Київський звук «єврейських фоноваликів»

Кілька місяців тому, готуючи оглядове інтерв’ю з директором Інституту рукопису Національної бібліотеки імені В.Вернадського Любов’ю Дубровіною про фонди та роботу цієї установи, я геть не припускала, що, переступивши «рукописний» поріг, опинюся не в науковому царстві педантичної нудьги й академічної тиші, а в дещо іншій атмосфері. При близькому знайомстві інститут виявився справжньою скарбницею дивовижного, своєрідною архівно-історичною скринею, під замком якої можна було знайти фрагменти, свідчення чи навіть цілі колекції минулих епох. Тут витав образ якогось напівказкового стариганя, з рукава якого спокійно можна було витягти то київські глаголичні листки IX століття, то абіссінські рукописи, то служебник-требник Петра Могили з його особистими записами й екслібрисом. А ще рукописні й пальмові листки з Індії та Цейлону, вірменські кодекси XIII століття, колекцію рукописів Миколи Гоголя. Унікальні експонати зберігаються в 660-тисячній колекції фонду Вікентія Хвойки і зібранні Михайла Брайчевського.

Сьогодні зі скарбниці багатющого навіть за світовими стандартами Фонду юдаїки інституту «ДТ» удалося «дістати» одну з її головних перлин — унікальну за своєю палітрою фоноколекцію єврейської музичної фольклористики 1912—1948 років, записану на дивом збережених валиках Едісона. Темно-коричневий колір, порожниста циліндрична форма, поцяткована нещільним рядом струнких кругових доріжок, — такий вигляд мав один із знаменитих «єврейських фоноваликів» у руках кандидата історичних наук, завідувача відділу Фонду юдаїки Ірини Cергєєвої.

— Фоновалики винайшов великий Томас Едісон. Ми звикли казати «фоновалик», але офіційно цей циліндр називається восковий фоноциліндр Едісона, — зазначає Ірина Анатоліївна. — Циліндри виготовляли на основі воску з додаванням певних компонентів, але, попри видиму крихкість матеріалу й такі травмуючі чинники, як світло і перепад температур, вони добре збереглися.

Записування на циліндр здійснювали на фонографі: восковий валик насаджували на крутну основу і спеціальною голкою записували звук. Глибина доріжки відповідала певним звуковим модуляціям. Так само його і відтворювали, тільки вихід звуку йшов не на динаміки, а на величезну грамофонну трубу.

C:INBOX#08IMAGESPreview23f02.jpg itype=[1] rus=[C:INBOX#08IMAGESPreview23f02.jpg] rusfull=[] ukr=[] ukrfull=[] eng=[] engfull=[] inforus=[С.Ан­ский, 1920] infoukr=[С.Ан­ський, 1920] infoeng=[]

itype=[1] rus=[C:INBOX#08IMAGESPreview23f02.jpg] rusfull=[] ukr=[] ukrfull=[] eng=[] engfull=[] inforus=[С.Ан­ский, 1920] infoukr=[С.Ан­ський, 1920] infoeng=[]

Фактично до появи перших воскових циліндрів роботи з польового записування звуку були практично неможливі. Коли наприкінці ХIХ — початку XX століття інтелігенція зрозуміла, що польові дослідження — дуже перспективний напрям у розвитку вітчизняної фольклористики й етнографії, фоноциліндр Едісона виявився незамінною річчю. Як самі валики, так і фонограф можна було використати в експедиції для записування від безпосереднього виконавця (інформанта) стародавніх народних казок, пісень і легенд, тобто будь-якого виду фольклорної творчості. Хоч як парадоксально, але таку технологію записування застосовували в Україні аж до 1948 року, між тим, уже в 20-ті роки ХХ століття для тиражування використовували вінілові диски, а в 30-ті записування здійснювали на магнітних стрічках. Одним із перших у вітчизняній польовій фольклористиці фонограф застосував відомий етнограф Ф.Колесса, до нього музичний фольклор на Полтавщині 1903 року записувала Леньова. Попри те, що восковий фоновалик був річчю не завжди зручною для транспортування, він дозволяв працювати, причому дуже ефективно. І хоча на один такий циліндр поміщалися лише три звукові доріжки (не більш як п’ять хвилин кожна), для експедиційних записів цього цілком вистачало.

