Ключі від життя

Не тільки скромні громадяни, а й лобасті фізики помітили, що плин часу прискорюється - майбутнє настає так швидко, що минуле не встигає зникнути. Наче встигли відвикнути, а багато хто – й забути, який із себе Янукович, проте справа його живе: корупційні схеми працюють, чиновники над народом збиткуються, "локшина" успішно вивішується на вуха, влада бездіяльна, сніг на вулицях не прибирається, дорогущі джипи продаються ще більше, прибуткові посади купуються, нащадки знаті просувається на найкращі місця.

Але й змін чимало. Насамперед у настроях людей. Багато їх стали активнішими. Справи в країні (не плутати з державою) вони почали брати ближче до серця. Громадяни масово виявляють рідкісну для XXI ст. рису - жертовність. Відкриттям стала молодь: усі побачили, яка вона у своїй більшості - патріотична, розумна, з очищеними від совка мізками. Нарешті в народі виявилося стільки внутрішньої сили та бажання боротися за свободу, гідність, своє майбутнє, що це вразило весь світ. І коли розвалена й розкрадена країна повстала проти агресії найпотужнішої армії в Європі, стало очевидно, що українці і росіяни - два різні народи, яким далі, на жаль, не по дорозі.

Безмежна країна

Безперечно: Україна - велика країна, і об'їхати, а тим більше – обійти її непросто. Інколи - небезпечно, місцями - накладно. Наприклад, громадянин, який захоче прогулятися лісом на північ від Києва, цілком може нарватися на штраф
850 грн. Це якщо впіймали вперше. "Виловлять" повторно – доведеться викласти вже 1700. Ну, а виявиться річ "звідти" - легко загриміти у в'язницю років так на 5. Ось так, за прогулянку по рідній країні! Правда, ця її частина, офіційно йменована "зоною відчуження", у народі - 30-кілометровою зоною, хоч і величезна (до 5 тис кв. км), але переважно обгороджена. Де - сіткою Рабиця, де - просто дротом.

Якби надумав громадянин відпочити на півдні своєї любимої батьківщини, довелося б миритися з порядками іншої країни, що панують там, бо та територія "тимчасово окупована", і пробратися на неї можна тільки через прикордонний пункт. Серйозно: щоб потрапити з однієї частини рідної країни в іншу частину рідної країни, треба перетинати кордон усередині рідної країни.

Рухатися у східному напрямку взагалі ризиковано: можуть визволити від особистого майна, в рабство захопити, а то й на той світ відправити Потрапити в пекло легше, ніж у "зону бойових дій антитерористичної операції", - на мандрівника підстерігають блокпости, мінні поля, артобстріли, окопи, шлагбауми, допити, катування та багато інших непередбачуваних обставин, що не завжди заохочують до туристичної споглядальності.

Україна унікальна, та що там унікальна - єдина у світі держава, що має власну чорну діру. Кордон завдовжки
490,3 км вона взагалі ніяк не контролює. Через хвіртку такої довжини всередину країни непоміченою могла б просочитися Золота орда з гітлерівським вермахтом на додачу. Легко. "Хвіртку" стереже тільки російський прикордонник, і від його "пильності" залежить, чи зайдуть в Україну, скажімо, носії сибірської виразки, чи вивезуть із неї Луганський патронний завод. Sic: мрії збуваються навіть у контрабандистів. Правда, на чітко визначених територіях - у Донецькій та частково Луганській областях. Отож наркобарони люто заздрять, а Путін, кажуть, міркує: чи не повернути Україні Новоазовськ, щоб відтяти від морських виходів контрабандну заразу, яка розповзається з сепаратистського кубла і становить реальну загрозу РФ.

