«Каратимуть за те, що народ був під німцями і мусив якось жити». Населення України в перші місяці війни

«Война сложна, темна и густа, как непроходимый лес. Она не похожа на ее описание, она и проще и сложнее. Ее чувствуют, не всегда понимают ее участники. Ее понимают, но не чувствуют позднейшие исследователи».

Ілля Еренбург

Останні 10 років у вітчизняному історичному описанні війни 1941-1945 рр. відбуваються якісні зрушення. Йдеться не лише про освоєння нового тематичного простору та фактографічної складової історії України. Помітну роль тут відіграють зміни, що нині відбуваються в дослідницькій культурі, в світоглядних орієнтаціях багатьох вчених, їх методологічному озброєнні та осягненні подій війни у суто гуманістичних та антропологічних вимірах. Відбувається перехід до поміркованого й виваженого україноцентризму — написання історії України з позицій власного народу. Тож виникає потреба освоювати все нові й нові підходи та сюжетні лінії. У тому числі й ті, що довгі роки були по суті забороненими або перебували на маргінесах історичних пошуків.

Серед таких і ті «сегменти» минулого, що звуться етнопсихологічна, політична і соціальна історії (західноєвропейська назва — соціальна антропологія). Остання орієнтується на вивчення найдрібніших деталей і фрагментів буття людини, її повсякденного життя. Слід застерегти: ці сторінки «книги буття українського народу» є і можуть бути й необов’язково привабливими, захоплююче цікавими, світлими чи героїчними. Вони часто-густо дуже дражливі. Скажімо, про колаборацію.

Сліди минулого проявляються й нині в суспільной думці, в діях політиків, в різноманітних дискусіях навколо історичного минулого, що доводять: минуле існує і в сьогоденні і, прямо чи опосередковано, впливає на нього. «У всьому, що нас оточує, — одна властивість, яка зобов’язує нас з ним рахуватися: воно існує» (Х. Ортега-і-Гассет). Описувати історію минулої війни треба без будь-яких вилучень.

На жаль, в Україні не всі поділяють такі підходи; «існує чималий комплекс проблем, що його представники «правильних» поглядів вважають зовсім необов’язковими чи не такими вже й важливими для «правильного уявлення про війну» (Юрій Шаповал). Звідси й маємо «війну», щоправда, головне не наукового штибу й формату, навколо багатьох проблем з історії минулої війни. До таких належить практично вся проблематика, пов’язана з першим — найбільш жахливим і трагічним — періодом війни, тематика, що зачіпає історію полону та колаборації, діяльність ОУН та УПА. Тут же й практично вся історія окупаційної доби. Адже соціально-економічне і суспільно-політичне життя цивільного населення, життя простої людини, яка опинилася під владою окупантів (усіх вікових груп і соціальних станів), мешканців села й міста у найширших вимірах, площинах і ракурсах — у тому числі й непривабливих — практично не вивчалося.

Вчені показували людожерську суть окупантів та поневіряння тих, хто потрапив під їх владу. І це — правильно. Але установка на показ антигуманної сутності окупаційного режиму не зачіпала дражливі з точки зору партійно-радянської ідеології та класових підходів до висвітлення історії війни питання про виживання цивільного населення в найширшому розумінні цього слова.

Пошуки відповідей на всі питання «про виживання» змушували зануритися в проблему співжиття, чи, скажімо, співіснування і співпраці — прямо чи опосередковано — місцевого населення з окупаційною владою. Показувати глибину й форми їхніх контактів, параметри адаптації населення до умов окупаційного життя та їх зміст; писати про те, що біологічне, бодай почасти, але брало верх над ідейним і духовним в людині. Досліджувати адаптаційні процеси населення до реалій окупації, їхні прояви та пошуки шляхів до елементарного виживання, у тому числі, й шляхом залучення усього набутого раніше досвіду життя в тяжкі роки революцій та громадянської війни, голодоморів 20-х та 30-х років тощо.

