КАЗКА ПРО ЗОЛОТУ РИБКУ

У будинку пенсіонера Василя Петровича Коломійця в спеціальному «комфортабельному» акваріумі ось уже кілька років живе золотавий карась Рибчик. Василь Петрович справно носить йому черв’яків і навіть ловить мух, щиро вірячи: це саме та золота рибка, яка приносить удачу. А коли син пожартував, що, мовляв, на сковорідку вже час Рибчика, виріс, розжирів, татусь мало не запустив у синочка цією самою сковорідкою...

«Дехто думає, що я божевільний, — із усмішкою розповідає Василь Петрович, — із рибиною вожуся, як із людиною! Але для такої поведінки у мене всі підстави є». Рибчик таке ставлення давно заслужив.

Усе почалося з виходу на пенсію. Василь Петрович Коломієць, як і годиться, накрив прощальний стіл, колеги випили, закусили, скинулися по десятці й урочисто провели новоспеченого пенсіонера в «останню путь». Так жартома називають зараз вихід на пенсію. Василь Петрович, сміючись, сказав, що ще сто років проживе, а особливого значення цим словам не надав. Згадав про них через півроку, коли в житті трапився крутий поворот. На його пенсіонерській шиї несподівано опинився син, який потрапив у лікарню, дружині необхідна була термінова операція. І всі проблеми треба вирішувати на 100 гривень пенсії щомісяця. Ось тоді добряче задумався український пенсіонер. Намагався було на роботу влаштуватися — не брали. Щоб якось зводити кінці з кінцями, став ловити рибу. Рибалка з нього хороший, та однією вудкою багато не наловиш. Купив сіті і став займатися браконьєрством.

Саме з цього моменту і почалася «казка».

Закинув якось рибалка Петрович у Козинку свої сіті — один раз, вдруге. Штук 20 карасів наловив. «Приніс додому, на кухню, — згадує рибалка, — половина заснули, а один «золотий» смикається, хвостом б’є і прямо мені в очі дивиться. Тут я, зізнаюся, розгубився, як пробило щось! Під будинком ночви з дощовою водою стояли. Я його туди! Натрусив гілок, рештки черв’яків висипав, а в голові одна думка — тільки б не здох. Карасик вижив, на подив, невдовзі обвикнувся і навіть став «відгукуватися» на прізвисько Рибчик. Ми з ним за тиждень потоваришували. Дружина в лікарні, син теж. Приходжу я додому і відразу до Рибчика: розповідаю йому про своє життя-буття. Він підпливе, черв’яків поїсть, а потім ніби завмирає і начебто мене слухає.

Після першої моєї сповіді йшов до дружини в лікарню і, уявляєте, знайшов 50 гривень. Такого зі мною ще ніколи не траплялося, більше 10 копійок у житті не знаходив.

Купив на радощах Рибчику макухи, а заодно поскаржився, що роботу ніяк не можу знайти. Він слухав, а потім махнув хвостом і пішов на дно. Я подивився на свій відбиток у воді і жахнувся. Як заново себе побачив! Сорочка пом’ята, сам неголений, вигляд замучений, страдницький. Хто ж тебе, старий хрін, такого на роботу візьме? — запитав я сам себе. І мене як осінило! Дістав із шафи найкращий костюм сина — добре, що розмір однаковий, поголився, на гроші, що залишилися від знахідки, підстригся. І наступного дня, уявіть, пощастило. Влаштувався в пристойну фірму нічним сторожем-двірником. Перша зарплата вся пішла на ліки рідним. Дружина після операції почала одужувати, невдовзі й синові полегшало.

А потім у фірмі ремонт затіяли. Як людина з вищою будівельною освітою, запропонував свої послуги. Шеф доручив стежити за будівельною бригадою. У результаті ремонт обійшовся удвічі дешевше. А моя зарплата зросла. Потім шеф порекомендував мене одному зі своїх друзів, другому, третьому. Я став працювати кимось на кшталт представника інтересів роботодавця під час ремонтів. Керуючим ремонтами.

І ось що помітив: як із Рибчиком по душах поговоримо — у мене таке відчуття, ніби крила за спиною виростають! Усе по плечу. Жодних труднощів не боюся, просто чомусь упевнений: усе в мене вийде. І головне — ніякої апатії, маса нових ідей з’являється!»

З нової зарплатні Василь Петрович купив Рибчику акваріум на 500 літрів, оформив за вищим класом. І нікому з домашніх доторкатися до нього не дозволяє. Тільки сам...

— А як же воля? — поцікавилася я у Василя Петровича. — Адже, за казкою, коли рибалка захотів, щоб рибка в нього на побігеньках була, то в результаті залишився разом зі старою біля «розбитих ночов».

Василь Петрович усміхнувся: «У казці ж дід прогоряє тому, що бабу слухається. Ось у чому його помилка. А моя «баба» ще зовсім не баба, а чарівна жінка, яку я дуже люблю. Але в мої стосунки з Рибчиком я нікого не впускаю. А ось випустити Рибчика — думав. Навіть із ним з цього приводу радився. Але спочатку зима була — холодно, ну а зараз прикипів я до нього серцем! Як він там в озері плаватиме? А що щука якась чи, ще гірше, рибалка на кшталт мене. Та й здається мені, він не дуже хоче назад повертатися. Це моя золота рибка — і край!»

— Така поведінка не занадто вже незвична, — коментує ситуацію психіатр Олександр Ревенок. — У світовій практиці випадків, схожих на цей, багато. В усіх релігіях світу існує певний культовий талісман, якому поклоняються. Та й у більшості з нас, погодьтеся, є якась своя штучка, яка, за нашими спостереженнями, приносить удачу. Каблучка якась, камінець чи медальйон, а буває «щасливим» костюм або кофтинка. І ви знаєте, не раз переконувався: коли у людини її «щаслива» штучка при собі — вона і поводиться інакше: впевненіше, розкутіше, винахідливіше.

Ось і Рибчик став для Володимира Петровича чимось на кшталт такого талісмана, який змусив пенсіонера по-новому, критично на себе поглянути. А потім — змінитися в кращий бік. Адже, за великим рахунком, Володимиру Петровичу без якихось зусиль із його боку пощастило лише один раз, коли він знайшов гроші. А далі наш герой не сидів, склавши руки, очікуючи милості від своєї золотої рибки, а постійно працював над собою.

Став упевненішим, респектабельнішим, ось і робота підвернулася. Не зупинився на досягнутому, почав шукати шляхи для вищого заробітку. Знайшов. І нічого дивного. Статистика свідчить, що надовго залишаються без роботи або бездіяльні, вічно незадоволені життям люди, або ті, хто не може і не хоче підлаштовуватися під реалії, які диктує нам життя.

Єдиний нюанс, який викликає побоювання, — хвороблива прихильність до Рибчика згодом може перетворитися на серйозну залежність. Відтак «настрій» карася позначатиметься на настрої і поведінці його хазяїна. Не тільки вдома, а й на роботі. Здоровий Рибчик — і в Петровича все гаразд, прихворів — у хазяїна «опустилися» руки. Рибчик — жива істота! Уявляєте, що може бути, коли Рибчик здохне. Тому близьким Володимира Петровича, а може, і психологу, варто ненав’язливо пояснювати людині, що Рибчик просто «дав поштовх» хорошим змінам, а надалі все залежить лише від хазяїна.