Але в кожного свої турботи. Нам би визначитися зі своїми, кровними. Із "зоною відчуження" все зрозуміло: в цьому найбільшому в Європі заповіднику природа розвивається за власними законами без втручання людини і, швидше за все, так триватиме найближчу сотню років. Хай береже Творець цей натуррезерв України! Адже ніхто до пуття не відає, що там, за лаштунками. Ось афонські старці віщують: настануть такі часи, коли мандрівцю доведеться тинятися не менше двох днів, щоб зустріти людину. Не будемо сіяти паніку: вони мають на увазі час після закінчення третьої світової війни, а вона поки що тільки-тільки починається.

Про інші зони наразі не говоритимемо - надто вже тяжка і довга розмова. Почекаємо. Тим більше очікування стало для українця улюбленим станом. Пропахлі порохом комбати добровольчих батальйонів із посвідченнями нардепів у нагрудних кишенях камуфляжів зізнаються в телепередачах, що чекають, коли російські танки підуть у прорив. Батьки сімейств із затребуваними військовими спеціальностями чекають четвертої хвилі призову. Бізнесмени без військових спеціальностей чекають, коли стануть простими партизанами. Молоді жінки просто чекають. Чекати - вічне призначення маленьких і слабких, коли вони мають до справи з великими й сильними. Але, що важливо, - у цьому очікуванні немає страху й приреченості. Недавня подія в Одесі - цього підтвердження.

У середині листопада Трансільванію добряче трусонуло - під 6 балів за Ріхтером. Докотилося до "перлини біля моря". Дивлячись на картини, що зарухалися по стінах, і спроби люстр "косити" під маятник Фуко, вразливі одесити подумали: "Ну почалося!" Справді, як японці: ті все життя чекають сюрпризів із моря. То цунамі, то появи Годзілли або схожих на неї чудовиськ. У них увесь фольклор цим просякнутий. У Країні вранішнього сонця вчені сотні років по-дорослому вивчали цунамі і все-таки не змогли розрахувати висоту хвилі, яка спричинила трагедію у Фукусімі. Що вже казати про Південну Пальміру! Там відразу прокотилася чутка, що перебила в мобільних розмовах решту новин: мовляв, у центрі Чорного моря зародилася хвиля заввишки 30 м, яка насувається на Одесу. Тьотя Песя вже спакувалася і рвонула в Херсон. Телефонували прикордонникам і всім-всім. І що? Шоб ви так жили, як вони відповідали.

Чогось такого страшного очікують не тільки одесити. Навіть люди, котрі раніше не цікавилися політикою, тепер логічні аргументи вишукують, до політологів і віщунів прислухаються, пробратися в задуми Путіна намагаються. Слід гадати, громадяни дуже навіть здивуються, коли провідають, що сам Путін поняття не має, що робити з Україною: як не вчини, висловлюючись шаховою мовою, скрізь суцільний цугцванг, - тобто немає хорошого ходу. А може ж таке бути? Ще й як може. Але це сфера домислів та прогнозів. Ми ж спробуємо поглянути на те, що відбувається, в ракурсі того, що сталося.

А могло ж усе бути інакше. Чи не могло?

Могло. Останніми роками президент РФ напружено працював над своїм іміджем. Дещо незле виходило. Британська "Таймс" 2013-го визнала його Людиною року. Американська преса з англійцями погоджувалася. Позиції Путіна у G-7 серйозно зміцнювалися, головна скрипка ЄС - Меркель – із неприхованою симпатією акомпанувала його руладам про майбутнє континенту, Європі сподобалося, що він випустив головного політв'язня Росії Ходорковського. Усе зайшло так далеко, що впливові державні діячі всерйоз почали говорити про висунення Путіна на Нобелівську премію миру. І хто знає, як би воно все повернулося, коли б він її одержав. Але не зрослося. І Захід промахнувся з Росією вдруге (згадаємо, що Захід реально не підтримав демократичні процеси у загасаючому циклі єльцинського правління).

