Підтримати
Я хотів почати з жарту про «пекельні борошна», але особливість сприйняття завжди визначає контекст. Один із факторів теперішньої загальної невротизації суспільства в тому, що почуття гумору або втрачається, або деформується.
Сміх, як і плач, — це реакція на несподіванку. Війна завжди починається як несподіванка. Принаймні для сучасних людей. Бо їх навчили (всупереч фактам з історії людства), що такого з ними статися не може. І коли вигаданий гуманістами світ стикається з реальним, плач і сміх стають єдиними крилами для душі, яка намагається хоч кудись злетіти. У якесь високе.
Але потім біда стає повсякденною банальністю. І вже не до сміху. І навіть не до плачу.
Наша психіка, наша поведінка пристосовуються до обставин із різною швидкістю. Відбувається постійний вибір, що саме з принципово важливих моделей поведінки залишити, а від чого відмовитися.
Найважче тим, хто вагається задовго, як мавпи зі старовинної індійської притчі. Важкий глечик з горішками, але з вузьким горлом, таким, що мавпяча лапа ледь пролізе. Мавпа хапає горіхи в жменю, а витягти вже не може. І відпустити, полишити здобуток — шкода. Ось тут по неї й приходять мисливці.
Найлегше тим, хто не носиться зі своєю завищеною самооцінкою, як дурень/дурепа з писаною торбою, і оптимізує свій ресурс за рахунок відмови від понтів та нереалістичних забаганок. Бо з вершечка піраміди Маслоу можна котитися довго і болісно.
Але якщо в одному місці чогось поменшало, то в іншому — побільшало. Це фундаментальний закон збереження енергії, перший закон термодинаміки.
Відтак оптимізація нашого повсякденного буття, керована інстинктом виживання, яка знижує фізичні ризики, має свій інший бік. Наше особисте пекло копається вглиб, повільними але широкими колами, як гранітний кар’єр.
Жану-Полю Сартру, звісно, належить широко вживана фраза «Пекло — це інші». Це цитата з його одноактної п’єси «За зачиненими дверима». Її трактують здебільшого таким чином, що ми самі — красунчики, а от усі інші довкола — то проблеми, капості, збитки. Одне слово — пекло.
Сартр мав на увазі трохи інше. Дійові особи п’єси не могли за життя реалізувати власну свободу, а вічне усвідомлення такої незворотності — і є пекельні муки. Інші — це люди, які випитують у тебе зізнання в цьому. Вони і є джерелом пекельних страждань, хоча вони такі самі грішники, як і ти.
Прем’єра п’єси відбулася 10 червня 1944 року у ще окупованому гітлерівцями Парижі. Це до того, що окупації бувають для різних людей дуже різні. Бо того самого дня, наприклад, есесівці знищили в селищі Орадур-сюр-Глан 642 мешканці.
Отож чим менше стає «інших» у фізичному просторі — через зміну особистої стратегії або просто так склалося, тим більше цієї прикрої «іншості» стає всередині нас. Не те щоб ми неминуче забирали якихось прикрих персонажів собі в голову після розлучення з ними. Таке теж трапляється, але це банальність, пов’язана з відчуттям надуманої поразки у стосунках. Проблеми від «інших» — це насправді наші власні проблеми, які ми носимо в собі доти, доки їх хтось ззовні не каталізує. Каталізатор зникає, але проблема не зникає разом із ним.
Війна — універсальний каталізатор, проявник і фіксатор (це хто ще пам’ятає, як друкувалися фотографії на фотопапері). Всі кращі і всі гірші людські риси «інших» стають дуже виразними для нас, і ми виглядаємо для інших так само. Хоча вперто намагаємося мислити себе «колишніми». Оцей вир старих пристрастей, але в концентрованому вигляді й у величезній кількості, закручується широкою вирвою всередину нас.
Змалював таку топологію пекельного простору Данте Аліг’єрі. Відтак вислів «пройти всі кола пекла» чули навіть ті, хто, крім похмілля, нічим особливо в житті не страждав.
Данте написав свою геніальну «Божественну комедію» на початку ХІV століття, коли грецька, арабська, християнська культури взаємодоповнювалися вільнодумцями, і це ще не каралося.
