі відносин». І висновки загалом слушні: «необхідна активна громадянська позиція», «наші співвітчизники муситимуть переступити через себе, через звичне, глибоко вкорінене переконання, що «якось воно буде й без мене», «формування дієвого громадянського суспільства в Україні цілком реальне» etc. Усе нібито правильно. Однак не полишає відчуття: щось не так. До речі, у цілковитій відповідності до твердження політолога Віктора Небоженка: «Українець нічому не довіряє - навіть власному сприйняттю...».

Почнемо з базового посилання панів Єрмолаєва і Левцуна на працю М.Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму» (свідомо чи ні, але автори жодного разу не згадали, що роботу Вебера було опубліковано 1905 року, коли європейський капіталізм переживав свою індустріальну фазу). «Трудова етика протестантизму, - пишуть автори, - може слугувати еталоном самовідданого ставлення до своєї справи, беззастережної орієнтованості на якість, професіоналізм, кар’єру, коли дохід є не самоціллю, а індикатором старанності». Саме на цьому пасажі - а він практично на початку статті - з’явилися перші знаки питання на полях. Їх кількість тільки збільшувалася в міру подачі статистичних викладок дослідження «Український характер», які абсолютно вкладаються в мало цитоване гоголівське: «Ми ледачі й недопитливі». І ось чому. В авторів, які справедливо зазначають, що «українські громадяни не надто амбіційні, у них немає особливого бажання «горіти» на роботі», немає ані півслова, ані напівнатяку на те, що такі настрої мають під собою не тільки психологічну, етичну й, тим більше, релігійну основу. А треба було б наголосити, що горезвісний «індикатор старанності» в Україні не перевищує прожиткового мінімуму, що згаданий прожитковий мінімум забезпечує виключно виживання, що рівень заробітної плати не стимулює продуктивності праці. Як учителеві чи лікареві підвищувати свою кваліфікацію, якщо на їхні зарплати не передплатиш професійної літератури, не купиш необхідних книжок і довідників, нарешті, не оплатиш інтернет-послуг? Як «горіти» на роботі інженерові, рівень оплати праці якого не змінюється залежно від складності реалізовуваних ним проектів? Як розвивати свій бізнес дрібному підприємцеві, якщо основою державної економічної та податкової політики є не стимулювання заробляти більше (і мати більшу базу оподаткування), а вичавлювання якнайбільше «тут і зараз»? Про яке професійне та кар’єрне зростання можна думати в державі, прем’єр-міністр якої публічно збиткується: «Треба брати лопату й годувати сім’ю»? (Що, до речі, й роблять, наприклад, сільські вчителі і лікарі.) У державі, де успіху - і доходу як його індикатора - домагаються не самовідданою працею, якістю роботи та ставленням до справи, а дещо іншими, аж ніяк не євангельськими, способами, викладки Макса Вебера є незастосовними, оскільки вони характеризують капіталістичну систему цінностей і нічого не говорять про феодально-олігархічну.

Далі - більше. Нас переконують у тому, що «обмеженість сфери життєвих інтересів рамками приватного життя та найближчого соціального оточення, слабка орієнтація на досягнення в рамках професійної діяльності, відокремлення й дистанціювання від зовнішнього соціального оточення» є ментальними, знаковими для психології українця. Ну не було, на думку авторів, у нашій історії (як давній, так і сучасній) прикладів прямо протилежних - від Геть­манщини до УПА, від Холодного Яру до помаранчевого Майдану, від руху «Врятуємо старий Київ» до боротьби жителів Макіївки і Донецька проти закриття україномовних шкіл, від шахтарських походів на столицю 90-х до громадянської протидії забудовам скверів і дитячих майданчиків. А ми з вами - пасивні, обмежені рамками власної «хати скраю», не готові до солідарних дій, недовірливі, замкнені в колі найближчих родичів люди.