Путіну це активно не сподобалося. Може, особа хіміка, іменем якого названо премію, його не влаштовувала, адже швед був відомий як затятий пацифіст. А може, те, що Альфред Бернхард Нобель динаміт винайшов. У підривній справі Путін конкурентів не терпітиме. Останнім часом про особистість ВВП написано багато, і майже всюди згадується про його пристрасть до слави, а також про його виняткові мстивість і злопам'ятство. Не знаю, проте здається, що марнославство в характері будь-якого політика - риса невід'ємна.

Для нас важливо те, що він якось раптом відмовився від боротьби за найпрестижнішу міжнародну премію, від іміджу миротворця, на створення якого поклав чимало зусиль і часу, від довірчих особистих стосунків із лідерами багатьох країн. Очевидно, не без підстав. Очевидно, в його планах сталися зміни, і дуже схоже, що пов'язані вони були з Україною.

Усі дії Путіна сукупно надто переконливо свідчать про його прагнення повернути Україну під свій контроль. Якими-завгодно засобами, за будь-яку ціну, будь-якими методами. Військовими, економічними, бандитськими. Перед вирішальним кидком він звик брати паузу. Її треба використовувати на повну, максимально усуваючи слабкі місця в бойових порядках. Сутичка буде без сентиментів та ілюзій. Путін не випускатиме нас зі своїх пазурів, наскільки вистачить у нього сил. Усе питання в тому, "на скільки".

Усе зайшло занадто далеко, щоб ставитися до східного сусіда по-братньому. Принаймні за життя цього покоління, та й наступного теж, бо їхні батьки полягли від заліза, виплавленого в Росії.

Знання
про теперішній час

Як відомо, час – найпотужніший і найкоштовніший ресурс, користуватися яким виходить лише "онлайн". Час не можна ні розтягнути, ні повернути назад. Якби таке було можливо, віриться - Україна сьогодні не висіла б над прірвою дефолту на тоненькій ниточці. Якби ми зберегли бодай весняний рівень золотовалютних резервів, сонце світило б нам інакше. Простіше кажучи, резерви - гарантія того, що нам можна позичати і, що ще важливіше, - можна додруковувати гривню в аварійному режимі, хоча на ній, як, утім, уже й на американському доларі, немає запевнень у тому, що цей казначейський білет підтримується всім надбанням держави. Певна річ, збільшувати резерви власними силами ми почнемо не скоро, бо з 2009 р. Україна ВВП не нарощує.

Відомо також, що час не можна ні зберегти, ні придбати. Його можна тільки використовувати. Період, який нині переживає Україна, є часом не поступових, а трансформаційних змін. У такі періоди історії всього лише одна дія обертається або величезними втратами, або великими надбаннями в майбутньому. У такі періоди не витрачають весь місяць на формування коаліції, розсаджування у крісла міністрів або внутрішні розбірки. У такі періоди діють. Рішуче й блискавично.

Рідкісний дар нинішнього часу, хоч як це парадоксально, - одномоментна наявність безлічі проблем, кожна з яких у часи стабільності могла виявитися згубною. Ось і виникає шанс звершити щось неабияке… Таке, що інакше ніколи не вдасться. Наприклад, ліквідувати інститут бухгалтерів.

Я не хочу стверджувати, що бухгалтери - творці порожнечі, хоча в глибині душі так вважаю. І річ не тільки в тому, що вони нічого, крім проблем, не виробляють. Просто в наших обставинах це традиція, що в'їлася в пори, як вугільний пил – в обличчя шахтарів. Милом не змиєш. Шаблон, традиція, пам'ятник ідолові. Ось почали валити ідолів із п'єдесталів, і що? Небо впало?

Якби бухгалтери мали історичну пам'ять, кожен із них носив би з собою портретик Сталіна. Це йому вони зобов'язані не тільки своїм існуванням, а й статусом. Саме він приставив головного бухгалтера до директора, щоб той, частенько буржуазний спец, не міг розгулятися. Щоб їх разом і судити, і розстрілювати. Той самий принцип, що з комісаром при військовому командирі.