У пеклі Данте є дев’ять кіл, інженерно дуже чітко взаємопов’язаних. Вони діляться на три частини. Верхнє пекло (кола І–V) символізує надмір пристрастей, у середньому пеклі (кола VI–VII) домінують вади пристрасті або розуму, і в нижньому пеклі (VIII–IX) власне домінує надмір розуму.
Тобто всякий ажіотаж, гіпертрофовані емоції, байдуже чим викликані, — це стартап, як би ми зараз сказали, для емоційного вигорання. І всього, що за цим настає. Насильство над людською природою або її спотворення — це наступний щабель падіння. А ось нижнє пекло — для інтелектуалів. Чим більше ви мудруєте, шукаєте якісь схеми обману реальності, засоби обдурити долю, тим більше вам саме там місце. Чим важчий гріх, тим нижче коло пекла. Данте запозичив таку періодизацію людських властивостей у Арістотеля (ну і я не позбавлю себе задоволення нагадати, що Арістотель вважав людину «політичною твариною»).
Данте показує нам архітектуру «політичного тіла», яке б сьогодні ми назвали соціумом. Як і людське тіло, воно страждає на різні психосоматичні деформації. Їхня основна причина, яка викликає хворобливі й нестерпні наслідки, — невідповідність бажань обставинам. Якщо ми розглядаємо тіло як храм, то пекло — це храм, перевернутий догори ногами. Де зовсім другорядне стає настільки нестерпно важливим, що вимагає постійного підтвердження від інших.
Тепер гляньмо на наші кола.
Всі капслоки, знаки оклику, весь щирий хайп і нещирі лайки, бажання влізти зі своєю думкою в будь-яку суперечку, куди вас ніхто не запрошував, створюють ілюзію спілкування, яку засадничо ніяк удовольнити не можна.
Ви на мить відчуваєте себе частиною якогось загального процесу, і це приносить одномоментну втіху. Але межі насичення й задоволення не існує, тому що психіка хоче мати підтвердження у вигляді якоїсь фізичної дії, якогось вчинку. Звісно, половина нашої ідентичности тепер перебуває в смартфоні, що б ми там собі не говорили про високу культуру. Але поки що інстинкти підказують, що краще щось помацати, аніж просто роздивлятися.
Оцей от пекельний надмір пристрастей — він же як термос. Насправді ви самі по собі. Окріп ваших емоцій зберігається там так довго, що в результаті ви лише ошпарюєтеся, коли забуваєте про їхню реальну температуру кипіння. Термодинаміка говорить нам про динамічний обмін температурами. Тоді б воно якось вирівнювалося, як у житті, ну а який обмін може бути між двома термосами? Це було верхнє пекло, тобто саме поверхневе, куди загалом усі потрапляють.
Середнє пекло в нашій реальності — це проблема сили, спроможності, потенції, реалізованості. Архімед казав: «Дайте мені точку опори, і я переверну Землю», але точка опори потрібна і для стабілізації. Що робить людина інстинктивно, коли відчуває, що втрачає опору, ґрунт під ногами? Запаморочення, землетрус, що завгодно може бути. Вона хаотично пробує схопитися за будь-що поблизу себе. За те, що в межах досяжності. В нашому випадку — поза межами.
Коли ви не отримуєте позитивного підкріплення, навіть якщо Цукерберг каже, що отримуєте, у вас потроху розвивається синдром завченої безпорадності. Ваші віртуальні зусилля мають ознаки справжніх зусиль, принаймні сили ви точно витрачаєте. І навіть знаєте, на що. Тільки результат цих зусиль ви мусите сприймати на віру. А віра, як каже Святе Письмо (послання апостола Павла до коринтян), «є доказ речей незримих». Ну все, коло замкнулося.
Середнє пекло в тілесній міфології Данте ототожнюється з серцем, торсом, руками. Коли ми кажемо «всім серцем», то це про правдиву тілесність, про доторк і дотик до реального. Люди прямої дії вважають, що могли би зробити більше, мрійники — що просто могли би зробити, але страждають усі однаково.
Ну й нарешті в цій політичній демонології ми знаходимо заслужене місце для, прости Господи, інтелектуалів.
