Кому повернуть хрести?

Останнім часом з’явилося багато чуток про нібито підготовлений указ Президента України про передачу всієї території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника з усіма його музейними зібраннями церковній общині «Києво-Печерська Свято-Успенська лавра». У передвиборних листівках кандидата в президенти від влади також звучали заяви про те, що в разі обрання його президентом він передасть церкві всі культові споруди й майно, яке перебуває у віданні держави. Невідомо, це пов’язано з підтримкою церквою кандидата в президенти чи це лише піаровий хід, але будь-якій розсудливій людині зрозуміло: реалізація цього недалекоглядного плану може завдати непоправної шкоди українській культурі.

Не дуже давно мені вдалося відвідати один із історико-культурних заповідників на Чернігівщині, на території якого відновив свою діяльність чоловічий монастир. Ченців там лише шість, вони приїхали з Почаївської лаври. Один із них, дізнавшись, що перед ним музейний працівник із столиці, поставив непросте запитання: «Коли ж нам повернуть срібні хрести й інші цінності з київських музеїв?». І додав, що є указ Президента України і його потрібно виконувати! Так, справді, ще 21 березня 2002 року глава держави підписав указ «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій», у якому Кабінету міністрів було доручено сформувати міжвідомчу комісію й розробити до 1 вересня 2002 року перспективний план заходів, спрямованих на повернення релігійним організаціям культових споруд і церковного майна, що перебувають в державній власності й використовуються не за призначенням. Відповідно до цього указу, держава зобов’язана повернути «все й уся» церковне релігійним організаціям, оскільки воно використовується державою не за призначенням. І в цьому криється велика загроза багатьом державним музеям та історико-культурним заповідникам, частина з яких розташовується в колишніх монастирських і церковних приміщеннях, а чимало мають у своїх зібраннях предмети, що за бажання легко можна зарахувати до церковного майна — адже указ не дає роз’яснень із цього приводу.

Значною мірою це стосується Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника та новоорганізованої 1988 року Києво-Печерської Свято-Успенської лаври (чоловічого монастиря) Української православної церкви Московського патріархату. Їй держава передала в безплатне тимчасове користування культові споруди та майно на нижній території колишньої лаври. Неважко здогадатися, що одним із вагомих аргументів появи указу Президента України стала вимога нової общини Києво-Печерської Успенської лаври передати їй усю територію колишньої Києво-Печерський лаври з пам’ятниками архітектури й музейними фондами (історична довідка: постановою уряду України 1926 року всю територію лаври оголошено державним історико-культурним заповідником). Останніми роками стосунки між музеєм і монастирем набули дуже скандального характеру, спровокованого захопленням ченцями низки музейних корпусів. Тема самозахоплень неодноразово звучала на телебаченні й у пресі. Поява указу підштовхнула ченців лаври до продовження незаконних дій. Церква перевершила більшовицькі методи вирішення майнових питань, показала невластиву їй агресивність, що й не дивно, адже виховувалися її «батюшки» в умовах радянського тоталітарного режиму.

Залишилися тільки запитання до нинішньої влади, котра не вжила жодних заходів для відновлення законності, проте показала всю свою силу й могутність в інших схожих ситуаціях, як, приміром, у справі зі студентами, які захопили офіс компартії в Києві. Чому ж одних жорстоко карають, а іншим за подібне все сходить із рук? Можливо, вся справа в корумпованості частини державних чиновників? Адже не секрет, що церкви різних конфесій увесь час намагаються заручитися підтримкою впливових політиків, котрі перебувають при владі, керівників силових структур і армії. Це виражається в щорічних нагородженнях церковними орденами, що зобов’язує удостоєних «високих» нагород лобіювати, по змозі, інтереси, звісно ж, недержавних установ. Змушувати своїх підлеглих (зокрема й військовослужбовців строкової служби) працювати на монастир. Тут хотілося б підкреслити: лавра з усіма її пам’ятниками архітектури продовжує й сьогодні перебувати в державній власності, тобто нашій із вами, а монастирській общині офіційно передано лише окремі корпуси в тимчасове безплатне користування за договорами. Передбачено й їхній розрив у разі невиконання Києво-Печерською Свято-Успенською лаврою взятих на себе зобов’язань. 1924 року такий прецедент уже був.

