Чи обміняємо Долгорукого на Довженка?

Ще раз про роль «останків» у контексті міждержавних історико-культурних зв’язків

Протягом останніх тижнів у центральних російських ЗМІ — знову шквал риторичних публікацій на кшталт «Чи повернуть Долгорукого Лужкову?» Нагадаємо, що нещодавно і депутати Мосгордуми виступили з рацпропозицією: попросити у Києва передати Росії прах князя Юрія Долгорукого. Мовляв, він Москву відкрив і саме тут йому і варто знайти вічний спокій… Здавалось би, сама постановка таких питаннь абсурдна. Але тема обговорюється вже не тільки в Москві, вона докотилася і до Києва. Останнім часом багато говорять про бажання наших високопосадовців, взамін на Долгорукого, перенести в Україну прах видатного письменника і кінорежисера Олександра Довженка. Такий собі «культурний» обмін між столицями двох держав.

Бажання перенести останки Юрія Долгорукого до Москви ще кілька років тому висловив мер Лужков. З того часу тема, на жаль, залишається «актуальною». Пов’язано це з тим, що саме цьому київському князю приписують заснування у 1147 році міста, яке нині є столицею Росії. А помер він у Києві 1157 року і похований «...в монастирі святого Спаса на Берестовім». Лужков не є першим ініціатором перенесення останків Юрія Долгорукого. Це питання було порушено одразу ж після Другої світової

Вивчення і дослідження церкви Спаса на Берестовім було продовжено в 1920—1930 рр. У цей час також були знайдені поховання, але їхнє місце достовірно не відоме.

У повоєнний час археологічні розкопки поновилися. Проводилися вони за вказівкою з Москви і не афішувалися. Головне завдання, яке було поставлено археологам, — знайти поховання князя Юрія Долгорукого, адже столиця Радянського Союзу готувалася до 800-річного ювілею. В 1946—1947 рр. у церкві було закладено вісім шурфів. У роботах брали участь і московські вчені, серед яких був завідуючий лабораторією пластичної реконструкції Герасимов М.М. Ця людина на той час уже була відомою завдяки своїм досягненням у галузі відновлення обличчя по черепу. Однак археологічні розкопки закінчилися невдачею. Ідентифікувати князівське поховання тоді не вдалося.

Врешті-решт дійшли згоди у тому, що Юрій Володимирович міг бути похованим у лівій частині притвору. Згідно з рішенням Ради Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У на цьому місці восени 1947 р. встановили монумент у вигляді саркофагу з лабрадору. Саму церкву реставрували та влаштували в ній виставку, присвячену історії цієї пам’ятки.

В 1989—1990 рр. археологічна експедиція Інституту археології АН України під керівництвом В.Харламова дослідила зруйновану частину церкви Спаса. Під час розкопок виявлено 63 поховання, три з яких — у давньоруських шиферних саркофагах. У одному з них, під самою стіною церкви, знаходилося жіноче поховання. Два інші саркофаги знайдені за алтарною частиною давньоруського храма. Відкриття одного з них невдовзі стало сенсаційним. З посиланням на висновки антропологів воно було визнано похованням київського князя Юрія Володимировича (Долгорукого). Оповіщення про це в пресі і призвело до заяв московського мера Юрія Лужкова. Однак нині ніхто не в змозі довести, що в саркофазі дійсно був похований Долгорукий. Причин цьому безліч. По-перше, більша частина кістяка, разом з черепом, відсутні. Ідентифікувати Долгорукого за довжиною рук і фалангів пальців, які до того ж практично не збереглися, — повна безглуздість. У саркофазі не виявлено жодних князівських регалій. Дослідження ДНК не проведено, однак і воно не допоможе встановити належність цих останків саме Юрію Володимировичу, бо в соборі лежить також і його син Гліб. Саме там можуть покоїтися й інші члени родини Мономаховичів, не згадані літописцем. Та й взагалі, чи могли поховати Великого князя київського за стінами родинної усипальниці? Це моловірогідно. Згадаймо хоча б той факт, що його сина Андрія Боголюбського, жорстоко вбитого боярами, ченці все ж поклали у храмі.

