Іванова мама

Не на кожну жінку сходить Божа ласка — бути матір’ю генія. І не кожній матері судилася печальна доля: пережити свою дитину. Але не людина, а Бог обирає тих, хто мусить нести тяжкий хрест свого покликання. І, як казав Іван Миколайчук, справжня ціна людини — то рівень болю, який вона може вмістити у своїм серці. Дев’ять днів тому на дев’яностому році життя померла Катерина Миколайчук, Іванова мама, забравши весь той біль із собою.

В дитинстві я чула, як Іван Миколайчук вимовляє «моя мама». Вражаюче ніжно… У напівтемній кімнаті ми з Олеською, Івановою племінницею, нишком гойдаємо наших ляльок у чиїйсь порожній колясці. Іван прочиняє до нас двері з дорослого гамірного світу, впускає до кімнати трохи світла, сідає з нами під гуцульським килимом із червоними трояндами, кладе цигарку у кінське копито і говорить тихесенько, може сам до себе: «Моя мама каже, що гойдати порожню колиску — гріх. Мама каже, що дитинка мучиться, коли без неї колиска гойдається...» Ми — вражені. Перед нами — дитинка плаче серед ночі, порожні колиски розгойдуються за вікнами, повзе під стелю цигарковий дим, Київ тривожно зблискує неоновими вогнями за льодяним Русанівським каналом, сяють червоно троянди на чорному килимі: мама каже…

«Наша колиска у Чорториї — на маленьких дерев’яних дугах. І ось коли мама когось заколисувала, то ми всі чули: тук-тук, тук-тук по підлозі. А за вікном на груші — пугач отак…» Дядько Іван складає дві руки — довгі рожеві пальці, підводить до губ: «Пугу-у, у—у, у—у».

З його розповідей Чортория стала для мене, дитини, найказковішим місцем у світі. Це там, де Іван грає на скрипці під своєю березою, на пагорбі і до нього прилітають два шпаки, щоб «співати в тон», це в Чорториї «зірки на Різдво нанизуються на гілки груші», це там, де Черемош навесні «срібний від плавників величезних риб», це там Івана полюбив білий кінь і «заходив до хати дерев’яними сходами». Це там — Мама і красиві брати й сестри з дивовижними іменами: Фрозина, Анничка, Іванка, Митро, Кость, Юрко, Кайчик, Марія, Михайло. Спочатку я вірила, що вони — то якісь лісові князі й князівни з букових буковинських лісів.

Десь, може, в ті роки, а, може, пізніше Іван писав до старшого брата Дмитра:

«... коли мені приходиться писати до Чорториї — судорога перебиває дух у грудях... Стає важко дихати й жити і тоді починає випливати і тьмаритися марево прожитих тисячу моїх років...

Ніби 1000 років тому я жив десь у Чорториї, бігав босий по горбах і берегах.., пас ягнят на моргах, курив бакун Василя малого, купався в плесах і ловив рибу в Черемоші... Довгими ночами Пилипівки сидів на печі, вчився колядувати, робив звізди і вертепи до різдвяних свят. Стелив на стіл сіно і убирав ялинку... Хоч став дорослим, мав 13 років, — а все одно бігав по горбах, дивитись, як засинають світла у віконечках сільських хат. О, яка ти прекрасна, Чорториє... Як давно я бачив тебе... Як давно я бачив вас усіх, рідні і нерідні люди; навіть ті, що принесли мені стільки болю... Мені зовсім не стидно за себе, що упав в такий розпач... Бо що прекрасне, то є прекрасне. І ще скажу: «Людино, заплач, коли тобі дуже важко; сльози — це твоя незамаскована людяність». А людяність — це Всесвітній Бог. І я не стидаюся людяності. Тому так пишу!»

