Українська історія: погляд з-за Дністра і Прута

Професійним історикам, як і всім, кому небайдуже минуле України, завжди цікаво читати про свою історію у виданнях, написаних іноземними авторами. Їхні погляди на нас і потрактування нашої минувшини бувають украй цікавими, неочікуваними, а то й повчальними. Найбільш промовистим прикладом тут може слугувати «Опис України» французького військового інженера і картографа Гійома де Боплана. Та таких прикладів не одиниці...

Українська спільнота, принаймні та її частина, що уважно стежить за новими публікаціями з історії України, більш-менш добре ознайомлена з тим, як сьогодні описують і тлумачать, а то й намагаються перекрутити чи приватизувати певні події, постаті або цілі сегменти української історії, скажімо, в Москві чи Варшаві. Показовим у цьому ж контексті є фундаментальний бестселер Нормана Дейвіса «Європа. Історія». Загалом, Україна тут згадується рідко — всього кілька разів. В одній з новел зачіпається Північна Буковина у складну добу 40-х років ХХ століття — такий собі і справді унікальний регіон. І з погляду його багатонаціональності, і, що особливо важливо, з огляду на вкрай розмаїте історичне минуле краю — в якому в усій повноті віддзеркалена історія прикордоння, що десятки разів переходило із «рук в руки»: було воно під боярами і господарями, цісарями і царями, королями і «совєтами»... Йдеться тут і про українців, яких автор чомусь називає «флегматичними і капустоїдними», а вступ Червоної Армії до Північної Буковини — називає «першим кроком руйнування цивілізації».

Написане Дейвісом не лише навело на роздуми і змусило шукати відповіді на низку питань, а й підштовхнуло до студій молдавсько-румунських підручників: а що і як пишуть про нас у Бухаресті і Кишиневі? Тим паче що румунські й молдавські історики останніми роками активно співпрацюють і досить часто виробляють спільний, взаємоузгоджений погляд і на історичне минуле, і на свої відносини з сусідами, і на свою причетність до просування римської цивілізації, нащадками якої вони себе вважають, на східні терени тощо.

Аналіз цілої низки підручників, виданих нашими південно-західними сусідами, привертає перш за все увагу тим, що переважна більшість їх мають назву «Історія румун», а не історія Румунії. Навіть у Молдові останнім часом зарясніли підручники під назвою «Історія румун». Даються взнаки процеси, що відбуваються в цій республиці: триває своєрідна переідентифікація, і певна частина молдовської спільноти вже ідентифікує себе з румунами, а не з молдаванами, і ототожнює себе з їхньою культурою та історією. Підручників, присвячених історії народу, на кшталт історії румунів, годі й шукати в Україні, Польщі, Білорусії, Росії... Принаймні автору не потрапляли до рук підручники з історії українців, росіян, поляків чи білорусів.

І це не випадковість, а концептуальний підхід: писати про румунську людність, яка жила й живе не лише в межах власне держави Румунії, а й поза її межами та юрисдикцією, тобто в межах етнічного ареалу, де жили і живуть румуни. Ось чому в підручниках і йдеться про румунів, що живуть перш за все в Молдові, але і в Угорщині, Болгарії, а тим паче про тих, котрі жили чи живуть на Північній Буковині, Придунав’ї чи Трансністрії — тобто на схід від Дністра і аж до Південного Бугу, а почасти й Дніпра, і до Поділля. Відтак і маємо чимало сюжетів, які виразно перетинаються з історією українців. Ось лише деякі з них.

Румунсько-молдовська історіографія багато уваги приділяє давнім контактам форпосту римської цивілізації — гето-дакської, а пізніше власне румунської, валаської (молдовської) — зі східно-слов’янським світом. Із позиції наших сусідів, цей світ завжди намагався наполегливо й агресивно просунутися в західному напрямку — за Дунай, за Троянові вали, на споконвічно їхні землі. Звідси й часті конфлікти, протистояння, зіткнення двох цивілізаційних світів; хоча, справедливості ради, скажу, що не оминаються сюжети і про плідні взаємозбагачувальні контакти.

Останню думку ілюструє історична легенда, яку часто подають автори підручників: ідеться про зустріч волоського воєводи Драгоша з русином Яцком десь у Дністровсько-Карпатському краї, після чого, як стверджується в джерелах, і почалися перші плідні контакти слов’ян, що розселялися на північ по р. Дністер, з волохами, які рушили на південні і східні терени цього регіону, внаслідок чого й «була асимільована значна частина слов’ян». Ось чому в мові волохів-молдаван з’явилося безліч слів східнослов’янського походження, й «особливо в термінології землеробського реманенту, ткацтва, різних знарядь праці, побуту тощо».