C:INBOX#08IMAGESPreview23f02.jpg itype=[1] rus=[C:INBOX#08IMAGESPreview23f02.jpg] rusfull=[] ukr=[] ukrfull=[] eng=[] engfull=[] inforus=[С.Ан­ский, 1920] infoukr=[С.Ан­ський, 1920] infoeng=[]

itype=[1] rus=[C:INBOX#08IMAGESPreview23f02.jpg] rusfull=[] ukr=[] ukrfull=[] eng=[] engfull=[] inforus=[С.Ан­ский, 1920] infoukr=[С.Ан­ський, 1920] infoeng=[]

Сьогодні в Україні збереглися три унікальні колекції фоноваликів. У Києві — це валики, що зберігаються в Інституті етнографії, фольклору та мистецтвознавства ім. М.Рильського, зроблені українськими етнографами-фольклористами (частина з них знаходиться у відділі рукописів Інституту літератури ім. М.Рильського), і записи єврейського народного фольклору 1912—1948 років у відділі Фонду юдаїки Інституту рукопису НБУВ. Третя колекція записів, зроблена Львівським музичним товариством, знаходиться у Львові.

— Як фоноциліндри американського винахідника потрапляли в Україну? Їх спеціально завозили чи виробляли у нас?

— Наскільки я знаю, існували спеціальні заводи, і у нас зокрема. Щоправда, місце виготовлення на самих валиках не зазначали. Єдине, що писали на кожній упаковці, — «Патент Томаса Едісона, зареєстрований у Сполучених Штатах у червні 1907 року».

— Мабуть, історія появи цієї колекції у ваших фондах також незвична, як незвичною і заплутаною є її історична доля...

— У нашій бібліотечній колекції зберігаються 1017 валиків із геть приголомшливою, майже детективною історією, що почалася ще 1912 року під час першої етнографічної експедиції під керівництвом Семена Якимовича Ан-ського (Шлойме Зайнвіла Раппопорта) по місцях компактного проживання євреїв. Цього єврейського письменника, фольклориста й етнографа, автора прославленого «Діббука» «...цікавило те, що зберігається після сліз і усмішок, після народжень і смертей цілих поколінь». Так напише про мету його роботи Олександр Канцедікас у недавно виданому «Альбомі єврейської художньої старовини Семена Ан-ського».

Для самого Семена Якимовича, ініціатора, організатора і незмінного керівника експедицій, це був непростий шлях повернення до своїх коренів. У той час це було схоже на якийсь фольклорний бум. Раптом усі усвідомили: якщо сьогодні не зафіксувати «натуральний» фольклор, то завтра буде пізно. Рубіж ХIХ—XX століть виявився вкрай значимим. «Час руйнує традиційні уклади», — писав Семен Якимович в одній зі своїх статей. Справді, після революції 1905 року відбувається руйнація традиційного єврейського містечка, межа осілості, штучно створена російським імперським урядом, з одного боку, а з другого боку — замкнутий світ традиційного єврейського містечка з його жорстко регламентованим релігійною традицією побутом розмивається. Тільки завдяки роботі цієї етнографічної експедиції вдалося зібрати та зберегти унікальний музичний фольклор єврейського містечка. Як кожній по-своєму геніальній людині, Ан-ському, напевно, було властиве передчуття — те, що до Першої світової ще не було зруйновано в єврейському середовищі, після війни, революції і подій 20-х років зникне безповоротно.

До збирання та обробки єврейського фольклору залучали найкращі інтелектуальні сили (здебільшого із середовища єврейської інтелігенції). Поруч із Семеном Ан-ським працювали Юлій Енгель і Зіновій Кісельгоф. Художником і фотографом експедицій 1912—1914 років був племінник Ан-ського, згодом відомий художник-графік Соломон Юдовін, автор величезної кількості професіональних знімків, частину з яких сьогодні зберігають у Російському етнографічному музеї та центрі «Петербурзька юдаїка».

— Гадаю, навіть у ті часи і циліндри Едісона, і підготовка експедиції мали чимало коштувати. Звідки брали кошти?

— Усе було дуже «по-сучасному» — Ан-ський збирав пожертви від меценатів. По суті, його спонсором був Володимир Гінцбург — київський представник роду баронів Гінцбургів. Ім’ям його батька — Горація Гінцбурга, відомого громадського діяча та філантропа, і було названо експедицію. Сам Семен Якимович, який завжди й усім допомагав, був бідним, як церковна миша. Існував на заробітну плату і гонорари за літературну творчість. До кінця життя він не мав навіть власної квартири, жив у невеличкій кімнатці при Єврейському етнографічному музеї в Петрограді. Практично все, що заробляв, роздавав близьким, друзям, усім, хто до нього звертався.