Не можна оминути й таке питання: індивідуалізм чи досвід радянського колективізму, набутий в довоєнну добу, відіграли головну роль в боротьбі за виживання? А чи можна було б уникнути бодай постановки й такого питання: уся практика радянської влади, її керманичів і особливо спецорганів по впровадженню/насадженню соціалістичного способу життя і як похідна від цього — політика перманентних чисток, виселень, заслань та нескінченних етапів до ГУЛАГів — як усе це позначилося на поведінці тих, хто опинився на окупованих землях? А катастрофічні невдачі Червоної Армії 1941 року? Армії, яка, як обіцяла пропаганда, «малою кров’ю» та обов’язково на теренах ворога вщент і швидко його розіб’є... І чи додавало це оптимізму цивільному населенню, аргументів щодо «сили» радянської влади? В радянську добу історики практично уникали навіть постановки таких питань — такі «дрібниці життя» не завжди працювали на партійно-класову концепцію висвітлення історії окупації.

Сьогодні нарешті акценти змінюються в бік дослідження історії народу, його буття та долі людини, яка потрапила в лещата війни. Йдеться про долю простих сімей, цілих соціальних груп, які і в радянські часи займали далеко не найвищі щаблі в ієрархії життя, у тому числі без поділу за партійно-класовими та політичними ознаками на «своїх» (радянських) і «чужих» (військовополонених, бандерівців, колаборантів, вояків УПА тощо).

В Україні під окупацією за різними оцінками опинилося 75-80% цивільного населення. Якщо в 1941 р. тут проживало майже 41 млн., то в лещатах окупації опинилося близько 30 млн.

Перебування такої великої кількості наших співгромадян під п’ятою ворога спонукає до постановки питання про причини цього явища. Аналіз вітчизняної літератури показує, що розгорнутої відповіді на нього не було і ще й досі немає. Підтекст такий: перебіг подій на фронтах війни спричинив таку ситуацію, що значна частина населення західних районів СРСР, в силу різних причин, опинилася за лінією фронту. Така схематична відповідь лише почасти пояснює ситуацію, але не дає жодним чином чітких відповідей на будь-які питання.

Загальновідомо, що радянські органи влади, у тому числі, й спеціально створена Рада з питань евакуації, мали дбати і про вивезення цивільного населення. Про це свідчать назви документів, які визначали зміст і напрями евакуаційної політики. Так, 27 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) та РНК СРСР прийняли постанову «Про порядок вивезення та розміщення людських контингентів та цінного майна». Але головний наголос все-таки, як засвідчила практика, робився саме на евакуації народногосподарських об’єктів. Не випадково названа вище постанова була доповнена спеціальною директивою ДКО від 7 серпня 1941 р. про першочергову евакуацію обладнання оборонних заводів та підприємств кольорової та чорної металургії, хімічної промисловості. Більше того, з метою покращення евакуації обладнання та продовольства при Раді з евакуації був створений і спецкомітет з евакуації запасів продовольства, сировини, промислових товарів, обладнання підприємств легкої та харчової промисловості. Щоправда, разом із обладнанням організовано евакуювалася і невелика кількість висококваліфікованих робітників, і обов’язково керівники всіх рангів і рівнів, партійно-радянські кадри, відомі люди та ін. З території України було евакуйовано усього 3,5 млн. чоловік з 41 млн. (менше 9%), а з Києва близько 350 із 900 тисяч.