Сталін не був лінійним персонажем. Кажуть, у нього на нозі два пальці зрослися, тому і в чоботях завжди ходив. Хто знає, що це означає, зрозуміє. Хоча далеко не всі дотримуються такої думки. Ось 11% учасників репрезентативного опитування-інтерв'ю Агентства регіональних політичних досліджень назвали Йосипа Сталіна любимим вождем росіян. Однак не поспішатимемо засуджувати таку велику кількість його прихильників серед людей, котрі, дивлячись у дзеркало, бачать у ньому радянський народ, включно з українцями.

Бухгалтер - суто радянське породження, таке ж як жовтеня, витверезник, ЖЕК. Західній людині це складно пояснити. Уже що Джордж Сорос – гнучка людина, яка намагається зрозуміти наші реалії, та й він не зміг второпати, навіщо мені бухгалтер (як першому директору його фонду в Україні, мені довелося пройти всі дев'ять кіл тоді ще радянського пекла, реєструючи його). Користуйся послугами банку, радив він, не розуміючи, що навіть відкрити рахунок у банку неможливо без підпису головбуха.

Є безліч очевидних речей, які не так легко второпати. Наприклад, куди дівається дірка від бублика, коли з'їдять бублик. Головне, щоб бублик був. Амортизація основних фондів, квартальний звіт, купівля обладнання тільки з фонду прибутку. Безліч таких ритуальних дурниць. Уже ніхто й не пам'ятає, коли й хто заснував правило - з якого боку слід розбивати яйце. Бухгалтерія в її нинішньому вигляді не допомагає виробництву - вона його гальмує. У ній усе гасне, бо вона існує не для того, щоб виробляти, а для того, щоб звітуватися перед фіскальними органами, тобто державою, про дотримання правил гри.

У наші часи всім усе зрозуміло, але ритуал вище за розум. Розумний директор цінує бухгалтера за вміння захищати його спину і при цьому платити державі якнайменше податків та зборів. Реально, бухгалтер - це представник держави, якому платить сторона, котра захищається від держави. Абсурд якийсь, успадкований від тоталітарних часів. Однак усі терплять. Це як ходити всюди з повним відром. І важко, і розхлюпати страшно. А забери відро - літати, а не повзати захочеться.

До речі, самі бухгалтери - народ зазвичай спритний і працьовитий. Якщо звільнити їх від наглядацьких кайданків, багато користі принести можуть: їм видніше, де резерви вишукати, де собівартість знизити, куди грошові потоки спрямовувати.

Зважитися на такий крок - означає здибити країну. А ще – обзавестися табором із мільйона розлючених жінок, які точно не будуть твоїми прихильниками. Який політик піде на це? Навіть коли виграш великий. Але йти треба. Польща пішла. Там на кожному перехресті на двох кутах із чотирьох можна знайти касу, в якій за невелику плату підрахують усю бухгалтерію. Вони не побоялися.

Зі здобуттям незалежності на біговій доріжці історії ми стартували голова в голову, а тепер не бачимо навіть їхньої спини. Польща опинилася серед дуже небагатьох країн, котрі і в роки кризи незмінно нарощували економічну потугу. Експерти стверджують, що скоро вона висунеться в число світових лідерів. Не дивно, що кількість "заробітчан" з України за останній рік зросла в ній на 300 тис. Ні антропометрією, ні розумовими здібностями, ні рівнем освіченості, не кажучи вже про тямовитість та працьовитість, ми полякам точно не поступаємося. Та оскільки в нас такі непорівнянні підсумки, то в чомусь усе-таки поступаємося? Список відмінностей невеликий і тепер зрозумілий. Починається він із того, що керівництво Польщі не побоялося здибити країну.