Врешті-решт надмірне мудрування, яке міститься в нижньому пеклі, — це ті «верхні» бажання, якими розум намагається маніпулювати. Тобто тут ми стикаємося з психологією обману, який є, всупереч політичним ученням, частиною природи, і не тільки людської. Явищем більш біологічним, ніж усвідомленим. Автор «Теорії брехні» Пол Екман казав, що людина в середньому бреше п’ять-сім разів на день, але переважно сама собі.
Нижнє пекло в Данте — найскладніша конструкція, там ціла нумерологія підрозділів кола і відповідних гріхів. Нині там би належало розмістити всіх експертів, які обіцяли «два-три тижні», корупціонерів. Там для цієї публіки виділено десять окремих місць. Вони, до речі, сусідять зі зрадниками, зрада — це ж також розумовий результат прийняття відповідного рішення.
Всі маніпулятори, свідомі й несвідомі, — теж туди. Бо це свідоме використання людської натури зі шкідливою метою. Хайпожери, провокатори, поширювачі фейків, всі, хто ширить розбрат, — туди. У Данте є докладний анатомічний перелік тортур із подробицями, але ви не захочете того читати. Втім, ви ж чогось подібного бажаєте своїм ворогам?
Це логіка «контрапассо», логіка Таліону, «око за око». Але в нашому випадку як воно відбувається? Ви читаєте про знущання над кимось або чимось. Емпатично переносите це на себе, бо ж співпереживаєте, як без цього. І потім насилаєте щось там на ворога. Суть у тому, що ви спочатку емпатично завдаєте страждання собі, а потім чомусь думаєте, що ваші прокльони магічним чином дійдуть до мети. Якби так було, Путін здох би ще в 2014-му.
Тобто ваша власноруч завдана вавка у вас лишається, і вам із нею тепер мучитись. А реальні грішники навіть не дуже в курсі.
А, ледь не забув. Там ще (в Данте) постійно розчленяють розкольників церкви, рана зразу заростає, і знову все спочатку. Там уже черга з московських попів либонь. Але якщо ви не богослов, не клірик, у церкву ходите лише на великі свята, уродини і похорони (в кращому разі), нащо вам те довколацерковне вуду в Інтернеті? Шпиняти дизлайками якесь пузате одоробло в рясі? Лишіть то для СБУ, краще спатимете.
Особливість цього нижнього пекла ще в тому, що основною заразою гріха там є комунікація, з допомогою якої поширюється брехня. Тобто відповідальність «корисних ідіотів» за поширення шкідливого і хвороботворного ідіотизму неминуча. Але насамперед страждають вони самі, бо їхнє політичне життя і віртуальна відомість швидкоплинні, а сильні душевні муки настають за перших ознак масового забуття.
Нема ніякого універсального рецепту, як цього всього уникнути. Нема ніякого Вергілія, який би задурно провів вам екскурсію по цих колах, та ще й заздалегідь. Кожен, хто каже, що знає як, — йому приготоване гідне місце в нижньому пеклі.
Ми можемо лише зрозуміти, де насправді перебуваємо. Не страждати через те, на що самі не заслуговуємо. Відома оптимістична байка про мишку в молоці, яка борсалася, борсалася і збила собі кавалочок масла, спираючись на який, вистрибнула на волю. Але ми точно не в молоці. Зараз головне завдання — не впасти нижче.
А як же співчуття, скажете? Емпатія і все таке інше, те, що робить нас людьми? Ну, це ви в книжці вичитали, що емпатія нас людьми робить. Співчуття, наприклад у буддизмі, не означає синхронне переживання того самого. Це розуміння справжніх причин та природи страждання іншої людини і за можливості якась дія, котра їх послабить.
Але якщо пекло у вас самих, то ви не є собою. Ви і є ті «інші», які вам так не подобаються.
Бути щирим із собою не так захоплююче. Але принаймні вас не вважатимуть видатними мешканцями нижніх кіл пекла. До речі, герої і філософи в Данте мешкають у замку, за сімома стінами, і він нагорі, в Лімбі, в «сірій зоні». Цілком непоганий варіант.
Больше статей Олега Покальчука читайте по ссылке.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google