— Я знаю, що на окремих фоноциліндрах єврейської колекції, окрім народних, релігійних пісень й інших фольклорних речей, записано ще й голоси відомих особистостей, зокрема Шолом-Алейхема.

— Так, 1913 і 1914 років до польових фольклорних записів додалися народні пісні, виконані професіональними співаками — гостями працюючого в ті роки в Петербурзі Єврейського історико-етнографічного товариства, де всім знаменитим людям пропонували «сказати добре слово» або заспівати щось. На основі таких-от «добрих слів» 1914 року було зроблено абсолютно унікальний запис голосу Шолом-Алейхема, який виголошує на ідиші дуже зворушливу промову з нагоди відкриття при товаристві Єврейського етнографічного музею, зичачи йому щастя і процвітання. Нині цей запис є єдиним зі збережених.

— Ірино Анатоліївно, повертаючись до питання історичного минулого фоноваликів, — якою була їхня подальша доля?

— Петроград. Листопад 1917 року. Як ви розумієте, це був не найвдаліший час і місце для зберігання унікальних колекцій. Саме тому одну частину зібрання вирішили сховати в Єврейському музеї на Василівському острові, а другу передати на тимчасове зберігання Російському етнографічному музею.

Треба сказати, Київ кінця 20-х — початку 30-х років цілком міг претендувати на те, щоб після ліквідації петербурзького Єврейського історико-етнографічного товариства усі документи й матеріали потрапили до його наукових установ. У ці роки у нас існували дві досить серйозні академічні структури — відділ гебраїки-юдаїки (писався латиною) у Всенародній (Національній) бібліотеці України (тобто в нашій) та Інститут єврейської пролетарської культури, де був відділ етнографії і фольклору, керований відомим фольклористом, музикознавцем Мойсеєм Береговським. Отак фоноциліндри Едісона і потрапили в Україну.

Коли фоновалики опинилися в Києві, Мойсей Якович продовжив роботу над розшифровуванням записів експедицій і розпочав збирання нових (на жаль, я не можу точно сказати, скільки валиків ним було записано). 1936 року Інститут єврейської пролетарської культури ліквідували. Вцілів лише найбільш «безневинний» (із погляду ідеології) відділ — етнографії та фольклору, яким і керував Мойсей Береговський. 1948 року він і його колеги ще активно працювали: здійснювали записування, виконували текстові й нотні розшифровування, вели інвентарні книги, у яких було скрупульозно зазначено все — місце запису, дата, ім’я того, хто виконував той чи інший твір і навіть вік виконавця. З погляду організації етнографічної роботи це була ідеально відпрацьована методика. Працювали малими силами, але неймовірно якісно. На початку 50-х, у зв’язку з «боротьбою з безрідними космополітами», відділ етнографії та фольклору — на той час уже Кабінет етнографії та фольклору — закрили. Власне кажучи, саме тоді НБУВ одержала фоновалики, нотні та текстові розшифровки. Напевно, у цих воскових фоноциліндрів справді є якийсь янгол-охоронець, адже досі ці крихкі речі не лише фізично збереглися, а й успішно пережили радянський час, у який колекції, визнані «непрофільними», просто знищували. Хоча збереглися, звісно ж, не всі записи: є ті, до яких немає розшифровок чи, навпаки, самі розшифровки є, а валиків немає. Сьогодні практично неможливо встановити, на якому етапі документи було втрачено або чому вони не пройшли повну наукову обробку.

— Коли саме почалася безпосередня робота вашого відділу над колекцією?

— 1990 року, коли в бібліотеці відновили відділ Фонду юдаїки, валики перевезли до нас, і було розпочато систематичну роботу. Сьогодні фонд повністю описаний, систематизований і доступний для читача (фонд №322). 2001 року було випущено «Фоноархів єврейської музичної спадщини у фондах Національної бібліотеки України», автором якого є музикознавець Людмила Шолохова, нині науковий співробітник відомого нью-йоркського Інституту єврейських досліджень YIVO. Для нас це велика втрата, а для наших американських колег — вдале «придбання». Але ми продовжуємо з нею співробітництво. Дуже допомагає нашій роботі і заступник директора цього інституту Пол Глассер, на якому лежить «політерне» вичитування більшості документів на ідиші, які супроводжують записи на валиках.

— Перед початком інтерв’ю ви згадували про співробітництво з Інститутом проблем реєстрації інформації...

