Реконструкція пам’яті

Було б великою помилкою заявляти, що більшості українських громадян байдуже, які символи їх оточують. Питання історичної пам’яті в Україні набагато складніші, ніж ситуація з перенесенням пам’ятника загиблим радянським воїнам в Таллінні. І коло цих питань набагато ширше, адже це не тільки монументи, а й барельєфи, пам’ятні дошки, назви вулиць, площ тощо. Вони зачіпають сімдесятирічний проміжок часу і багато з них ідеологічно протистоять незалежності нашої держави. Зміна стану радянської символіки може бути використана окремими силами, часто з-поза меж нашої держави, для підвищення напруги в суспільстві. Однак, попри це, роботу з заміни старих символів потрібно продовжувати. Спокійно, без поспіху, зважаючи на перетворення, які відбулися за останні п’ятнадцять років.

Комуністичні ідеологи добре знали про вплив оточення на людину. Пам’ятники, монументи, назви вулиць, підприємств, парків тощо несуть у собі різну інформацію, яка здатна підсвідомо впливати на людину (особливо на дітей). Назви, монументи — це символи. Чи є вони адекватними? Зазвичай людина рідко про це замислюється. Між тим ми намагаємося будувати нову демократичну країну в умовах старого ідеологічного оточення. Ми продовжуємо жити в середовищі, в якому на кожному кроці прославляється жертовність народу й окремої особи в ім’я нездійсненних ідей.

Треба розібратися врешті-решт, кому поставлені пам’ятники і за які заслуги, на чию честь названі площі і вулиці? Візьмімо для прикладу пам’ятники і назви вулиць у центрі Києва — в одному з кварталів Печерська. Частина з них присвячена подіям, пов’язаним із знищенням у 1918 р. законної Центральної Ради. Як, скажімо, бути з пам’ятниками, пам’ятними дошками та назвами вулиць на честь повсталих арсенальців? Саме вони підняли збройне повстання у Києві проти незалежності Української Народної Республіки. На їхню честь названі вулиці: Січневого повстання, Аїстова, Аніщенка, Іванова. Останній прибув до Києва в 1916 році і став одним із керівників заколоту. Така ж ситуація і з пам’ятниками: повсталим арсенальцям з гарматою на постаменті, Леніну на заводі «Арсенал», барельєфом на заводському корпусі; монументами на братській могилі загиблим арсенальцям у Маріїнському парку і на братській могилі учасникам революційних подій 1917 р. в тому ж таки парку, погруддям Іванова.

Водночас чому немає пам’ятника загиблим гайдамакам, січовикам і всім тим, хто захищав Україну від заколотників? Комуністична пропаганда зробила свою справу: хтось і досі вважає їх «буржуазними націоналістами», тобто ворогами. І це ми не так давно побачили в Полтаві, де встановлення знаку про майбутню скульптурну споруду головному атаманові Військ УНР і Голові Директорії Симону Петлюрі викликало спротив. Одним із звинувачень на його адресу було те, що він послав назустріч «революційним частинам» Муравйова, під залізничну станцію Крути, необстріляних студентів. Можна по-різному інтерпретувати історичні обставини, за яких було прийнято це рішення. Втім, герої Крут пішли захищати Київ за покликом своїх сердець і частина з них загинула в бою з переважаючими силами ворога. Піддавши Київ страшенному обстрілу з важких гармат, муравйовці захопили його. Кожен житель міста, хто говорив українською мовою, мав українські документи або в кого шкіра на руках була біла — розстрілювався без суду і слідства. Отак звільняли Київ від «націоналістів» за активної підтримки місцевих «революціонерів». Дивно, що радянська влада не встановила монумента Муравйову.

Недавно на місці бою під Крутами за участю президента України Віктора Ющенка відкрили пам’ятник загиблим студентам. Не простоявши і кількох місяців, він зазнав нападу вандалів. Плита зі словами Гімну України була облита фарбою. На монументі зроблено провокацій­ний напис «Слава России». Невже це зробив якийсь схиблений одинак? Сумнівно.

Призупинилася й інша ініціа­тива полтавчан, пов’язана з бажан­ням мати в місті пам’ятник гетьманові Івану Мазепі. Проти його встановлення виступила чомусь Українська православна церква. Саме церква зрадила гетьмана, який зробив для неї добра, мабуть, більше, ніж усі гетьмани разом узяті.

Повертаючись до монумента арсенальцям, автор цієї статті не закликає скидати з постаменту гармату і встановлювати на ньому козака з рушницею. Між іншим, на цьому постаменті раніше стояли бронзові фігури зрадників гетьмана Мазепи — полтавського полковника Іскри та генерального судді Кочубея. Але навіть радянській владі вони не сподобались і їх відправили в переплавку. В 1923 р. звільнене місце на постаменті зайняла гармата. Сьогодні, дивлячись на неї, не можеш збагнути, кому ж насправді цей пам’ятник? Більшовицькі ідеологи, мабуть, у чомусь прорахувалися. Напис сповіщає, що арсенальцям, але жерло гармати спрямоване на завод. Та й стоїть вона на тому місці, з якого вели наступ українці. Це наочно підтверджує побитий кулями заводський корпус. Однак цей пам’ятник можна було би залишити на місці як символ примирення. Для цього досить зробити на постаменті ще один напис — на честь воїнів Української Народної Республіки. Інакше пам’ятник буде однобоко висвітлювати історію тих трагічних подій.