Інші сюжети й новели в підручниках про наші взаємостосунки виписано в інших інтерпретаціях, особливо коли йдеться про пізніші часи та про плани царської Росії чи СРСР щодо Балкан тощо. Цікаво, що в одній з монографій, котра належить перу Іону Константіну і присвячена «історії Бесарабії від Сталіна до Горбачова», подано посилання на Миколу Гоголя. Дослідник використав його для увиразнення й посилення своєї думки про те, що східні слов’яни, а в контексті ХІХ—ХХ ст. — це царат і СРСР, у своєму панславістському експансіонізмі на Захід завжди керувалися формулою, яку найбільш вдало сформулював наш із вами земляк: «У Росії немає початку, у Росії немає кінця на всьому євразійському просторі»... І хоча в цій праці прямо про українців і не йдеться, але із загального її змісту випливає, що й вони причетні до просування ідей російського (радянського) месіанства та панславістських зазіхань на румунські території.

У свідомості значної частини румунів певні регіони сучасної України — це, по суті, їхні історичні землі, на яких формувалися головні осередки румунської культури і творилася етно- та державотворча історія народу. Для багатьох румунів — це аксіома, або доконаний історичний факт. До таких земель насамперед належить Північна Буковина, про яку румунські історики пишуть виключно як про свою прабатьківщину і говорять про неї з відчуттям моральної правоти. Тому й не дивно, що і в сучасних виданнях трапляються непоодинокі цитування заяви маршала І.Антонеску, яку він зробив перед журналістами в Черноуцах (Чернівцях) влітку 1941 року. Оцінюючи дії своїх воїнів, які «визволили це славне місто, відвоювали зелені пасовиська і ліси Буковини», маршал сказав: «Тут усе румунське, тут наша колиска, де містяться могили наших господарів — славетних воєвод, які заклали фундамент нашого національного багатства».

Відомо, що в 1940 році румунська спільнота дуже боляче переживала втрату частини своєї території — Північної Буковини і Придунав’я. Це неймовірно сильно зачепило їхні національні почуття. Тому-то певні кола королівства, особливо праворадикальні, виношуючи плани щодо повернення «історично належних короні земель», із готовністю підтримали нацистську Німеччину в її агресії проти СРСР.

Не скористатися такою нагодою, та ще й під прикриттям армії союзника і в темпі обіцяного бліцкрігу, Антонеску не міг. Мотивація, яку він використав, віддаючи наказ своїм воякам, була зрозуміла чи не кожному румунові: поверніть незаконно відібрані землі і звільніть братів ваших із «червоного рабства». Цікавіше простежити в підручниках інше: обґрунтування рішення щодо просування румунської армії вглиб СРСР — за Прут і Дністер та далі за межі тих земель, які вони прагнули повернути. Звісно, не останню роль у прийнятті такого рішення відіграла Німеччина, яка і наполягала на дальшій участі Румунії у війні, і заманювала сателітів, обіцяючи ласий шмат українських земель. Та річ тут ще й у тому, що берлінські аналітики були добре обізнані з мріями свого союзника про «Велику Румунію» та прагненням приростити її територію за рахунок земель України, тобто — так званої Трансністрії (Задністров’я).

Напередодні війни певна частина румунських істориків на хвилі пануючих настроїв і реваншистських планів багато зробила, щоб знайти докази для обґрунтування претензій Румунії на ці землі: про те, що Одеса, Ольвія (Олбія), Білгород-Дністровський (Четатя Албє), Ізмаїл та інші міста «заснували й розбудували румуни», знав, напевне, кожен школяр. Але історики пішли ще далі: вони шукали і, як їм здавалося, «знаходили» докази, які виправдовували «Східний похід» — під Харків, північніше Азовського моря й аж до Дону та Волги...

Особливо наполегливо працював на цьому напрямі
І.І.Ністор. Його праці «Румуни за Дністром», «Трансністрянські румуни», «Давність румунських поселень за Дністром» рясніли думками про те, що за цією річкою — на теренах України — лежать виключно землі румунів, на які вони мають абсолютне право. У грудні 1941 року в Бухаресті було організовано спеціальну конференцію, присвячену «українській Румунії», на якій, скажімо, К. Джиуреску в доповіді «Молдавське населення в гирлі Дніпра і Бугу в ХVІІ—ХVІІІ століттях» стверджував: «Під Україною слід розуміти північну територію з центром у місті Києві... землі, розташовані на схід від Дністра, були заселені сотні років тому румунами, що й дає нам сьогодні (грудень 1941 р. — В.С.) незаперечне право на цю область». А звідси й висновок — про право Румунії «на допомогу своїм братам». Тут малися на увазі молдавани, які справді тоді жили, а почасти живуть і тепер в Одеській, Миколаївській, Вінницькій та інших областях України.