Буковинське село Чортория — дивовижне місце. Брама до Карпат. Географічно — ще не Гуцульщина, але духовно, культурно найближче саме Гуцульщині. Село, віками відірване від материнського українського материка; насичене доторками, енергію, кулями, кров’ю і мріями угрів, румунів, молдаван, австріяків і росіян. Може, саме тому воно і має таку сакральну силу для українців? В часи найстрашнішого гніту, придушень, заборон, переслідувань, рабства їх таки схиляли ниць, а вони припадали до самої землі і вже тільки на її рівні, на рівні каменя, рудої глиняної грудки відчували: це моя земля, це мій піт і мої сльози падають в неї. І трималися за неї — за каміння, за попіл, якщо нічого іншого вже не було.

В такій землі 90 років тому, весняного дня народилась Катерина, друга дочка Олексія й Марії Іванюків. Дівчинку називали Катрінкою.

Чортория разом з усією Буковиною була саме під короною Габсбургів. Мала Катрінка не розуміла тоді, яку роль відіграє це у її житті. Але одного дня 1916 року до їхньої нової зрубової хати прийшли чужі люди — «босни» — щоб забрати Катрінкиного неня, австрійського громадянина, на війну. Така вже була доля в українців — змагатися і вмирати за чужі імперії: тоді, у Першій світовій війні, в російській армії воювало 3,5 млн. українських солдатів і ще 250 тис. служило в австрійському війську. Катрінка пригадує, як боснієць носив її малу на руках по хаті, пригощав білим цукром і на світанку назавжди вивів з двору її тата.

Лінія фронту проходила так близько від села, що часом, коли велися бої, російські й австрійські кулі застрягали у дерев’яних кутах хати. А на ранок подвір’я блищало у сонці мідними жовтавими гільзами.

Дівчатка підростали, а їхня молода мама все чекала й чекала на свого чоловіка. З кожної вечері лишала щось на столі : «Може наш тато сьогодні повернеться?» Але він не повертався. Мала оката Катрінка помагала мамі по господарству. Носила взимку з лісу дрова і, не сміючи вистуджувати хати, щоб погрітися, залізала у сінях по драбині до коминка і там тулилася до теплої стіни.

До школи вона пішла вже за нової влади — румунської. Старанно виводила у зошиті чужі румунські літери, вчила незрозумілі вірші, але була старанною ученицею. Катрінка мусила, як і всі, працювати у «домнуле директора» школи: дерти пір’я на подушки, поратися в стайні, в садку чи на полі. У 1923 році в село прийшла щаслива звістка: румуни дозволили двічі на тиждень українську школу. Марія відразу записала обох своїх дівчат до школи і купила на всі свої гроші одного підручника. Пішла до директора: «Домнуле директоре, згляньтесь на бідну вдову. Діти голодні й босі ходять. Нема за що Катрінці купити книжки. Може, б по одній із старшою Василиною вчилась?». Але директора тяжко було розчулити: «А одною сапою ваші дівки змогли би сапати?» Довелося Марії продавати корову, щоб купити Катрінці книжку. Ще в більші нестатки зайшла родина, тягнулися з останніх сил. Та що то було за щастя для малої Катрінки — навчитися читати по-українськи! Через два тижні українську школу знову заборонили, але Катрінка ховала свою книжку під подушкою і тільки й чекала нагоди, щоб вийти на пагорб біля хати та ще раз почитати Франкового «Лиса Микиту». Чи Руданського, чи Шевченка.

Катрінка закінчила румунську школу «на відмінно». Директор покликав матір до себе: «Віддавайте дитину до гімназії в Чернівці. Катріна має талант. Будете мати великий гріх, як не дасте дівчині вчитися далі». Та чи Марія не мала грошей, чи не хотіла розлучати сестер, але Катрінка-таки залишилась в Чорториї. І, мабуть, на те була Божа воля. Мине багато років і Катрінка втілить усе, що не судилося, не справдилося і не змоглося їй самій, у своєму синові.