— 1998 року, коли фінансування було дуже символічним і нерегулярним, Національна академія наук України поставила перед бібліотекою й інститутом завдання відтворити звук із фоноваликів. Працівники Інституту проблем реєстрації інформації (ІПРІ) НАН України взялися за розв’язання проблеми перенесення записів (не люблю слова «оцифровування») на сучасні носії. Ініціаторами цієї роботи були директор НБУВ, академік НАН України Олексій Онищенко і директор ІПРІ, член-кореспондент НАН України В’ячеслав Петров. Протягом трьох місяців, без додаткового фінансування, суто «з любові до справи», співробітники застосували геть унікальну методику перезаписування. Унікальну тому, що до 1998 року наша бібліотека вела переговори про перезаписування валиків із Центральним австрійським фонограмархівом, німецькими звукозаписними фірмами, розглядала методики з перезаписування спеціального відділу Бібліотеки Конгресу США. Але всі вони травмували початковий носій. Як пояснював нам директор австрійського фонограмархіву Дітріх Шулер, вони буквально фізично підбирали під кожну доріжку спеціальну голку, яка і зчитувала запис. В ідеалі валик має озвучуватися на рідному фонографі, тобто на тому, на якому його записували, — тоді це не дуже травматично для звукової доріжки. Якщо ж ідеться про інший фонограф, трохи іншу товщину голки чи якісь іще механічні тонкощі, восковий циліндр сильно травмується, і наступного разу відтворення звуку може стати неможливим.

Співробітники ІПРІ винайшли безконтактний спосіб зчитування інформації, за якого фоноциліндр абсолютно не страждає. Більше того, навіть якщо він запилений, має якісь мікробіологічні пошкодження (мікроміцети) або незначні тріщини, то процес відтворення все’дно залишається можливим. Із допомогою лазерної установки — на даний момент це єдиний екземпляр у світі — робиться оптична копія, після чого образ доріжки переноситься в комп’ютер (фактично це фотографія запису), який і відтворює звучання. Сьогодні всі валики, за винятком тих, що сильно пошкоджені, перезаписано: зроблено і страхові копії, і так звані майстер-копії, використовувані під час подальшого тиражування дисків. У кожному разі, ми впевнені, що не втратимо колекцію.

— Якого року вийшов перший диск із єврейською фоноспадщиною?

— 1998 року. Та коли перший диск був радше «показовим виступом», для якого збирали фрагменти з різних колекцій, то наша наступна продукція — це виключно наукові видання. До кожного диска додається брошура, у якій докладно розписано кожен запис. Фактично текст цієї брошури є науковою статтею. Гадаю, що наші наступні диски будуть зроблені в новому форматі, із нотними розшифровками та текстами. Якщо дослідник захоче, то зможе відразу і прослухати музику, і переглянути її в нотному і текстовому форматах.

— Який наклад виданих дисків?

— По-моєму, тисяча примірників. Для наукового видання це достатній наклад, що забезпечує потреби фахівців у галузі народної музики.

— Як їх розповсюджують? Віддають у якісь бібліотечні фонди, на продаж чи ж їх тиражують із розрахунком «під замовлення»?

— Видані компакт-диски обов’язково передають у бібліотеки. Адже ми самі вимагаємо виконання закону про обов’язковий примірник, тож намагаємося його не порушувати. Диски є спільним виданням НБУВ і ІПРІ. Тому, природно, робиться офіційне розсилання. До речі, недавно ми знайшли спонсора, який готовий підтримати подальшу роботу з цього проекту. 22 грудня у Києві відбулася офіційна презентація Центру дослідження історії культури східноєвропейського еврейства. Ця дослідницька благодійна організація працює за підтримки ізраїльського фонду «Надав» і співробітничає з «Бейт Ха-Тфуцот» — Музеєм єврейської діаспори (Тель-Авів). Дуже сподіваюся, що 2007 року вийдуть два наступні диски. Таким чином, буде видано вже п’ять дисків. Уся наукова серія розрахована на 12 томів у цифровому форматі.

— А яку кількість фоноваликів зуміють охопити ці 12 дисків?

— Усе, що можна відтворити. На звичайний диск лягає близько 50 доріжок. Здебільшого вони коротенькі — від однієї до п’яти хвилин звучання кожна, і до п’ятдесяти таких записів цілком спокійно лягають на один диск. У перспективі хотілося б зробити і мультимедійний диск, на якому звуковий запис міг би супроводжуватися відповідним відеорядом, наприклад, фотографіями містечок, пам’яток архітектури чи історичних місць, портретним рядом, якщо такий зберігся. Але такий варіант цифрового видання не зовсім академічний. Це радше показовий проект, а ми орієнтовані на наукове видання.