Є підстави стверджувати, що влада не ставила за головне завдання максимальну евакуацію найціннішого скарбу держави — її населення. До такого висновку спонукає аналіз різноманітних постанов, директив, телеграм та інших документів, що стосуються евакуації 1941 р. Перечитаймо, перш за все, уважно промови Й. Сталіна, виголошені ним в липні—грудні 1941 р. — саме в час, коли відбувалася небачена евакуаційна операція. Їх зміст показує: керівник держави, — батько всіх націй і народів, — не наголошував і не акцентував уваги на масовому вивезені «дітей» — громадян держави, не вимагав в першу чергу вивезти (евакуювати) все населення. Звернімося до документів. 3 липня 1941 року, виступаючи по радіо із програмним зверненням до всього народу, — до братів і сестер, — він, серед низки завдань, висуває й таке, що безпосередньо пов’язане з евакуацією: «За умов вимушеного відходу Червоної Армії потрібно відганяти увесь рухомий залізничний парк, не залишати ворогу жодного вагона, не залишати супротивнику ані кілограма хліба, ані літра пального. Колгоспники повинні відганяти усю худобу, хліб здавати під охорону державних органів для вивезення його в тилові райони. Усе цінне майно, у тому числі й кольорові метали, хліб та пальне, яке не може бути вивезене, повинно безумовно знищуватись». Кінець цитати... Тож де тут слова про евакуацію людей західних регіонів СРСР і особливо тих, хто міг потрапити під чобіт нациста? Не згадується про евакуацію населення в і програмній промові від 6 листопада 1941 року. В спеціальному розділі «Наші завдання» це гуманістичне питання цілком відсутнє. Таке його замовчування було дуже промовистим і по суті засвідчувало реальну «турботу» вождя про людину, якій загрожувала окупація з усіма її страхіттями й непередбаченими наслідками й загрозами. Й. Сталін про це знав, про що й сам неодноразово наголошував. Але наполегливо й методично не вимагав евакуювати в першу чергу населення — все чи більшу його частину — яке могло опинитись за лінією фронту. Це був своєрідний сигнал усім, хто був причетний до евакуації. Чи не тому, як реакція на промову Й. Сталіна 3 липня 1941 р., з’явилась телеграма ЦК КП(б)У від 9.07.1941 р., яка мала дуже виразний заголовок — «Про порядок евакуації та знищення майна». Заголовок, по суті, передавав і весь зміст цього документа. В ньому йшлося виключно про майно, а про людей — ані слова. Цікаво, що Й. Сталін у відповідь на цю телеграму М. Хрущова трохи «підправляє» ЦК КП(б)У й застерігає від поспішності евакуації майна в 100-кілометровій прифронтовій смузі та його знищення і додає наступне роз’яснення: тільки у випадку вимушеного відходу військ в зоні 70 верст... треба вивезти все доросле населення чоловічої статі, робочу скотину, зерно, транспорт... Отже, й тут йдеться не про все цивільне населення, а лише про «доросле населення чоловічої статі» (разом із «робочою скотиною»!). Це — резерв для діючої армії.

Чи знало населення України про такі «пріоритети» і зміст тих «месиджів», як нині модно стало казати, що їх Сталін посилав? І як воно на це реагувало? Відповідь, підтверджена джерелами і розповідями очевидців тих подій, лежить на поверхні: «нас кинули напризволяще, на погибель» в той час, як «начальство дбало лише про себе та свої сім’ї». Співробітник англійського посольства Дж. Рассел повідомляв Лондон про те, що навіть в Москві, від якої влітку 1941 р. лінія фронту була ще досить далеко, фіксувалися подібні настрої: «нас кинули, а самі тікають на схід». І такі настрої в Україні були масові.

Зміст евакуаційної політики — перш за все вивезти матеріально-технічні засоби виробництва! — яскраво характеризують радянську систему. Гуманістична складова усієї евакуаційної кампанії виявилася другорядною. Людина опинилася на другому плані, таким собі додатком до техніки, майна, худоби... Дехто й досі вважає: людину важче підняти в дорогу й перевезти, аніж демонтувати, завантажити у вагони обладнання й вивезти його, бо, мовляв, її треба ж було ще й харчувати, забезпечувати медичним супроводом в дорозі тощо. Причина тут в іншому: система виявила байдужість до пересічної людини. По суті ці ж самі акценти було перенесено і в наукову радянську літературу і, навіть, в фундаментальні видання. Так, у академічній 8-томній «Історії Української РСР» (1977 р.) в спеціальному параграфі «Евакуація» описується виключно вивезення матеріально-технічних цінностей і як на додаток евакуація наукових закладів, театрів, але не людей!