На початку літа 1930 року віддали 16-річну Катрінку за Василя Миколайчука. Василь — хазяйновитий порядний хлопець, розумник і жартівник, працював на залізниці і добре заробляв. Катрінці мріялося про іншого — Зиновія, красеня артиста з сусідніх Вашківців, що грав у народному домі. Але не судилося…

Сплатили вдовині борги, придбали господарство, овець, корів і почали прикуповувати землю. Через рік народилася перша доня Фрозина, потім Кость і Дмитро. Катерина скаже про той час: «Тяжко працювала, бо було на чому. А хто ти без землі? Ніхто». Взимку вечорами навчала свого Василя читати і писати, пряла, вишивала дітям льолі і співала.

Десь тоді ж, наприкінці 30-х, сталася подія, яку Катерина все життя згадувала як «щастя». Василь купив їй перші в житті туфлі: малесенькі, гостроносі й полаковані. До чого ж любо було мріяти, як вдягне вона ті туфлі до церкви чи ще кудись! Тоді саме була косовиця. Мала Фрозина громадила сіно у садку. А сухі остюки кололи підошви і впивалися у шкіру. Тоді Фрозина надягла мамині нові туфлі на свої маленькі ніжки і працювала в них цілий день. А увечері скинула туфлі під копицею та й пішла собі гуляти. І як часто буває в таких історіях, саме нагодилася недобра людина та й украла той Катрінин скарб. Скільки сліз пролила вона за тими «лякерками»! Та то була лише перша з утрат.

У 1940 році прийшли росіяни. Люди, побоюючись репресій, палили українські книжки, підручники з історії, ховали Святе письмо.

За рік, у червні, почалася війна. В цей день Катріна саме була у лікарні з новонародженим сином Іваном. Через багато років Іван Миколайчук розповідав про пригоди того дня: «Сталося так, що я попросився на світ увечері за кілька днів до початку війни. Коли мама почала скаргуватися на болі, мій батько запряг коней і через ліси, нічні хащі помчав свою дружину до райцентрівської лікарні. Здав, як годиться, породіллю в пологове. Далі впав на коліна перед лікарнею і пристрасно почав молитися і просити Всевишнього й усіх святих заступників, аби допомогти любій дружині... Відтак вйокнув на коней і повернувся додому. Дізнатися як у моєї мами справи, батько приїхав на світанні 22 червня 1941 року. Щойно його сповістили про моє народження, як небо наповнилося тривожним гулом, далі з’явилися німецькі літаки, почали бомбити райцентр. Пережахані люди з плачем кинулися врозтіч. Тут, на превелике щастя, знайшлася старенька санітарка, підбігла до розгубленого батька, схопила за сорочку й закричала:

— Чоловіче, іди швидко, забирай жінку, дитину і жени коней додому, бо доки лупиш очі, вони полетять з ангелами, хай тільки бомба влучить у лікарню.

Тут до батька повернувся здоровий глузд. Доки запрягав коней, санітарка у сповитку принесла мене, а за нею, як куріпочка, подріботіла й мамка.

Батько найперше схопив мене, далі взяв ніжно на руки маму і посадив на віз. За кілька хвилин ми вимчали з райцентру і подалися додому. Десь посеред дороги у небі знову вигулькнула брава ватага чинних бомбардувальників, яких супроводжували нахабні винищувачі. Вони, як задиристі псята пастухів, постійно скакали довкола череди тяжких бомбардувальників й не знали, чим позабавлятися. І раптом один із винищувачів помітив на дорозі селянський віз... І тут знічев’я молодому німецькому льотчику забагло трохи погратися. Притьмом одірвався од гурту і помчав над нами, поливаючи кулеметними чергами. Коні знялися в повітря й рвонули. Віжки вислизнули з батькових рук, і він звалився у віз прямо на нас. Тим часом німецький мисливець розвернувся і знову промчав над нами, частуючи свинцем. Як потім оповідали батьки, так продовжувалось з півгодини. Вони лежали з мамкою, попрощавшись зі світом, лежали, прикриваючи своїми тілами мене, й тільки молили одне: аби свята Богородиця стала моєю матір’ю заступницею й уберегла живим...

