Із «тіні» на Захід?

Мені набридло писати про Гаазьку конвенцію про захист дітей і співробітництво з питань міждержавного усиновлення дітей, питання ратифікації якої Україна порушує з 2001 року із завидною сталістю — вчетверте. Здається, як противники, так і прибічники цієї, такої неоднозначної для нашої (та й не тільки) країни, конвенції вже пустили в хід усі аргументи, але тему не закрито. Так, 12 грудня у Верховній Раді очікується розгляд законопроектів №№0014 і 1068 — про приєднання до зазначеної конвенції та про внесення змін у деякі законодавчі акти України відповідно…

Я не згадуватиму всіх спірних для України статей цієї злощасної конвенції, яка в більшості країн, котрі дозволяють міжнародне усиновлення, викликає запеклі суперечки. Про це досить докладно ішлося в статті «Між мамою і mother», «ДТ» № 11 (486), 20—26 березня 2004 року. До речі, віднедавна я, мабуть, більше не є настільки затятою її противницею. Я готова погодитися з тим, що перший аргумент проти приєднання — що комерційну, посередницьку діяльність у питаннях усиновлення в Україні заборонено, — неадекватний. Оскільки, потрапляючи до чужої країни, іноземець справді аж ніяк не може обійтися без допомоги перекладачів та юристів, і навіть якщо таку допомогу не передбачено законодавством України, він однак змушений її шукати, але вже самостійно. Цей факт відкриває широке поле для незаконної діяльності численних посередників (фасилітаторів) на території України і найчастіше необґрунтованого вимагання ними грошей у потенційних закордонних усиновителів. Усе це врешті-решт серйозно псує імідж нашої країни за кордоном.

Крім того, якщо вже Україна колись вирішила зберігати громадянство дітей, котрі залишили її межі, до 18 років, то вона зобов’язана забезпечити і повноцінний контроль за тим, як складеться їхня доля на території нової батьківщини. Сьогодні ці функції покладено на консульські відділи МЗС за кордоном. Але, з огляду на малу кількість співробітників, впорюються вони з цим не дуже. До речі, американські сім’ї, які борються за незалежне усиновлення, пропонують такий вихід: до завершення процесу усиновлення просити батьків підписати документ про те, що вони не заперечують, аби їхні прізвища з’являлися на інтернет-сайтах. Такий ось моральний осуд для тих, хто вчасно не відправив звіти і послужив причиною того, що інші американські сім’ї не зможуть усиновити дитину з України.

Однак в Україні нічого не змінюється, і питання недостатності контролю за долею усиновлених іноземними громадянами українських сиріт постає з року в рік. Отже, це комусь потрібно... А тому, напевно, все-таки краще прийняти Гаазьку конвенцію, ніж не робити нічого взагалі.

Про «великі зусилля влади» і національні усиновлення

…І все-таки прибічницею Гаазької конвенції я не стала. І ось чому. Мені крають вухо цифри, які надають офіційні органи. Вони свідчать, що національних усиновлень в Україні, «попри великі зусилля влади», менше, ніж іноземних. Це справді так — 1419 і 2156 за 2005 рік відповідно. Але про які, власне, «великі зусилля влади з національного усиновлення» йдеться? Адже зусилля, спрямовані на пропаганду національного усиновлення і створення дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ), прийомних сімей, а тим паче — ратифікацію Україною Гаазької конвенції, — речі, безумовно, хоч і взаємозалежні, однак дуже різні.

Так, уся країна довідалася про те, що Лілія Подкопаєва усиновила дитину. Це чудово. (До речі, в Україні є чимало людей, які, принаймні фінансово, можуть дозволити собі взяти «під крило» сироту, проте не роблять цього.) Але навряд чи при цьому пересічні українці більше дізналися про саму процедуру усиновлення дитини рядовими ж українцями та про те, із чим зіштовхнеться сім’я, котра захоче взяти на себе відповідальність за маленького українського громадянина, з якими проблемами залишиться сам на сам.

Сьогодні батьки, які усиновили дітей, беруть їх на повне забезпечення. Інакше й не вийде. Адже в нашій країні, як і раніше, існує таємниця усиновлення. У США, наприклад, батьки, які усиновили дитину всередині чи за межами країни, звільняються від податків на 10 тис. доларів...

А ось щодо прийомних сімей і ДБСТ нинішнього року впроваджено систему «гроші ходять за дитиною»: на кожного вихованця держава платить два прожиткових мінімуми, тобто більш як 11,5 тисячі гривень на рік плюс грошове заохочення прийомним батькам — 35% від виплат на дітей. Коли під час поїздки по США з метою вивчення американської системи фостерних сімей і процесу усиновлення українська делегація розповідала представникам коаліції Конгресу з усиновлення США про вітчизняні форми сімейного виховання, у відповідь негайно прозвучало запитання: «То що, ви більше стимулюєте фостерні сім’ї, ніж національне усиновлення?». Варто замислитися... Тим часом, відповідно до українського законодавства, «влаштування дитини у прийомну сім’ю, встановлення опіки визнається вторинним відносно можливості надати дитині повноцінну сім’ю», зокрема й закордонну...