Пам’ятники Леніну і його «гідним» продовжувачам, які не вписуються в ідеологію побудови нової демократичної і незалежної держави, теж нема потреби зни­щувати. Їх можна було б просто прибрати з площ та вулиць міста і встановити в одному з парків. Такі пропозиції вже не раз зву­чали і мають рацію. «Парк радян­ського періоду» у Києві вже є — це Маріїнський (колишній Радян­ський, Пролетарський) парк. До­цільно перенести пам’ятники революційним і радянським діячам саме в Маріїнський парк ще і тому, що в ньому вже встановлені кілька подібних. Йдеться про два монументи на братських могилах загиблих учасників революційних подій. Тут також похований Іванов, погруддя якого на постаменті стоїть в районі площі Слави. У цьо­му ж парку встановлено ще один суперечливий для нас пам’ят­ник — генералові Ватутіну, який помер у Києві від поранення. Мало хто знає, що підстрелили його воїни Української Повстанської Армії. В народі цей генерал відомий своїм безжальним ставлен­ням до українців, які пережили німецьку окупацію і були призвані до лав Червоної Армії. Через нього загинули тисячі україн­ських селян. Тому й напис на пос­таменті — «Генералові Ватутіну від українського народу» — кожен розуміє по-своєму.

Передбачаю, що не всі погодяться з моїми словами. Насамперед комуністи, які радо нині звинувачують інших у вандалізмі. Втім, уже через півроку після захоплення влади Володимир Ульянов підписав декрет про знесення пам’ятників, споруджених на честь царів та їхніх слуг, і спорудження нових пам’ятників революційним подіям і лідерам світового пролетаріату. Для тоталітарних режимів такі пам’ятники завжди слугували агітацією і допомагали ідеологічно обробляти душі людей. Однак більшовики пішли ще далі. Вандали зруйнували пам’ятники на старовинних кладовищах міста. За свідченнями архівних документів і спогадів киян, гранітні постаменти з кладовища на Аскольдовій могилі більшовики використали для фундаменту будівлі Кабінету міністрів, мармурові відійшли Художньому інституту, бронзові частини — на індустріалізацію країни. Навіть кістки покійних перебрали в пошуках коштовностей.

Проблемних питань щодо пам’ятників загиблим у Другій світовій війні, у порівнянні з попередніми, набагато менше. Вони є майже в кожному населеному пункті країни. Час усе розставить на свої місця. Проблеми, які подеколи виникають, — це проблеми окремого регіону. Йдеться про пам’ятники воїнам УПА і співробітникам НКВС — які воювали в повоєнний час одне проти одного. Кожен від­стоював зі зброєю в руках свою правду. Комусь не сподобається встановлення пам’ятників Шухе­вичу чи Бандері — але населення західноукраїнських областей вважає їх героями, які поклали свої життя за незалежну Україну, і з цим слід рахуватися. Напевне, це явище тимчасове і зникне само по собі з наданням населенню правдивої інформації про діяльність УПА.

Утім, проблему роздмухують. Чого варте лише рішення кримської влади про встановлення пам’ят­ника жертвам бандерівців під назвою «Постріл у спину». Чому саме тепер з’явилася ідея встановити такий пам’ятник? І яким «жертвам»? Як відомо, загони УПА рейдів по Криму не про­водили. Справді, якась кількість вихідців з півострова загинула в Західній Україні в 1944—1953 рр. Система використала їх для придушення боротьби народу за свою незалежність. І не тільки їх. Вона послала українців Сходу і Центру силою будувати рай для українців Заходу, які бажали будувати його самі. Московська влада зіштовхнула людей лобами, і наслідки цієї політики досі не подолані остаточно. Не все так просто в цих питаннях, і ті, хто їх постійно загострює, не бажають об’єднання України. В ненависті до України вони забули навіть про жертв фашизму, про тисячі забитих у Криму в 1920-х рр. офіцерів, яких розстрілювали чекісти. Така собі прогресивна комуно-соціалістична пам’ять.

Події останніх днів свідчать, що в країні, яка не має своєї ідеології, буде нав’язуватися чужа. Це ми бачимо повсюди, зокрема і в Одесі, де за одну ніч розвалили пам’ятник потьомкінцям, звільняючи місце для російської імператриці Катерини ІІ. Подібний ляпас для українців заплановано і в Криму... Такі дії місцевої влади тільки деста­білізують ситуацію в Україні. Як запобігти цьому? Мабуть, доцільно ухвалити окремий закон і створити спеціальну комісію при Кабінеті міністрів, яка б розглядала і затверджувала рішення міських та обласних громад зі встановлення та знесення пам’ятників і монументів. Тільки так можна протистояти хаосу і вандалізму і впроваджувати в життя ідеї історичної пам’яті українського народу.