І чудо сотворилось — ми всі зосталися живі...»

Помовчавши, Миколайчук любив по-філософськи підвести сентенцію:

«Бачиш, із першого дня народження я вже був неугодним на цьому світі сатані. Я певен, це він, щез би під камінь, полював за мною на літаку... І ти не повіриш, але те сатанинське виття літака кружляє наді мною і так само продовжує полювати, заганяє в глухі кути, у безвихідь, не даючи ні хвилини перепочинку. І коли б не свята Богородиця, яку попросили в ті страшні хвилини мої нянько й мамка стати моєю заступницею, просто й не відаю, чи не був би вже давно впольований намісником сатани на землі».

Відразу після війни на Буковині почалася колективізація — за тим самим перевіреним східноукраїнським сценарієм. Катерина Миколайчук розказувала: «Агенти приходили до хат і примушували віддати до колгоспу землю й господарство. Як то було з нами? Мого Василя вивели на подвір’я під дулами автоматів. А я, вагітна, й кинулася перед ним, аби затулити собою... Отак нас записували до комуни... Забрали всю землю, все, що ми скуповували за довгі роки, заробляли тяжкою працею — всі три гектари! І сад наш забрали, що ми насадили з Василем! І комору спустошили — вигребли вовну, яйця, молоко, м’ясо — все до чиста! Навіть насіння з подів позмітали! А нам лишили шість соток городу. Люди виходили на свої поля і лягали під колгоспні трактори. Але що Совєтам до того? Встановили продразвьорстку: 150 яєць, 60 кілограмів м’яса, 200 літрів молока з кожного двору щороку. А як корова ще ялова, молока немає, тоді купуй у когось, а таки здавай».

Ті, хто опирався, у селі не затримувались: серед ночі до двору під’їжджала машина, родині наказували зібратись, написати заяву з проханням про переселення до Сибіру на «освоєння нових земель» і вивозили.

До чорторийських хат ночами частенько стукали й українські партизани, вояки УПА — просили їжі. Селяни годували їх, напували молоком, давали ліки, теплі речі й коци. І як тільки хтось доносив владі про цей нічний візит, усю родину відразу ж виселяли до Сибіру. Влада так недремно стежила за селянами, що частенько прибирали в українських партизанів своїх агентів: так найлегше було підловити тих, хто співчував упівцям.

Миколайчуків ця біда оминала. Хоч Василь любив вечорами зібрати товариство, сусідських ґаздів і почитати вголос «Кобзаря» чи оповідання про українських гетьманів. Тоді Катерина завішувала вікна темними хустками і лишала горіти лише одну свічку. Часом Василь витягав зі схованки «Біблію» і читав псалми й пророцтва. «Ану, Василю, як воно далі буде?» — питалися односельці. А він відповідав: «От побачите, люди обов’язково навернуться до віри... Тільки буде вже пізно. Не знаю, чому... Може, Бог нас вже не прийме».

1947 року в Україні почався голод. Старшому сину Миколайчуків, Костю, наказали перевозити конем тіла померлих односельців на цвинтар. А родину врятувала корова. Ще були жорна — єдині на село, на яких терли усе зерно, в кого залишилось. Але жорна скоро опломбували: «Вам радянська влада давала право жорнити?»

Мене завжди вражав Катеринин погляд на старих сімейних фотографіях: з-під чола, притягально глибокий, вишнево-темний, задумливий. Її відповідь на духовний гніт. Я завжди вірила, що саме це успадкували її діти. Звідси їхня гідність і внутрішня свобода.

Чортория славилась своїми музиками й колядниками. І хоч як боролась радянська влада з різдвяною колядою, щойно засяє перша святвечірня зірка, колядницькі ватаги йдуть до хат: «Христос народився!» Міліцейські наряди їздили по селу і виловлювали людей у святкових строях. Попався якось міліції і Юрко Миколайчук, Катрінин син. У міліцейському відділку прізвище Миколайчук заносять у спеціальний зошит і беруть штраф — 5 рублів. Юрко кладе на стіл начальника 10 рублів: «Це відразу й за наступний рік».

