Капуста поза законом

Схоже, що гордість нашої національної кухні — український борщ — незабаром буде перенесено із «Книги про смачну і здорову їжу» до Червоної книги як страву, що рідко зустрічається, а місцями і зовсім зникає з меню тисяч сімей. Як ви гадаєте, скільки коштує в Києві приготувати борщ, коли врахувати, що кілограм картоплі продається за ціною заморських бананів, а капуста, морква і цибуля вже наступають їй на п’яти? Сімейний бюджет ще можна коректувати на ходу, а як бути школам, дитсадкам, лікарням? За радянських часів плодоовочторг був головним болем держави — продукції полів і садів вистачало, але зберігати її було клопітно — напевно, багато хто пам’ятає, як студенти і співробітники НДІ відбували на овочевих базах трудову повинність, перебираючи картоплю і капусту. Овочеві магазини були на кожному кроці, не лише в спальних районах, але навіть на Хрещатику й поблизу нього спокійно можна було купити все необхідне для борщу чи салату.

Сьогодні овочевий магазин удень зі свічкою не знайдеш — вони стали жертвами навальної приватизації. Приміром, Старокиївська плодоовочева база, яка багато років забезпечувала вітамінною продукцією центр столиці, дуже швидко втратила всі торговельні точки — їх продавали з аукціонів, а борги вішали на базу. З усього майна вціліло лише те, що розташовувалося далеко від центру — овочесховище, фруктосховище і кілька господарських будівель.

Після всіх адміністративних реформ вийшло так, що будівлі овочевої бази належать Шевченківському району, знаходяться на землі Солом’янського району, а назва зберігається майже стара — Старокиївське торговельно-закупівельне підприємство (ТЗП). Щоправда, у статусі товариства з обмеженою відповідальністю, яке було створене 1998 року. Так звана мала приватизація відбувалася в кілька етапів. Спочатку колективу бази запропонували створити товариство покупців — викупити обладнання й інвентар, узяти в оренду сховища, а після погашення старих боргів цілком приватизувати. Колективу далося це рішення нелегко: торгівлі немає, борги, як гирі на ногах, гальмують кожний крок уперед, майже всі помешкання вимагали ремонту або переобладнання. Але робітникам, котрі багато років тут займалися заготівлею і засолюванням овочів, подітися було нікуди, отже, вклавши у підприємство приватизаційні ваучери і гроші, узялися до роботи. У свою чергу, Шевченківська райрада, приймаючи таке рішення, не лише виконувала план малої приватизації, але й розв’язувала проблему постачання бюджетних організацій плодоовочевою продукцією. Умови договору зобов’язують Старокиївське ТЗП забезпечувати школи, дитсадки і лікувальні заклади району овочами і фруктами за фіксованими цінами. Працівники підприємства заготовляють і зберігають так званий борщовий набір, яблука і сухофрукти, а також засолюють і відправляють до столу дітям огірки, капусту, помідори. Незважаючи на величезні витрати на підтримання температурного режиму нинішньою зимою, підприємство відпускає добірну картоплю майже по дві гривні, тоді як на ринку за такий продукт просять від чотирьох до п’яти гривень за кілограм, та й капуста майже задарма — усього по гривні.

Столична влада любить говорити про те, що все навколо належить громаді, а чиновники лише повсякчас дбають про раціональне використання і збільшення цих багатств. Чи правильно вчинили у Шевченківському районі, передаючи майно громади в оренду колективу плодоовочевої бази? Щоб не залишилося і тіні сумнівів, М.Харитончук, глава Шевченківської райдержадміністрації, ще в 2000 році ніби на додаток до основного договору підписав ще один, який зобов’язує ТЗП сприяти соціально-економічному розвитку району: тільки за один рік підприємство повинне було полагодити три тисячі квадратних метрів м’якої покрівлі, замінити компресори, відремонтувати мережі електропостачання, водопроводи і каналізації, а заодно й асфальтне покриття. Ремонти — за свій рахунок, хоча майно, зауважте, не своє. Звичайно, десь маячить право колективу на приватизацію — але це в далекому майбутньому. Логічно було б пустити заготовлену продукцію за ринковими цінами і в такий спосіб поповнити рахунок, але договір зобов’язує ТЗП «дитячим і лікувальним закладам відпускати картоплю і плодоовочеву продукцію, не застосовуючи націнок і узявши всі збитки на себе». Крім того, дбайливці громадських інтересів зобов’язали підприємство забезпечити «учасників Великої Вітчизняної війни і малозабезпечених громадян картоплею і цибулею за закупівельними цінами на 35 тис. грн.». Чому б не зробити приємність за чужий рахунок?..

