КАВАЛЕРИ ЗАПРОШУЮТЬ ДАМ. ДО ВРАГСУ

«Ой Покрово-Покровонько, покрий мені головоньку», — звертаючись до пресвятої Покрови, благали наші юні прапрабабусі, прохаючи собі в мужі гарного парубка. Бо не дай Боже в ті часи засидітись у дівках: хто ж тебе потім заміж візьме? Адже на Поділлі, як і по всій Україні, у давні часи дівчата виходили заміж за сучасними мірками аж надто рано, у 15—17 літ, а в гірських районах українських Карпат то й у 13—14; людський вік був куди коротшим від нинішнього, тож треба було встигнути дітей народити і на ноги поставити.

Свято Покрови — 14 жовтня — в Україні знаменувало початок весіль. Хліборобський цикл не давав часу на забави від весни до осені. І тільки коли врожай був у коморі, можна було й про інше подумати. Тож після Семена (14 вересня) починалися сватання, а ще через місяць, пройшовши через усі обрядові дійства, — оглядини, змовини, заручини — молоді ставали на шлюбний рушничок. Баскі коні несли бричку до церкви, а в бричці на вивернутому кожусі пишалися-величались молодий з молодою: «Ой на церкві хрест, хрест, на дзвіниці квітка, у Матуха один син, а в Голінка — дівка. Мала, невеличка, рум’янеє личко, припадає до Ониська, як перепеличка». Слова пісень могли бути різними в кожному селі, а прізвища та імена у них —відповідно до головних винуватців події. Саме ж весілля було сповнене стількох обов’язкових обрядів, традицій, пісень, прикмет і просто забобонів, що, аби не порушити жодного (бо тоді життя молодих не вдасться), обов’язково стежили за дотриманням кожного із них найдосвіченіші свахи. І куди там братися партійному контролю! Всі ази весільного дійства виконувались у суворій відповідності з неписаними народними канонами.

Нові часи — нові обряди. Хтозна чи трапляється нині весілля, де б повністю дотримувались народних традицій: хіба що хтось із особливих ревнителів старовини одружує сина чи доньку. Але, коли й знаєш розписаний до дрібниць сценарій свята, потрібні ще й умови для його проведення: не пристосовані для цього ні нинішні міські квартири, ні кафе чи ресторани, на які прийнято перекидати зараз весільні турботи. Та й гості не готові, і наречені теж: не завжди в молодої є коса, яку належить розплітати, і мораль інша. Доходить до анекдотів. У Хмельницькому переповідають таку бувальщину: коли під час вінчання на запитання священика «Чи знала ти інших чоловіків?» наречена відповіла «Так», це мало не стало фіналом її сімейного життя — наречений так розлютився, що вговтували його воістину «усім миром».

Що ж, світ змінився теж. Та, виявляється, не настільки, щоб уже зовсім розірвати зв’язок часів. Невблаганна розпланованість радянських обрядів, коли весілля гуляли в будь-який час, нині змінилася тривалими і напруженими піками, коли й справді працівницям загсу (пардон, врагсу — їй-Богу, таким словом добру справу не назвеш...) буквально вгору глянути ніколи. Люди почали озиратись на церкву, а вона забороняє вінчання під час посту. Отож урочистих церемоній реєстрації шлюбу в періоди православних постів надзвичайно мало, зате перед ними й після них — понад план.

Забобонам ми також підвладні. А їх щодо високосного року існує ого скільки: і не женитися, і не родитися, і в новий дім не вселятися, і... Не те щоб усі їх дотримувалися, та на менш психологічно стійких це, либонь, таки впливає. В усякому разі, статистика свідчить: за дев’ять місяців високосного 2000-го року в місті Хмельницькому зареєстровано на 166 шлюбів менше, ніж за відповідний період минулого. Але, як і торік, по місяцях вони розподіляються приблизно так. Ледь жевріючи з початку року, весільна активність різко зросла разом з літнім теплом. Навчальний рік закінчився, картоплю посадили — то чого, справді, боятися того високосного, хоч і зі стількома нулями, рубежу тисячоліття? До осені вже остаточно розвиднілося, що будемо з хлібом, і народ осмілів: в серпні 238 весільних кортежів промчали вулицями міста, а у вересні 442 хмельниччанини кинулись у вир сімейного життя.

Ігноруючи неписані правила високосного року, в місті відчинив двері новий загс (нині врагс). Старовинне, як для Хмельницького, приміщення, в якому довго була прописана лікарня, після доко- рінної реконструкції стало справжнім храмом урочистих подій — з двома залами і ще багатьма всілякими необхідними для торжеств зручностями. Бажання обручитися саме тут, у сяйві спеціально виготовлених для таких радісних подій на тернопільській «Ватрі» люстр, викликало сплеск шлюбного шалу не лише в корінних хмельниччан, а й у мешканців області. До того ж, не тільки в молодожонів навколишніх сіл приміського Хмельницького району (це само собою — сільський клуб чи сільраду не порівняти зі спеціальним залом облцентрівського Палацу врочистих подій), а й у цінителів красивого з віддалених райцентрів.

Жовтень теж підтримав старовинну традицію. У кожні вихідні понад два десятки пар стають на шлюбний рушничок у Хмельницькому. Судячи з поданих заяв, процес продовжиться і в листопаді. Зростання кількості бажаючих спробувати сімейного раю простежується аж до 26 листопада — останньої неділі перед тривалим Різдвяним постом.

Зваженість у підході до найвідповідальнішого кроку в житті наразі характерна для подільських молодят: найчастіше вони приймають таке непросте рішення у віці від 21 до 25 літ, і з кожним роком тенденція до збільшення шлюбного віку зростає. Як, утім, зростає і сума витрат на весілля.

Та не будемо про сумне. Хоч якими б прогресивними і фемінізованими не були сучасні наречені, хоч як би по-новому не сприймали вони стосунки між чоловіками та жінками, хоч яких би знань не набули в питаннях сексу, шлюбу і своїх законних прав у родинному житті — однаково сенс того, про що вони мріють, давним-давно висловлене у цій весільній дівочій пісні:

Святая Покрівонько,

Покрий мені голівоньку

Оцею осінню.

Хоч і драною хустиною,

Аби з доброю дитиною,

Щоб із сторони.

Щоби свекронько, як батенько,

До мене були,

Свекрівонька, як матінка,

Мене прийняли,

Щоб діверки та зовиці,

Мов братики і сестриці

До мене були.

Щоб ділечко поробила,

Чужій сім’ї догодила,

Всім мила була.

Не лаяна і не бита,

Нагодована і вкрита

Спатоньки лягла.