Більше-менш узагальнені відомості про кількість евакуйованого населення — близько 3,5 млн. чоловік — було подано ще в 1967 році в 3-томнику «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр.» (Т. 1. — С. 287). І хоча ця цифра ще потребує уточнень, але в будь-якому випадку можна впевнено стверджувати: переважна більшість цивільного населення України була кинута напризволяще. Відтак той факт, що під владою нацистів і їх сателітів в Україні (і в інших республіках СРСР) опинилася переважна більшість цивільного населення, можна розцінити як одну з найтрагічніших подій війни. Ця подія за своєю суттю є трагедією, якщо б не сказати катастрофою. Те, що сталося з населенням на окупованих землях — масове його винищення (більше 5 млн.), уярмлення та приречення на вимирання — по іншому важко назвати. Хіба керманичі держави не знали, яка трагічна доля чекає на її громадян? Адже фашисти не приховували своїх поглядів і планів та й їхні дії на теренах Європи і особливо Польщі переконливо доводили: населення приречене на ярмо та винищення... А деяким категоріям — комуністам-комісарам, євреям, циганам, психічно хворим, взагалі, ніякої надії на виживання арійці не залишали. І 1941-1944 роки, на жаль, це підтвердили...

Звичайно, на окупованих землях залишилися або потрапили туди в силу різних причин чи опинилися мимоволі, різні категорії та верстви населення і мотиви у них були різні. На західноукраїнських землях і на Буковині місцеве населення практично й «не ворухнулося», ініціативи до виїзду не проявило; та на це, практично, й не було часу. До того ж його ніхто й не підштовхував до виїзду. З цих теренів виїхала здебільшого номенклатура. В центральних і східних районах України ситуація була іншою та й час для підготовки до евакуації був. Дехто прагнув евакуюватися і зрештою виїхав. Незначну частину населення — переважно членів партії, активістів і комсомольців — цілеспрямовано залишили для організації руху Опору. Та були тут й такі, хто свідомо залишився, чекаючи на прихід окупантів. І це — історичний факт. Останні, якраз і складуть те соціальне середовище, з надр якого вийдуть прислужники різного ґатунку й свідомі колаборанти. Були тут і ті, хто хоч і не симпатизував «совєтам» і недолюблював їх, але й до окупантів ставився обережно; дехто вичікував, пам’ятаючи ще кайзерівців, які тут вешталися немов пани в 1918 році...

Але переважна більшість цивільного населення опинилася на окупованих землях вимушено. Проте, про вину, чи бодай якусь частку чи міру вини за це, а тим більш якоїсь компенсації — матеріальної чи моральної — та відповідальності держави, яка конституційно була забов’язана докласти усих зусиль для захисту й збереження життя усіх її громадян (як найбільшої цінності суспільства), ніколи за часи радянської влади не йшлося. Це питання взагалі навіть не ставили, ані в суто наукових вимірах, ані в моральних (і тут би обов’язково постало питання про вину чи не вину держави, про міру вини тощо), чи в правових (тоді йшлося б про відповідальність держави). Керівництво ніколи б не піднялось до того, щоб сказати «Народе мій! Пробач нам, що ми тебе не врятували від ярма окупації і кинули на поталу ворогу». Спокутування своїх гріхів та визнання власних помилок чи якісь подібні до цього морально-етичні вчинки — не були притаманні керманичам системи. Щоправда, вже по закінченні війни Й. Сталін — в ранзі Переможця! — великодушно й «самокритично» визнав, що в 1941 р. радянський уряд припускався помилок, а тому народ мав повне право вимагати відставки уряду, але не зробив цього. Повірити в щирість і «чистосердечність покаяння» Й. Сталіна важко. Скоріш за все це було лукавство. А слова сказані ним, напевне, були, перш за все, адресовані зовнішньому слухачу, — слухачу, який перебував за межами СРСР. Бо радянський народ — «гвинтик» за його ж висловом, — який хоч і «мав повне право вимагати відставки уряду», насправді знав дійсну ціну цього «права». Суворо кажучи, в тих умовах добре, що йому загрожувало бодай за вербальну (публічну) спробу лише нагадати вголос про таку можливість.

Усю вину за те, що людина опинилася на тимчасово окупованих землях України по суті перекладали на неї ж. Добре знаючи природу радянської влади, Олександр Довженко вже в перші місяці війни передбачав такий фінал: «Прийдуть наші..., і, не розібравшись ні в кому і ні в чому... каратимуть за те, що народ був під німцями і мусив якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями...» А життя для переважної більшості під окупантами було неймовірно важким і перетворилося на суцільну боротьбу за елементарне виживання.