Ніхто також не зможе заперечити, що поховання Долгорукого могло бути знищене під час монголо-татарської навали в 1240 році, або під час відбудови церкви Спаса в ХVІ—ХVІІ століттях, адже в кладці нових стін використано шиферні плити, на зразок плит із саркофагів. Отут згадаймо про семикінцеві хрести на стінах і написи біля них.

Не розглядається чомусь дослідниками і можливість перепоховання князя у Києво-Печерському монастирі. Стосунки з ченцями у Юрія були доброзичливі. А його син Андрій надав монастирю статус «лавра» і подарував місто Василів. Чому б це? В одному рукописному лаврському збірнику була згадка про те, що ще в 1593 році єпископ Володимирський і Берестейський (він же архімандрит Лаври, Мелетій Хребтович Богуринський) просив у Константинопольського патріарха Ієремії виписку з метрики привілея великого князя Андрія Юровича. В наданому документі були такі слова: «...також і у гроба отця нашого Феодосія, де ж і мощі отця мого Великого князя Юрія Володимировича лежать...». Якщо грамота не фальсифікована, то це може означати факт перепоховання Юрія в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Наведені вище аргументи заперечують те, що поховання у саркофазі належало саме Юрію Володимировичу Долгорукому. Таким чином, відомості про перенесення його останків не відповідають дійсності. Але з іншого боку постає питання — чи поважає Україна свою історію? Чому ми мусимо віддавати останки Великого князя київського столиці сусідньої держави? А якщо місто Ярославль висловить бажання мати останки Ярослава Мудрого? В цьому ж контексті згадаймо і про князя Володимира Великого — засновника багатьох міст... То що віддати? Дії російської сторони зрозумілі — це пошук своєї «тисячолітньої» історії.

Питання торгу кістками визначних людей між державами взагалі аморальні. Вони повинні розглядатися в кожному випадку окремо. Україна має право вимагати повернення останків своїх синів, репресованих царською владою, таких як гетьмани Іван Самойлович, Петро Дорошенко, Калнишевський та багато інших. Олександр Довженко також опинився у Москві не самовільно, а згідно з розпорядженням Сталіна. В багатьох випадках необхідно обов’язково врахувати прохання в заповіті і побажання рідних небіжчика.

Питання про пантеон великих діячів України давно назріло і вже не раз обговорювалося суспільством. Однак за п’ятнадцять років незалежності мало що змінилося. У новій державі майже відсутня українська ідеологія. Чи потрібні їй коріння? Питання риторичне. Україна вже припустилася гіркої помилки, коли залишила без уваги свого сина, видатного полководця Другої світової війни генерала Черняхівського, прах якого перенесений у 1990-х роках із Литви до Росії.

У травні цього року виповнюється 850 років із дня смерті Юрія Долгорукого і нам врешті-решт необхідно відреставрувати усипальницю Мономаховичів — церкву Спаса на Берестовім — і за християнським звичаєм перепоховати знайдені в трьох давньоруських саркофагах людські кістки, які досі на це очікують...

До речі...

Вже після написання цієї статті надійшла нова інформація про поховання Юрія Долгорукого. Інформація суперечлива, але ми вирішили все ж надати її читачам. 95-річний киянин Анатолій Павлович, який після війни мешкав на території Нижньої Лаври, відкрив нам свою таємницю. Відбулося це в повоєнний час, приблизно в 1947-1949 роках. Анатолій Павлович став випадковим свідком подій, про які мусив мовчасти багато років. Під час пізньої прогулянки біля фортечної стіни Дальніх печер він почув голоси. Через бійницю побачив солдатів, які розкопали землю і витягли труну. Комісія, в складі якої був і член ЦК КП(б)У, оглянула людські останки. В їхній розмові йшлося про Юрія Долгорукого. З черепа небіжчика був зроблений гіпсовий відтиск. Комісія вирішила залишити все в таємниці, аби не дратувати Москву, що її засновник похований під лаврськими стінами. Труну закопали на тому ж місці.

Через деякий час, коли Анатолій Павлович запитав про це одного з членів комісії, йому суворо порадили забути про все бачене й нікому ніколи про це не розповідати. Однак часи змінюються, і ця інформація заслуговує на увагу.