Херсонщина. Стіни «сірої зони»

Через село Посад-Покровське в Херсонській області проходила лінія фронту. Коли ЗСУ визволили правий берег Дніпра — місцеві жителі стали повертатися додому. Але після російської армії від їхніх будинків залишилися самі стіни, що їх господарі намагаються врятувати.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Російські загарбники 90 разів обстріляли  Херсонщину, є загиблі

Дорога з Миколаєва до Херсона порожня. Лише рудий пес з’являється на ній і зникає в чагарниках. Обабіч дороги — широкі поля. Туман вкриває дорогу, як молоко, що розливається й засліплює око. Напівдорозі — село Посад-Покровське. На його вулицях — безліч хребтів із дерев’яних балок, що мають тримати черепицю, якої тут немає.

— У нас було як у місті, — каже жінка років п’ятдесяти, яка стоїть на порозі сільської ради і роздає односельцям гарячі обіди та хліб, привезені волонтерами. — Усе у вогниках світилось, така ялинка була. Ось подивіться.

Жінка дістає з кишені телефон і шукає позаторішні фотографії. На них — велика ялинка й усміхнені у світлі новорічних вогнів жінки.

До війни в Посад-Покровському жили близько двох з половиною тисяч мешканців. 15 березня українська армія допомогла посад-покровцям евакуюватися. Після Нового року повернулися вже 196 людей. Будинки більшості їх зруйновані. Найчастіше — немає даху над головою. У багатьох оселях він пошкоджений. А тому стіни, підлога, меблі та домашні речі промокли під південними дощами.

— Але їх будуть перекривати плівкою. Може, бачили, тут деякі будинки вже так закривали, — каже місцева волонтерка Наталя, невисока русокоса дівчина.

Наталя — агроном. Жила в Посад-Покровському разом зі своєю мамою. Щороку вирощували люцерну і продавали її в миколаївський зоопарк. Окрім цього, сіяли ячмінь, пшеницю, соняшник та садили помідори. «Все як у Херсонській області», — додає дівчина.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Волонтер з Нової Каховки помер після викрадення окупантами

Минулого лютого Наталя була в Німеччині, працювала. Тоді їй зателефонувала мама й розповіла, що почалася війна. Приїхати одразу дівчина не могла, бо мала підписаний контракт на роботу — «помічник агронома». Коли повернулась у село, стала жити в сусідському будинку, бо у власному треба класти нову стіну: старої немає. В Наталчин будинок «прилетіло». Тепер дівчина волонтерить: допомагає працівникам служби з надзвичайних ситуацій знаходити снаряди, що залишилися на вулицях.

— Мама зараз у Тернопільській області, приїжджала сюди на декілька днів. Ми там узяли городи в оренду. Садимо кавуни. Цього року сперечалися з місцевими на Тернопільщині, що виростимо кавун до 10 кг. Нам казали: «В нас таких не буває». В результаті виріс кавун вагою дев’ять із половиною кілограмів. У лютому знову туди їхатиму, бо треба буде землю на городі до нового сезону готувати.

Поки ми говоримо з Наталею, її оточує чимала зграя собак, які починають намотувати навколо волонтерки кола.

— Так багато собак. У багатьох розбитих селах стільки ж бігає вулицями, — кажу до Наталі.

— У мене 15 штук. Я варю дві каструлі каші, і це лише на один день. Зо дві я знаю, решту — ні, — розповідає дівчина. — Замовила волонтерам корм для них. По селу ставимо годівниці й насипаємо туди. Їх не викинеш — жалко.

Зруйнована школа у Посад-Покровському

Фото надане автором

В один із будинків собаки, що не мають господарів, принесли касетний снаряд зі стрічкою.

— Тут тільки вибухи були від розмінування, а вони його десь знайшли й принесли мені, — розповідає Анфіса, власниця будинку, на порозі якого собаки і залишили касету.

Ми зустрічаємося з Анфісою посеред вулиці, де живе жінка. Вона теж перекривала будинок, що не мав даху, шукала маленькі шматочки черепиці. Але щойно дізналася новину про визволення Херсона — була ладна спати хоч просто неба, тільки б у власній домівці.

— Ох, ця Росія, ***дь, її треба взагалі стерти з лиця землі. Щоб такої держави не існувало. Ані Росії, ані «руского міра», ані самих росіян. Їх просто треба знищити. А то вони на всі держави нападають. На кого вони тільки не нападали! Навіщо такі люди потрібні? Їх треба знищити. І владу їхню, і їхніх людей.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Кола нашого особистого пекла

Анфіса евакуювалася разом із односельцями на початку березня. Перед від’їздом вона ховалася в сестриному будинку. Коли жінки полишили місце, де ночували, туди прилетів снаряд.

— Якби ми там залишалися, нас би вбили. Нас так бомбили, су**. Зайшли росіяни 2-3 березня і обстріляли нас.

Стеля в будинку подружжя Ковальових

Фото надане автором

Зберегти стіни власного будинку намагаються і Степан та Тетяна Ковальови. Ракета прилетіла в їхній будинок у травні минулого року. В деяких кімнатах провисла стеля, а на підлозі — калюжі води.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Після деокупації з Херсона евакуювалися щонайменше 11 тисяч людей

— Пустився дощ, а я одежу в ящики склала до стелі. Як почала та стеля падати. Ми з дідом давай бігом порати, — розповідає жінка й починає плакати. — Ой, діточки, головне, щоб ніхто не бачив, що я побачила. Такі гроші вкладали. По чотири бики гляділи. У війну родилася, у війну таке…

— А де спите? — питаю.

— У погребі. Встала вночі, руки й ноги холодні. Та буржуйка ледве держить тепло. Дров не вистачає. Все мокре.

Тетяна і Степан Ковальови у погребі власного будинку

Фото надане автором

У підвалі Ковальових, де зазвичай зберігають консервовані помідори та огірки, тепер стоять буржуйка й ліжко. На ліжку — двоє кошенят.

— От дивіться, котики в мене сплять, і ми тут із жінкою спимо на цій кроватці. Свічку запалю, чаю поп’ємо та й лягаємо, — каже Степан Миколайович.

— У хаті все в ящиках, по воді талапалась, по ящиках тече вода. Що прийде з тієї гуманітарки, куди його виносити, — тут миші.

Степан і Тетяна Ковальови прожили разом 60 років. У травні святкуватимуть річницю від дня свого весілля. Для них усе в їхньому будинку важливе: шафи, матраци, двері та диван. Усе для них має значення. Усе потрібне. Усе їхнє життя — тут, у цій хаті, яку вони хочуть урятувати.

Більше статей Тетяни Безрук читайте за посиланням.