Та, мабуть, найбільш промовистою й відвертою була публікація в газеті «Viaca» («Життя») за 4 жовтня 1942 року. В ній, зокрема, є й такі рядки: «Румунський народ задихається у своїх кордонах і докладає всіх зусиль, аби можна було зробити подих. Та, щоб мати таку можливість, він повинен перенести свої кордони під ворота Азії». (?!! — В.С.). Це «згарячу» було написано саме напередодні Сталінградської битви, після якої багато що змінилося: і плани, і тональність, і аргументи...

У повоєнні часи в румунській літературі теми «української Румунії» майже зникли. Принаймні автору такі не траплялися, аж доки «вождь Карпат» — товариш Ніколає Чаушеску — знову не торкнувся теми Великої Румунії, її величі й самобутності. Однак у 40—80-х роках ХХ ст. уже більше писали про участь Румунії в Антигітлерівській коаліції з серпня 1944 р. по травень 1945 р.

Проте в останнє десятиліття тема України знову «випливла», і насамперед у працях, присвячених історії Трансністрії. В них ненав’язливо і м’яко, але послідовно проводиться думка, що політика румунів у цьо­му краї була незрівнянно м’якшою, ніж у німецькій зоні окупації; тут не депортували населення на примусові роботи до Німеччини, а цивільна адміністрація усіляко дбала про розвиток цього краю тощо. Для підкріплення цієї думки залучають, скажімо, й відомого історика О.Верта: румунські історики широко використовують записи його щоденника, і, зокрема, про те, що в Одесі народ жив більш-менш добре, а радянські війська наступали на Одесу полями, на яких зеленіли засіяні румунами озимі... Не дивно, що недавно перевидано і працю О.Веренка — одного з колишніх керманичів Трансністрії, — в якій політика румунів у цій провінції описана лише у «світлих тонах». Із її сторінок не випливає, що тут діяла окупаційна влада. Такі ж концептуальні підходи знаходимо і в інших працях. Складається враження, що частина румунських істориків і сьогодні не усвідомлює, що вони тут були у ролі окупантів. Влучно, як на наш погляд, на це відреагував молдавський історик В.Статі. У книжці «История Молдовы» він, зокрема, пише, що, розпочавши агресивну й жорстоку політику окупації та румунізації захоплених територій, вони (румуни) керувалися вказівками Антонеску. А той казав: «Я (Антонеску) виступаю за насильницьке виселення всіх єврейських елементів із Бесарабії та Буковини... Так само треба робити і з українськими елементами... Мене не цікавить, чи ввійдемо ми в історію як варвари... Якщо треба, стріляйте з кулеметів».

Саме так вони й діяли, але навіть після цього — іронічно зауважує В.Статі — румуни невпинно продовжують стверджувати, що їхня армія «завжди і повсюди «була тепло прийнята»: і коли в січні 1918 року напала на Молдавську Демократичну Республіку, і коли того ж таки року придушила повстання угорців, і в Одесі в 1941 році, і під стінами Сталінграда, і поблизу... Дону в 1942—1943 рр. ...Румунська армія завжди і всіх рятувала — і угорців у 1918 р., і молдаван у 1918—1940, і євреїв, циган, українців із Молдови, Одеси, Трансністрії...»

Тему рятівної місії румун стосовно українців можна виявити і в інших працях. Зокрема у праці Іона І. Ністора «Українська проблема у світлі історії» (перше видання — 1934 р., а друге — 1997 р.). Праця по-своєму дуже цікава, бодай уже тим, що автор чи не вперше в румунській історіографії спробував системно висвітлити тему українців в історії румун, охопивши її від доби появи слов’ян на цих теренах і до ХХ століття. Відтак тут бачимо новели і про Київську Русь, і про просування слов’ян на захід, про козаччину, про Хмельницького, Дорошенка, Мазепу… Але при цьому — і це найголовніше — і про покровительство та протекторат (захист) українців румунами і прихильність православних слов’ян до Румунії. На підтвердження останнього наведено й документ: «Протест против заміру відлучення одної частини Буковини і єї злуки з Польщею», в якому «жителі громади Карапчів над Черемошем» протестують «зі всієї сили і рішучо против заміру відлучити» їх від Буковини та православного архієпископа з Чернівців і «злучити» їх із Польською державою. «Ми бажаємо зістати при старій Буковині, котра злучилася з Румунією».