Адже наші ДБСТ і прийомні сім’ї принципово відрізняються від тих сімейних форм виховання, які існують, наприклад, в Америці. Там дитина може перебувати у прийомній сім’ї близько п’яти років, а потім часто переходить в іншу, якщо за цей час її так і не було усиновлено. Кількість дітей, яких може взяти фостерна сім’я у США, не обмежена. У прийомній сім’ї та ДБСТ українського зразка діти можуть перебувати до 18 років (якщо навчаються у вузі — до
23-х), а кількість дітей у першому випадку обмежується чотирма і 10 дітьми, відповідно. Таким чином, українські форми сімейного виховання слід розглядати більше як сім’ю. І діти, влаштовані в такі заклади, не повинні підлягати міжнародному усиновленню. Перш ніж приймати Гаазьку конвенцію, варто було б законодавчо закріпити цю норму.

Попри те, що на пільги потенційним українським усиновителям розраховувати не доводиться, український Департамент з усиновлення очікує збільшення кількості національних усиновлень, порівняно з минулим роком, на 15—20%. Цікаво, що низький показник національного усиновлення часто інтерпретують як свідчення зменшення кількості тих, хто хоче й може це зробити. Проте, за результатами громадської думки, отриманими в ході всеукраїнського дослідження «Українська прийомна сім’я», що його проводив Державний інститут проблем сім’ї і молоді у квітні—травні 2006 року, 6% із тисячі респондентів згодні усиновити дитину без будь-яких умов, 13% — за певних умов, 43% — ніколи про це не думали, 32% — не згодні усиновити за жодних умов. Потенційні батьки просто мало обізнані з тим, як можна усиновити дитину.

Тим часом ратифікація Гаазької конвенції поставить національних і закордонних усиновителів у нерівні умови, оскільки відкриє акредитованим у сфері міжнародного усиновлення агентствам інформацію про дітей, котрі підлягають усиновленню, тоді як на території України така інформація залишиться конфіденційною. Таємниця усиновлення... Пам’ятаєте? Таким чином, процес усиновлення, вийшовши з «тіні», піде на Захід...

Хочеться як краще, виходить як завжди

Очікується, що стосовно США — найбільшого «імпортера» українських дітей — Гаазька конвенція набере чинності у 2007 році. В липні Держдепартамент США призначив два органи з акредитації — Раду з акредитації (СОА) і Департамент гуманітарних послуг Колорадо. Це рішення було прийняте вслід за публікацією в лютому остаточного варіанта стандартів і процедур, яких мають дотримуватися ці органи, акредитуючи некомерційні агентства чи інших постачальників послуг для проведення усиновлень відповідно до Гаазької конвенції. До речі, багато фахівців США негативними моментами Гаазької конвенції вважають подорожчання і подовження тривалості процесу усиновлення. Адже в результаті її ратифікації маленькі агентства, які працюють у цій сфері, або зникнуть зовсім, або зіллються з великими.

Перш ніж підготувати остаточні правила акредитації постачальників послуг з усиновлення та видачі їм дозволів, Держдепартамент провів публічні зустрічі й великі дослідження, проаналізував і розглянув понад 1500 коментарів громадськості до цих правил, а також додатково ввів до свого штату фахівців, котрі займаються виключно питаннями реалізації Конвенції на території США. (Чи не правда, дуже схоже на те, що зробила Україна, перш ніж приймати рішення про ратифікацію Гаазької конвенції?)

За словами представника СОА — однієї з двох організацій з акредитації, призначених Держдепартаментом США, — стандарти для Гаазької конвенції трохи обмежені, тут не обговорюється кожен аспект усиновлення. Це мінімальні стандарти, оскільки передбачається, що в країні походження дитини вони мають бути розроблені набагато ретельніше, ніж у країні, котра приймає. Більшість із 300 агентств, які подали заявки на акредитацію відповідно до Гаазької конвенції, за словами представника СОА, не змогли б пройти акредитацію, необхідну для роботи всередині країни.

Чи розробила такі стандарти, систему контролю за їх виконанням, а також механізм позбавлення акредитації Україна? Відповідь, на жаль, негативна. Ми спочатку ратифікуємо конвенцію, а потім, можливо, подумаємо про це. Ну, а вийде — як завжди.

До того ж є чимало спірних моментів, запропонованих як законодавча норма згаданим на початку статті законопроектом
№ 1068. Зокрема, скасування двомісячного терміну, після якого може бути усиновлена дитина, залишена в пологовому будинку. Адже трапляється, що батьки новонародженого просто не усвідомлюють свого нового становища й у зв’язку з цим нездатні відразу адекватно оцінити свої дії. Крім того, існує таке захворювання як післяпологовий психоз, пов’язане із тяжким фізичним і психічним станом жінки після пологів. Депресивний стан породіллі інколи призводить до того, що вона поводиться неадекватно. Не менш спірним є зменшення з одного року до шести місяців терміну, після якого український сирота може бути усиновлений іноземцями.

Знову-таки, з одного боку, плануємо ввести заборону на усиновлення українських сиріт іноземцями-одинаками, а з іншого боку — виступаємо з ініціативою легалізації одностатевих шлюбів усередині країни. Подвійні стандарти, однак...