Стосунки з драконом

Якщо стисло, в усіх реформ, без проведення яких нас чекає крах, один спільний нерв. У формулі "держава - громадянин" суб'єкти слід поміняти місцями. Це непросто. У нашій країні це навіть не просто безумно важко, а практично неможливо, бо для цього безлічі людей мало змінити свідомість - треба змінити склад крові.

Ще з царських часів для двірника бляха на фартуху означала більше грошей. У радянські часи пролетарій більше задоволення отримував від приниження інженера, ніж від перехідного червоного вимпела за ударну працю. Тітка з товстою сідницею, що сиділа під фікусом у перетопленій конторі, мліла від торжества над інтелігентом у "пиріжку", коли, слинячи хімічний олівець, виписувала для нього довідку, - він був приниженим прохачем, а вона - начальником. Так повелося, так збереглося й донині.

Коли мій головний бухгалтер днями вирушала в податкову отримувати електронний ключ для вже оплаченої програми, я зрозумів - бути лиху. Шуба ж у неї - з норки канадської, і не з якихось там лапок, а зі спинок широких, і, на довершення всіх цих нещасть, скроєна за французькими лекалами. Коли людина в такій шубі з'являється перед жінкою-податківцем, та зі шкури вилізе, щоб відновити статус-кво і показати, хто кому Рабінович.

Це не окремий випадок, це - масова свідомість. Це азійське минуле, якого постановою Кабміну не скасувати. Змінити його може тільки саме життя. І може ж. Доведено на прикладі таксистів. Ще зовсім недавно, в останні радянські роки, таксист не зупинявся поруч із потенційним пасажиром із піднятою рукою, а проїжджав ще метрів із десять. Щоб до нього підбігли. Ось це приниження прохача і було його зоряним часом.

У пошуках відповіді на цю психологічну загадку я поцікавився в таксиста у Нью-Йорку, чому, угледівши клієнта з піднятою рукою, він кидається до нього напереріз трирядному руху, порушуючи всі правила відразу. У відповідь почув несподіване: "А як же інакше? Це ж янгол, що спустився з небес". Тепер у Києві таксист приїжджає на виклик і покірно чекає свого янгола біля під'їзду. Таким же янголом для держави має стати кожен її громадянин. І реформи підуть. І заживемо.

Починати слід із контрольних, регуляторних і фіскальних служб. Однозначно. Досі спілкування з ними мало чим відрізнялося від спілкування з легендарним драконом: плати наперед податки на ще не зароблений прибуток, роби все, що скажуть, принось жертви, віддавай на поживу найкращих дівчат, а тобі за це милостиво дозволять дихати. Якщо ти, природно, не заявишся в шубі зі спинок канадської норки.

Недавно мені довелося почути звичайну історію про те, що тільки за призначення потрібного судді будівельній фірмі запропонували поділитися десятьма квартирами. Ну й що? У дієздатній державі здирникам у мантіях дали б сто років в'язниці - по десять за кожну квартиру, і тим відбили б охоту до таких пропозицій.

Як не дивно, корупцію придушити легше, ніж добитися змін у глибинах масової психології. Голови в дракона корупції успішно відтинають у різних краях. Техніки відтинання не так важко навчитися за доволі стислий період. Було б бажання. А ось на те, щоб добитися змін у спадковій свідомості, знадобляться роки колективних зусиль. У цьому мене переконав абсолютно випадково побачений на популярному телеканалі сюжет про Ірпінську податкову академію. Ніби в суспільстві, й навіть у МВС, визріло розуміння, що податкова міліція - зайва, непотрібна структура. А тут - модерний корпус факультету цієї ж таки непотрібної структури, з кафедрами, лабораторіями, розкладами занять, докторами наук, методистами та іншими атрибутами. Але головне читалося на обличчях курсантів: вони жили очікуваннями - ми, мовляв, завтра станемо головними, всі перед нами тремтітимуть, випалимо будь-який бізнес, ніхто й голови не підніме. Молодим людям подобалися формені кашкети з високими туліями, і вони не розуміли - з них готують могильників майбутнього їхньої ж країни. Там, де будуть вони, - не буде іноземного інвестора.

