Композитор Ігор Лученок: «Людей поділяю на дві національності: хороші й погані»

Тільки список його звань та нагород займає добру сторінку друкованого тексту. Але для композитора значно важливіше те, що чимало з більш ніж чотирьохсот пісень Ігоря Лученка стали улюбленими не лише в його рідній Білорусі, а й в усіх куточках світу. У списку солістів, які виконували його твори, — Ротару, Толкунова, Пахоменко, Кобзон, Лещенко, Хіль, Вуячич та багато-багато інших. А вокально-естрадні ансамблі «Пісняри», «Сябри», «Вераси» просто неможливо уявити без пісень Лученка. Нещодавно метрові музики виповнилося 70 років.

— Ігоре Михайловичу, вам вдалося зробити неймовірно багато — і на творчій ниві, і, перепрошую, на чиновницьких посадах.

— Зо два десятки років тому я був членом Верховної Ради СРСР. Ювілей великого білоруса Максима Богдановича ми відзначали у Нью-Йорку, там «Пісняри» і Мулявін співали мою пісню на слова Богдановича «Вероніка». Але перед цим ми всі поїхали в Ялту, де похований Богданович, побували на його могилі. Там, природно, співала Ротару. Мені показали її студію. Отож: у мене немає студії, немає навіть мобільного телефону, нічого немає. Зате на своїх посадах я для композиторів і письменників «вибив» 130 квартир!

Якщо можу комусь допомогти, то зроблю це обов’язково.

— Ця якість набута чи, так би мовити, генетична? Розкажіть про своє коріння, про дитинство.

— Почати, мабуть, слід із мого діда Луки. Він був майже двометрового зросту, дуже сильний фізично. Але я його не пам’ятаю, він помер, коли мені виповнилося чотири роки. А тато, коли був ще хлопчиськом, чудово грав на скрипці, хоча навчився самотужки. Ця родина була в родичах у Голубка, першого народного артиста Білорусі, який створив свій театр, а згодом був репресований і розстріляний. І коли Голубок 1924 року приїхав до них і послухав юного скрипаля, мого майбутнього батька, то забрав хлопчика в театр, де він працював років вісім. Але потім усе ж таки пішов на робфак, закінчив його, а потому — медінститут, отримав призначення в Могилів, де працював у психіатричній лікарні. 1938 року одружився з моєю мамою, що тоді закінчила Білоруський дер­жавний університет, невдовзі народився і я. З’явився на світ я в Мінську, де жили родичі Голубка (тепер вулиця Маяковського). Втім, мінчанином я був лише три місяці, а потім ми повернулися до Гомеля. Тут нас застала Велика Вітчизняна. І батька як лікаря від­разу ж забрали на фронт. А мама, я й сестра Лариса поїхали в Го­мель, звідки нас повезли в товарному вагоні на схід, у Ростовську область — хутір Бакланово, станиця Морозовська. Там ми жили рік, а німці наступали. Тепер важко сказати, чи дійшли вони до нашого хутора. Я торік написав лист синові Михайла Шолохова, щоб уточнити цей факт, і він відповів, що фашисти дійшли лише до Міллерово.

А потім до нас приїхав тато. Як у цій повній плутанині він нас знайшов, неймовірно. Він повіз нас у Сталінград, що я погано пам’ятаю. Пам’ятаю страшний голод. Але тато був війсь­ковим лікарем, отримував пайок, і ми вижили. Це все — уривчасті дитячі спогади. Пе­рекантувалися певний час на вокзалі, невдовзі батькові дали направлення — «Сталінград­ська залізниця, місто Сальськ». Він працював там лікарем, а мама — в технікумі. Ми жили в Сальську з 1942-го по 1946-й, три місяці були там в окупації. Німці нас не бомбили — вони тихо ввійшли і тихо піш­ли, а бої точилися на Кавказі, в Новоросійську. Закінчив я перший клас школи, і десь наприкінці липня 1946 року ми виїхали. Сальськ — це батьківщина Будьонного, навіть Сталін там проїжджав. Тепер я там — своя людина, почесний громадянин, буваю регулярно.