У турботах пролетіли три роки. За цей час невеликий колектив Старокиївського ТЗП погасив борги свого попередника — 1,7 млн. грн., упорядкував територію, сплачував податки — тільки за минулий рік було перераховано в бюджет понад 2 млн. грн. Відповідно до статті договору, якщо сторони письмово не повідомляють про розірвання, то він автоматично подовжується на такий самий ж час і на тих самих умовах. Оскільки підприємство виконувало не лише основні, але й додаткові вимоги, ніяких підстав для розірвання не було. Проте керівництво району не побачило ніяких підстав для подовження договору. Хоча в законодавстві з цього приводу є чітке визначення, і будь-який юрист у райадміністрації зобов’язаний зважати на те, що саме цей трудовий колектив має першочергове право як на подовження оренди, так і на майбутню приватизацію — адже початковий її етап уже був пройдений. Фонд держмайна Шевченківського району вчинив своєрідно — подовжив договір оренди... на три місяці.

Чиновники граються з законом як хочуть: ніби і виконують його вимоги, і водночас цинічно його ігнорують — третій рік вони тримають у підвішеному стані колектив Старокиївського ТЗП, щораз подовжуючи оренду на кілька місяців. Може, так і тяглося б нескінченно довго, якби не чергові вибори — нині багато чиновників поспішають «повирішувати» багато питань. Старокиївське ТЗП раптом одержує листа — виселяйтеся! І дала на це поблажлива до малого бізнесу районна влада десять днів. На думку чиновників, то не проблема: упакували комп’ютери, склали в ящик баночку кави і чайник — і на вихід. Правда, незрозуміло, куди подіти десятки тонн картоплі і капусти, цибулі і буряків, діжки з солоними огірками і помідорами: лишити як презент новим орендарям — фаворитам місцевої влади чи везти до Шевченківської райадміністрації?

М.Харитончук робить вигляд, нібито забув і про профіль підприємства, і про те, що заготівля і збереження тривають майже весь рік — від врожаю до врожаю. Але найбільш принизливим для колективу є те, що все майно просто передається в оренду іншій фірмі. ТЗП банально тримали на короткому повідку, продовжуючи оренду лише на три місяці, і раптом нечувана щедрість: новій фірмі підписали відразу на рік. До слова, орендарів знайшли дуже «достойних» — ТОВ зареєстроване всього два місяці тому, досвіду роботи з плодоовочевою продукцією — ніякого. Види діяльності, як свідчить довідка з Держреєстру, — оптова торгівля побутовими товарами, здавання в найми власного і державного (?) майна і т.ін.

Цікаво, чим ця фірма так сподобалася М.Харитончуку, що він особисто розпорядився передати їй в оренду майно громади району? Напевно, дуже сподобалася, якщо глава райради пішов на порушення закону — за такої ситуації потрібно було скликати сесію райради й обговорити питання з депутатами. Саме вони, відповідно до закону, повинні раціонально розпоряджатися майном громади, а не М.Харитончук одноосібно. Є ще одна обтяжувальна обставина. Свого часу Старокиївське ТЗП звернулося по роз’яснення до Міністерства юстиції України і Фонду держмайна. Прийшли дві ідентичні відповіді: закон у цій ситуації на боці ТЗП. Відповідно до норм Закону України про державну програму приватизації, трудовий колектив, який викупив обладнання, має першочергове право на оренду будівель — мінімум на 10 років.

Втративши надію знайти спільну мову з чиновниками, підприємство звернулося до суду. Справа затяглася — Шевченківська райадміністрація не поспішає надавати суду необхідні документи, зате М.Харитончук зобов’язав районний фонд комунального майна терміново підписати договір оренди зі своїми фаворитами. І остання деталь — раніше добро громади передавалося як цілісний майновий комплекс, а тепер — уроздріб. Це уторований шлях до того, щоб тишком приватизувати і продавати будівлі поштучно.

Коли кажуть про те, що столиця дуже приваблива для розвитку бізнесу — дуже хочеться у це вірити. Але чомусь прихильність влади не поширюється на малий бізнес, який не лише зберігає і створює робочі місця, але й робить те, що дуже потрібно городянам. Особливо тим, хто віддає перевагу українському борщу, а не, приміром, суші.