Ідеться про часи, коли після закінчення Першої світової війни (листопад 1918 р.) на уламках Австро-Угорської імперії постали нові держави і Польща претендувала на Північну Буковину, проти чого рішуче заперечували в Бухаресті. Та, виявляється, що й деякі українські громади були рішуче проти поляків-католиків, і румуни це використовували у власних інтересах, прикриваючись начебто великим бажанням українців жити лише під владою румун і нічого іншого, окрім як «злуки» з румунами, не хотіти.

...Молдавсько-румунсько-українські відносини упродовж століть, звичайно, сприяли переплетенню наших історій. Ось і Б.Хмельницький, хай і з політичних міркувань, але шукав собі невістку, а синові Тимошу — дружину в господаря Молдови Василя Лупула. Знайшов Розанду, та втратив сина... Яскравий слід у нашій історії залишив і митрополит Петро Могила — син Симона Могили, господаря Волощини. Український філософ Мирослав Попович стверджує, що й лауреат Нобелівської премії І.І.Мечніков «походив із роду молдавських «Мечників», які супроводжували разом із Бантишами Кантеміра до Росії й осіли під Харковом, поповнивши лави слобожанської старшини». Чималий список вихідців із молдавсько-румунських теренів, що осіли на українських землях, можна знайти і в румунських виданнях. Правда, деякі з них, подані до того ж у румунському написанні, породжують запитання. Хоча, хто знає, може, скажімо, румунський історик Іоан Сільвіу Ністор і має рацію, написавши у книжці «Історія румун Трансністрії»: «…коли у ХVІ ст. утворилася Запорозька Січ біля порогів (водоспадів) Дністра (саме так! — В.С.), то ця військово-політична структура складалася переважно з румун, поляків, руських і т.д. Вони були названі козаками, що татарською мовою означає «прийшлі». Це були біженці із сусідніх феодальних держав... Важливо навести, — наголошує І.С.Ністор, — думки руських (російських) письменників, які вважали, що козацькі формування були створені за моделлю країни Болохів (тобто Валахії. — В.С.), на підґрунті конфедерації міст із керівниками (атаманами), обраними населенням». Цю думку він обґрунтовує тим, що румуни були масово представлені у найвищих ешелонах козацької влади, і подає їх перелік: «найвище звання гетьмана (великого командувача) мало багато румун, починаючи з Іона Никоарє Поткоавє, потім це були Іон Григорє Лободє, Самоилє Кишкє, Іон Сирку, Трохим Волошанин (Румун), Іон Шєрпілє, Тимофій Сгурє, Думітру Хуну і Дєнілє Апостол...» (с. 120).

Не менш цікавою (і до певної міри інтригуючою) видається новела цього ж автора і про вплив румун-волохів на українське життя після Полтавської битви, а особливо — після Кучук-Карнайджийського миру, коли кордон проходив по р. Буг, а румунських поселень тут було так багато, що навіть думали створити румунську автономну провінцію під проводом колишнього князя Молдови Олександра Маврокордата, а згодом — визріла «ідея перетворити Україну, керовану Дука-Водє (?!! — В.С.) в «Нову Молдову». Підставою для цього частково був той факт, що за Дністром «на підґрунті церковних записів і статистичних даних кількість румун була дуже висока — на початку
ХХ ст. — 650 тис., в 1917 р. — понад 800 тис., а в 1941 р. піднялася до 1200000». Тож не випадково маршал І.Антонеску хотів зібрати на цих теренах «усіх, хто зберіг румунську мову й душу та не був скомпрометований комуністичними діями...» І.С.Ністор намагається переконати читачів і в тому, що у Трансністрії і топонімія, і гідронімія переважно румунські. До таких він зараховує, наприклад, назви річок Тілігул, Інгул та ін.

Вже тільки викладане вище переконує, що молдавсько-румунська історіографія містить чимало викликів, адресованих українським фахівцям, а деякі історичні сюжети, події та факти, подані в інтерпретації наших сусідів, потребують вдумливого і фахового аналізу, серйозних наукових діалогів, дискусій та консультацій. Тим паче що поле для них є. А тим часом нічого такого поки що не відбувається. Хоч підстав для цього більш ніж досить.