Тому автори закликають: «...потрібно, щоб населення продемонструвало категоричне неприйняття старих, віджилих відносин і структур. Потрібна активна громадянська позиція, соціальна база підтримки перетворень, інакше жодного мудрого плану реформ не буде реалізовано». Послухайте, панове, але не можна ж так пересмикувати! У суспільстві давно сформувався запит на зміни. Листопад 2004 року вихлюпнув його на майдани. Сотні тисяч людей продемонстрували свою громадянську позицію, а підтримка намірів президента Ющенка була найбільшою за час незалежності. До ліквідації тих самих «старих, віджилих відносин і структур» виявилася неготовою так звана еліта, люди, які протягом 20 років посідали й посідають керівні пости в державі. Їм добре й комфортно «тут і зараз» - зокрема й у кріслі директора Національного інституту стратегічних досліджень, тому «перетворення», «мудрий план реформ» та інші заклинання - суто для зовнішнього вжитку, «для приїжджих». Насправді, за словами політолога В.Фесенка, «еліти... демонструють ставлення до держави, до влади, як до трофея». Отже, продовжуючи метафору, ставлення до громадян цієї самої держави у можновладців - як до військовополонених. А ви чули про існування незалежних профспілок, громадських організацій, самоврядування, самоорганізації та інших складових демократичного суспільства в таборі для військовополонених?

Ось де ключовий момент моєї незгоди з панами Єрмолаєвим і Левцуном. Ми з ними живемо в різних вимірах. Можна скільки завгодно розмірковувати на тему української пасивності, конформізму, недовіри. Можна повторювати про небажання громадян активно користуватися правами та свободами й відстоювати їх. Можна навіть зробити висновок (sic!), що тіньову економіку (і, зважаючи на все, корупцію теж) в Україні породили «форми адаптації» українців до існуючих суспільних відносин. Можна підтвердити все згадане результатами соціологічних досліджень установи, яку я недавно очолював. Дуже багато чого можна обслуговуючи інтереси окупаційної влади в її стосунках з 46 мільйонами військовополонених. Зокрема й вирубати «вишневий сад» українського традиціоналізму. Чому б і ні - на вивільненому місці можна буде побудувати щось зі скла й бетону, що приносить прибуток.

Безперечно, ми самі здалися в полон, практично без опору. Ми стомилися від невиконаних обіцянок і несправджених надій. Ми зневірились у пошуках месії, не намагаючись знайти його в собі, в кожному з нас. Занадто багато нашого часу, нашого життя йшло - і йде! - на турботи про хліб насущний.

Ми такі байдужні до того, що відбувається, і не віримо в зміни, що згодні за сто гривень продати свій голос на виборах. Це гірка правда. Але правда й у тому, що знай­шлися люди, які запропонували нам ці гроші. Ми не об’єднуємося в профспілки, громадські організації і не домагаємося реалізації конституційних прав. Теж правда. Але правда й у тому, що найменше протистояння з начальством загрожує звільненням, а в тебе - сім’я, діти, а на вулиці - сотні тисяч безробітних. Ми мовчки оплачуємо дедалі зростаючі рахунки за комунальні послуги, здаємо гроші на придбання школою, в якій навчається дитина, елементарних мийних засобів, користуємося практично платною медициною. А любителі націо­нальних проектів вважають, що нам життєво необхідна швидкісна траса Бориспіль-Київ та електронні підручники. Ми намагаємося продемонструвати незгоду з реаліза­цією пенсійної реформи, а навпроти, через кордон міліції, проплачена масовка піднімає гасла на її підтримку. Словом, усе як у старому фільмі Марка Захарова «Дім, який побудував Свіфт»: «Щоб довести існування ліліпутів, декан найняв акторів. Але губернатор виявився хитрішим - він найняв глядачів».

Так і живемо: ми зі своєю правдою - на сцені, «вертикаль влади» зі своєю - у VIP-ложі. А на доказ нашої «хохляцької» психологічної вбогості, нашого пристосуванства, нашої «традиціоналістської свідомості, не характерної для сучасної цивілізованої європейської людини», завжди знайдуться придворні політологи й соціологи. Щоб «тут і зараз» повідомити нам: тільки «бажання й готовність влади забезпечити реальні результати та успіхи зможуть змінити суспільні настрої, сприяти переоцінці цінностей».

На мій погляд, погоджуватися з такими твердженнями категорично не можна, усе якраз навпаки. Наша з вами консолідація громадських настроїв, наша переоцінка цінностей і наше бажання забезпечити реальні результати й успіхи країни зможуть змінити владу. Не персоналії, а саме систему, що по суті своїй заперечує перетворення і реформи. Ми зможемо її змінити, якщо тільки не дамо себе приспати байками про нашу ментальну й історичну нездатність жити по-іншому, по-європейськи.