І ось (спасибі залізниці!) батькові дали направлення в Пуховичі (Мінська область), де він працював головлікарем залізничної поліклініки й мотався зі своєю валізкою по дільниці від Колядичів і майже до Осиповичів. Ні, лікар — це свята професія! У Пуховичах я навчався з другого класу по п’ятий.

— Яким був ваш шлях у велику музику?

— Батько завжди хотів, щоб я став «музикантиком», тому визначив мене у музичну школу до цимбаліста Ізраїля Германа. Влаштували мені іспит, і Ізраїль Григорович сказав: «Беремо». Так я опинився в шостому класі музичної школи, навчався старанно, а жили ми тоді де випаде — в найнятих квартирах, у сараях... І ось — Декада білоруського мистецтва в Москві, де я повинен був грати на цимбалах в оркестрі Жиновича і співати в хорі: «Пусть живет любимый Сталин много-много долгих лет»... Репетирували цю пісню півроку, Йосип Віссаріонович уже захворів, а ми все репетируємо. Тут Сталін помер, і декаду скасували. Але нас усе одно для заохочення повезли в Ленінград, Новий рік ми відзначали в готелі «Асторія». Наступного року декада все ж таки відбулася (я досі зберігаю посвідчення учасника), там я вже не співав про Сталіна, а тільки грав на цимбалах. А було мені тоді п’ятнадцять із половиною років.

І ось я закінчив школу, відразу як цимбаліст і як піаніст, до того ж навчався в композиторському гуртку, що його в нас у школі вів Аркадій Бєлий (автор знаменитого «Орленок, орленок, взлети выше солнца»). Його після постанови Жданова «Сумбур замість музики...» заслали до нас. І раптом на всесоюзному конкурсі до
50-річчя Великого Жовтня, в якому брали участь 90 пісень, моя пісня «Память сердца» здобула першу премію. Та, котру співав Кобзон, здобула другу, а «дворняги» Лученок із Ясенем — першу, триста карбованців. Гроші ми відразу прогуляли, зате я потоваришував із Йосипом Кобзоном. З’ясувалося, що ми обоє з бідних родин, одного року пішли в перший клас... Відтоді й товаришуємо. Коли він приїжджає в Мінськ, то каже: «Поїхали до Віті». І ми разом їдемо на цвинтар, на могилу до Вуячича, до Мулявіна і… Машерова.

А потім покотилося: друга пісня, третя, п’ята, десята, білоруська, російська… Я ж хоч і білорус від народження, але давно поділяю всіх людей на дві національності: хороші й погані.

— У вашому житті було багато надзвичайно цікавих людей. Поділіться спогадами.

— Другу консерваторію я закінчив у Ленінграді, і на мою долю дуже вплинув Шостакович (до речі, у нього білоруське коріння). Він приймав у мене іспит, який я пам’ятаю досі, — таким він був суворим. Вступало сорок абітурієнтів, а зарахували тільки мене, та й то поставили трійку, сказавши при цьому: «Мінськ — це консервативно, будемо Лученка переучувати». Два роки я стажувався, а потім повернувся у свою провінційну вотчину Мінськ, але відразу вступив в аспірантуру, де навчався у Хрєнникова. Написав там кантату, сонату, і невдовзі Тихон Миколайович став мені не лише вчителем, а й другом. Він був членом комітету зі Сталінських премій і розповідав, яким Сталін був великим лицедієм. Одного разу 1953 року вони сиділи на засіданні комітету, і Сталін почав обурюватися: які навколо негідники, придумали цю єврейську справу! А тим часом за його наказом уже вантажили невинних людей в ешелони...