У Миколайчуків звичайні історії відразу ж перетворювалися на міфи, все чорторийське і про маму згадувалося трепетно і значуще, а звичайні тости звучали як філософські притчі. А якими уважними вони завжди були одне до одного і до інших! Мені було років дванадцять, коли Іван Миколайчук серйозно і з повагою сказав: «Якби ти знала, Мирославко, який я вдячний за те, що ти допомагаєш нам виховувати Олеську». Олеся була молодшою від мене на шість років, і мене, неоковирного підлітка, так вразило це високе визнання, що я пам’ятаю ці слова до сьогодні.

Мама Катріна проводжала дітей до школи 34 роки підряд. Вставала зимовими ранками затемна, промітала від снігу стежку до стайні, доїла корову, варила каву зі свіжим молоком, смажила яєчню, будила дітей, годувала сніданком, сушила мокрі від снігу кептарі і шкарпетки, лікувала хворі горла й вуха, вчила старших ткати й вишивати, колисала малих і всім співала пісень. На свята витягала зі скрині дореволюційне видання «Кобзаря» і читала дітям вголос. Тоді ще «Бог» було написане з великої, а не з малої літери, а від слів «Україна», «воля», «правда» в усіх ішли мурашки по спині.

Її чоловік, Василь, все життя працював прохідником на залізниці Чернівці — Вашківці — Вижниця. Щоліта починалася «дитяча» робота на штреку. Рівнесенько викладалися вздовж колій білі камінчики, пололися бур’яни і збиралося сміття. У серпні, коли сонце розпікало колії і камінь, тяжко було навіть дихнути біля рейок, не те, що полоти. Але діти пололи, обливаючись сімома потами. Одного дня Іван підійшов до батька і віддав сапу: «От вбийте мене, тату, а я цього робити не буду». Це був нечуваний у родині бунт. Тоді, дивлячись услід Іванові, батько сказав своє чергове пророцтво: «Цей хлопець не до роботи».

Усе життя Іван буде повторювати, що все найсуттєвіше і найкраще узяв від світу до п’ятнадцяти років, і лише пам’ять дитинства працювала у ньому опісля. Тоді ж в юності, він визначив свою долю. «Пам’ятаю, я пас корову. Була така ясна золота осінь. Я гнав її до своєї череди. Вікно було відчинене, там радіо. ...І зненацька хтось заграв, заспівав «Суліко». Я вперше почув цю мелодію. На мене щось найшло, що я завів цю корову, обчистив черевики від багнюки, зібрав костюм, сів у потяг, поїхав у Чернівці і почав шукати музичне училище — вчитися на артиста».

«Мій ідеальний глядач — моя мама», — казав пізніше Іван. Іванова мама — людина особливого світосприйняття, з тонким мистецьким чуттям — не інакше як вродженим. В одному з інтерв’ю Іван розповідав про неї так: «Якось моя мама, давно вже, коли ще приїжджав додому на студентські канікули, порівняла Шопена, якого я слухав у той момент, зі звуком яблук, що стукотять по даху... Чи можна краще, точніше сказати про музику — не знаю. Я, в кожному разі, не пам’ятаю іншого, точнішого визначення. Бо мама моя, проста селянська жінка, вгадала в ритмі шопенівських ноктюрнів ритм руху всієї природи».

З десятьох дітей у баби Катріни залишилось шестеро. Іван помер 1987 року, потім Кость, Марія, Дмитро. Того року, коли помер Іван, на чорторийські озера вперше прилетіли зимувати лебеді — дуже багато, кілька сотень. Їх так і називають у Чорториї — Іванова лебедина зграя. Відтоді лебеді так і живуть у Чорториї. Односельці кажуть, то Іванова душа прагла до мами. Тепер вони вже разом.