Така держава, як у нас, у її нинішньому стані навряд чи здатна конкурувати з європейськими сусідами. Вона не тільки незграбна, а й нерозумно організована, витратна й зовсім некорисна у багатьох своїх ланках. Зайвий раз переконався в цьому минулого тижня.

Раз на рік юридичним особам належить підтверджувати факт свого існування, подаючи в орган реєстрації форму номер шість. Зробити це можуть тільки перші особи. О 9год. ранку займаю чергу в Шевченківській райдержадміністрації і виявляюся в ній 320-м. Три сотні директорів фірм, замість того, щоб виробляти товар або надавати послуги, нудяться в бюрократичних коридорах. Питається: заради чого? А тільки заради того, щоб підтвердити факт свого існування. Просто якомусь чиновникові лінь перевірити, чи заплатив ти податки за минулий місяць. Те, що це повний абсурд і збитки державі, його не турбує. Тих, хто втратить у черзі день життя, навряд чи переконаєш у тому, що не настав час таку держава закривати. Немає в неї підстав жити далі. Як стверджував Омар Хайям, коли нитку причин уважно простежити по всіх її зчепленнях, то вона далеко простягнеться, проте обов'язково має кінець і завершується причиною, для якої немає більше причин.

Міністерство майбутнього

Серйозні фахівці з менеджменту давно дійшли висновку: склад будь-якої управлінської структури не повинен перевищувати тисячу осіб, бо інакше їй не потрібен зовнішній світ. У ній усе самодостатнє, все відбувається всередині неї -видаватимуть циркуляри, проводитимуть наради, призначатимуть начальників, каратимуть недбайливих, а кур'єри бігатимуть поверхами. Слухаю одного разу інтерв'ю тоді ще міністра економіки Шеремети, цілком модерного фахівця із закордонним досвідом і прогресивними поглядами, й дізнаюся, що в його міністерстві працює 1200 людей. Яка може бути економіка в країні з такими міністерствами?

Кажуть, Україні вже не можна допомогти. З такою кількістю жуків-короїдів ніякий ліс не вціліє. Доїдять. Як казали стародавні перси, якщо брати в гори і не класти на місце, врешті-решт зникне й гора.

Схоже, керівництво усвідомлює неприродність ситуації, коли ВВП і промислове виробництво у країні падають, а кількість чиновників – зростає. Воно дедалі частіше заявляє про необхідність істотно зменшити чиновницьке навантаження на бюджет. Такі запевнення ми чуємо два останні десятиліття поспіль, але цього разу чомусь хочеться повірити їм і навіть допомогти. Підказкою. На наше переконання, і не тільки наше, два міністерства можна ліквідувати до завтрашнього вечора - Мінкульт і Міністерство молоді та спорту. Ніхто й не помітить. Перепадуть якісь гроші у цих сферах -відкривайте держпрограму, призначайте координатора і…вперед!

Я не впевнений, що справи в Україні йтимуть удесятеро краще, коли скоротити персонал решти міністерств теж удесятеро, але впевнений: результати вражатимуть, якщо в міністерствах залишиться по одному ініціативному працівнику з кожних двадцяти. Зрозуміло, цей один трудитиметься з більшою напругою, але віддача від нього, як і від усієї операції очищення, буде відчутна. Що вдієш: настав час сильних рішень.

Але одне нове міністерство відкрити все-таки варто. Це - міністерство майбутнього. Зібрати в ньому світлі голови і з їхньою допомогою прораховувати кожен крок, кожну масштабну витрату, кожне вкладення державних коштів, усі процеси, що відбуваються, проблеми в їх зародку, виходи з глухого кута й решту. Дивись, і не потрапить Україна в ситуацію, коли вона асигнує на науку в 500 разів менше, ніж США, у 100 разів менше, ніж РФ, а на марних чиновників витрачається на рівні благополучної країни.