Яскраві спогади залишилися про Кирила Мазурова, з яким довелося спільно працювати в Москві. Я йому одного разу сказав: «Ніколи не думав просто побачити вас, а тут ми разом працюємо». І додав, що, мовляв, у Білорусі пам’ятають Машерова і вас. А він відповів: «Я був жорсткішим». І ще поставив цікаве запитання: «А ви у великій формі працюєте?» Тепер би про це ніхто не запитав — давай попсу!

— Що вас пов’язує з Україною?

— Багато що. Почну з того, що 1961 року я дуже захворів і поїхав у Трускавець (у мене й тепер там друзі), а потім були Моршин, Івано-Франківськ. Я довго хворів і дивом вижив. А через десять років каміння в нирках виявили в Мулявіна, який уже тоді гримів. І я, скориставшись своїми зв’язками (а без цього тоді й кроку не можна було ступити), влаштував Володю добре. Там ми написали знамениту пісню «Скажы мне, Ганулька, ці любіш мяне?» А після Карпат були Миколаїв, Донецьк, куди я їжджу чотири роки поспіль. І ще — Декади білоруського мистецтва: Рівне, Львів, Київ... Нещодавно отримав листа з Чернігова — мене там, виявляється, люблять і чекають. Пам’ятаю, брав участь в одній із річниць визволення України, нас возили в Корсунь-Шевченківський, там були космонавти Береговий і Попович. Ну, а в Криму у мене друг Віктор Липський родом з-під Пінська, тепер він лікар у Ялті, в санаторії «Сосновий гай». А ось в Одесі ніколи не був, але сподіваюся ще побувати.

— Вас вважають ліричним композитором. Але, кажуть, ви написали кілька маршів?

— Це правда, але все — на рівні балощів. Річ у тому, що в молодості я захоплювався спортивною ходьбою, і досить успішно, у мене є чимало дипломів. І ось на прохання колег-спортсменів я спочатку написав «Марш легкоатлетів», потім — досить вдалий марш «Під знамена біатлону», потім — марш товариства «Динамо», а недавно ще й «Марш волейболістів». Тож зі спортом я близький, як і з маршами. Так, і ще згадую: коли був депутатом Верховної Ради СРСР, то мене обрали головою федерації важкої атлетики. І в зал до нас ходив на тренування депутат Верховної Ради Білорусі Олександр Лукашенко.

Досьє «ДТ»

Ігор Михайлович Лученок

Композитор, професор, народний артист Білорусі (1982) і СРСР (1987).

Заслужений діяч мистецтв Білорусі (1973).

Заслужений діяч культури Польщі (1989).

Голова Спілки композиторів Білорусі
(з 1980 р.).

Лауреат Державної премії (1976), премії Ленінського комсомолу (1971), Міжнародної премії профспілок (2001).

Ректор Білоруської державної консерваторії (1982—1985).

Почесний громадянин міста-героя Мінська, міста Сальська (Росія), міста Мар’їна Горка.

Твори І.Лученка виконують відомі солісти та музичні колективи.

Пісні, романси, балади:

«Память сердца», «Мой родны кут», «Журавле на Палессе ляцяць», «Спадчына», «Алеся», «Веронжа», «Верасы», «Ой у лесе, у гушчары», «Стоят на рейде наши бригантины», «Мы идем по стране», «Если б камни могли говорить», «Хатынь», «Песня памяти Виктора Хары», «Че Гевара», «Письмо из 45-го», «Майский вальс», «Пока на земле существует любовь», «Зачарованая мая», «Трэба дома бываць часцей», «Закаи мае вёсны», «Я хаджу закаханы», «Бярозка», «Песня о Минске», «Свгганак», «Куропаты», «Марьина Горка», «Авэ Марыя» (загалом понад 400 пісень).

Нагороджений багатьма орденами та медалями, почесними знаками, спеціальними призами.

1999 року відбулося відкриття іменної зірки «Ігор Лученок» на площі Зірок (Москва).