Указ Президента України порушив безліч питань, надзвичайно складних у юридичному й політичному сенсах. І перше з них — про яку тоталітарну політику Радянського Союзу до церкви говориться в ньому? Досі це не встановлено судом. Та й чи вправі Україна визначати тоталітарність політики всього Радянського Союзу, не будучи його правонаступником?

Закриття тисяч культових споруд і вилучення церковних цінностей на користь держави відбувалося тоді, у більшості випадків, на законних засадах. Цьому передували рішення загальних зборів трудящих, постанови місцевих рад, а далі й вищих органів влади України. Ці дії влади мали підтримку мас, адже багато хто вважав, що церковні багатства належать народу. По суті це так було та є. Працею кріпаків і внесками князів, царів, гетьманів і козачої старшини жила й будувалася церква. Наївно припускати, що на свої «кревні» споруджував гетьман Іван Мазепа десятки монастирів і церков по всій Україні. Лише на будівництво церкви Усіх святих Києво-Печерської лаври та фортечних стін навколо неї пожертвував Мазепа мільйон золотих, а жертвував він їх, як з’ясувалося згодом, із скарбниці Війська запорізького. Так було тоді, це відбувається й нині, коли відбудовано на гроші платників податків (котрих узагалі-то ніхто й не запитував) Києво-Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври й інші об’єкти, які в майбутньому можуть стати власністю церкви. А либонь, відповідно до Конституції незалежної України (ст. 35), церква й релігійні організації відділені від держави, а школа від церкви, тобто положення революційного декрету дійсні й досі.

У висвітленні засобами масової інформації спірних майнових питань між Києво-Печерською Свято-Успенською лаврою й державою в особі Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, іноді звучать необгрунтовані обвинувачення на адресу останнього в поганому збереженні унікального архітектурного ансамблю. Деякі статті й репортажі з цього питання (певне замовлені) іноді межують із цілковитим нерозумінням сформованої ситуації. Майже ніхто з журналістів не задається запитанням, у якому стані перебували 1926 року архітектурні пам’ятники колишньої Києво-Печерської лаври. А документи засвідчують, що в дуже поганому. Про це говориться ще в іншому зверненні ченців до Г.Петровського «… оновленці (релігійна течія в 1920-х роках) продовжують у лаврі свою злочинну діяльність, дискредитуючи владу. Нагромаджене століттями майно, яке зберігається в стінах лаври, кинуте на розграбування. Продаються чавунні плити, вивозяться дзвони, розкрадається посуд. Церковні будинки не ремонтуються (чимало було пошкоджено під час артилерійських обстрілів Києва в 1918—1920 роках. — Г.П.). Живопис гине від вогкості й недбалого збереження...» Коментарі зайві. В умовах найтяжчої економічної ситуації в країні, лаврський музей розпочинає реставрацію корпусів. Багато чого вдалося врятувати від руйнації. Ну а потім була війна... Після визволення Києва від фашистів уся верхня лавра була всуціль у руїнах. Для проведення надзвичайно складної реставрації знадобилися десятки років і сотні мільйонів карбованців. Лише кілька років тому завершилося відновлення останнього зруйнованого об’єкта — Успенського собору. На ці роботи держава виділила 70 мільйонів гривень. Величезні кошти потрібні й на всі інтер’єрні роботи. Чи варто замовчувати все це та збирати нині дані про завдавання шкоди колишній лаврі державою, що й робить нова община Свято-Успенської Києво-Печерської лаври.