Рано чи пізно, та зазирнути в зіниці вічності все-таки доведеться. І тоді ця вічність скаже: хлопці й дівчата, а у вас же був шанс. Пригадуєте, взимку
2014-го? А ми у відповідь: так війна ж була, і економічна ситуація гірше не придумаєш. Якби вічність могла усміхатися, вона б це зробила, але вона лише сумно завважить: саме тому і був.

В історії повно прикладів, коли країни вибирались і з гірших халеп. Виберемо з них найбільш карколомний і спробуємо не звертати уваги на можливу істерику. Не побоїмося обвинувачень, згадуючи, що ще тисячу років тому філософ із Хорасана Аль-Газалі повчав: "Оскільки мислення звичайної людини шаблонне і вона не може стати на абсолютно іншу точку зору, від неї зазвичай вислизає більшість смислу того, що відбувається".

Як відомо, Третій рейх проіснував 4322 дні і 9 годин, тобто 12 років, із яких 6 років воював. Україна здрастує на 11 років довше і воює менше року. У принципі, потенціали обох держав порівнянні. У нас менше населення, але більша територія, у нас гірша інфраструктура й менша протяжність залізниць та автомобільних доріг, але багатша земля, і в ній більше корисних копалин, у наших людей гірше з дисципліною, але краще з освіченістю.

І при всьому цьому Третій рейх примудрився випустити десятки тисяч танків і літаків, бензовозів, тягачів та інших автомобілів, спустити зі стапелів сотні (якщо не тисячі) лінкорів, крейсерів, міноносців, підводних човнів, пасажирських і вантажних великотоннажних суден, виробити неймовірну кількість артилерійської, стрілецької та іншої зброї, одягти, взути й постачити всім необхідним (аж до свистків із вогнетривкої пластмаси та ковдр із нашивками "голова-ноги") семимільйонну армію, побудувати тисячі будинків, ангарів, залізобетонних укріплень, портових причалів, аеродромів, навести сотні мостів, включно з мостом через Керченську протоку, і багато чого ще. А також – утримувати гігантський пропагандистський апарат, підтримувати на взірцевому рівні систему освіти, впроваджувати випереджальні технології, постачати всім необхідним наукові центри, щедро підтримуючи талановитих конструкторів і вчених, забезпечувати розвиток культури, кінематографу, спорту. Населення, за винятком останнього року, годували навіть дуже стерпно, а пива споживали більше за нас.

Воно, звісно, в тоталітарних державах мобілізувати ресурси набагато легше, ніж у демократичних. Не було в них ні розкрадання, ні кумівства, ні казнокрадства. За цим пильнувало гестапо (до речі, запустити його до нас на тиждень - ми б на третій день стали жити вдвічі краще. Всі підряд).

Питання: чому їхня діяльність виявилася ефективнішою відсотків так на тисячу, порівняно з нашою?

Відповідь: тому що німці; тому що їх так організували й надихнули; тому що ними так керували; тому що всі працювали на тисячолітній рейх, а не на свою кишеню; тому що всередині не було такої сили, яка б цьому опиралася.

Питання: чому ми не можемо показати бодай 10% їхніх результатів?

Відповідь: тому що приблизно один-два мільйони людей і приблизно два-три мільйони їхньої обслуги не зацікавлені в істотних змінах. Те, що вони на словах підтримують реформи, зовсім не означає, що вони їх не саботуватимуть. Вони хочуть, щоб усе залишалося без змін. Правда, тридцять мільйонів цього не хочуть. А це десятикратна перевага.

Ситуація змінюється з кожним днем: з одного боку її підштовхують російським багнетом, а з другого - молодь, яка в нинішній системі координат не бачить свого достойного майбутнього.

Зміни вже не стукають у зачинені двері - вони шукають по кишенях ключі. Ключі від нового життя. Бо сказано: стукайте, і відчинять вам.