Часто на адресу багатьох музеїв, котрі мають у своїх зібраннях предмети різних релігійних культів, звучать вимоги церковних діячів і віруючих негайно повернути їх церкві. Ось тут усім нам потрібно розуміти, що ці рідкісні історичні предмети є надбанням усього українського народу. І місце їм у музеях. Лише у виняткових випадках деякі з них можуть використовуватися під час богослужінь. Першими, хто порушив питання про це, були передові діячі православної церкви ХІХ століття, чиїми зусиллями було створено особливі музеї — церковні давньосховища. Те, що ці історичні й культурні цінності не пропали в індустріальному котлі перших радянських п’ятирічок, заслуга саме музейних працівників, котрі часом ризикували заради їхнього збереження своїм життям. Багато культових предметів також закупили музеї в населення, зокрема й у колишніх церковнослужителів. Адже музеї й потрібні для того, аби берегти, вивчати й показувати людям нашу спадщину. До цього слід додати, що основна маса церковних предметів із дорогоцінних металів не музейного значення, вилучених при закритті церков, направлялася в радянський час винятково до Державного сховища в Москві. Частина з них і нині зберігається там, у столиці країни—правонаступниці тоталітарного Радянського Союзу. Але до неї в нашої влади й церкви претензій чомусь немає… Ось тут виникає ще одне (й можливо, найголовніше) запитання: кому та що повертати? Чи є всі новоорганізовані релігійні общини правонаступниками існуючих раніше однойменних общин? Чи мають вони право вимагати собі їхнє майно? Ствердно відповісти не можна, адже ніяких законодавчих актів із цих питань в Україні не існує.

Києво-Печерська лавра займає особливе місце в історії України. Її цілковита передача в користування Української православної церкви Московського патріархату може бути в інтересах деяких політиків і частини віруючих, але аж ніяк не в інтересах держави в цілому. Рішення про передачу завдасть шкоди музеям і загострить міжконфесійну обстановку в Києві. Практика використання Києво-Печерською Свято-Успенською лаврою протягом п’ятнадцяти років комплексу Ближніх і Дальніх печер показала: держава практично втратила контроль над збереженням архітектурних пам’ятників і культурно-історичного середовища, що веде до втрати їхньої автентичності.

Останнім часом громадянам України вперто нав’язують думку про те, що чим більше церков у країні, тим вища духовність народу. Чимало людей із цим не згодні. Помилково зводити духовне відродження лише до віри в Бога. Це набагато ширше філософське поняття, і кожна людина розуміє духовність по-своєму. Нині серед державних чиновників відбувається певне змагання — хто більше побудує церков на народні гроші. Споруджено церкву на воді — для моряків, але забули про водолазів, шахтарів, льотчиків... Церква дедалі більше й більше втручається в справи держави, хоча й відділена від неї. Як розуміти створення при УПЦ Московського патріархату відділу з взаємодії зі збройними силами й іншими військовими формуваннями? Звичайна людина сприймає це як порушення Конституції України, а відділ — як п’яту колону.

Міжвідомча комісія, створена на виконання указу Президента, готує на розгляд пропозиції з виправлення сформованої ситуації в релігійному питанні. Але головне в нинішній ситуації — не робити поспішних висновків, глибоко вивчити всі виниклі проблеми й розв’язати їх в інтересах держави й релігійних організацій різних конфесій і віросповідань. Не можна повернути церкві земельні володіння й селян, не можна повернути те, чого давно вже немає. Можливо, в Україні ще є культові споруди, зайняті під склади, фабрики тощо. Їх необхідно передати церкві, хоча й тут не все так просто — адже претендувати на них можуть відразу кілька церков. І як тут бути з відновленням історичної справедливості? А що стосується Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, що знаходиться під егідою ЮНЕСКО, то його збереження вигідніше та престижніше для України, ніж великий-великий монастир у центрі столиці, до того ж керований з-за кордону. Вилучення з музейних колекцій культових предметів і передача їх релігійним організаціям неприпустима, адже тільки в державних музеях можна зберегти для нащадків нашу культурну спадщину.