ІВАН МАЗЕПА: ВИПРАВДАНИЙ ІСТОРІЄЮ

Автор цієї публікації за фахом не історик, не літератор і не мистецтвознавець. Але він належить до тих, хто цікавиться історією, літературою та мистецтвом, особливо історією України.

Аналізуючи, вивчаючи один із історичних відрізків, названий мазепинщиною або українським сепаратизмом, автор пропонує ті історичні паралелі цього дослідження, які, можливо, не у всьому збігаються з традиційною, притаманною багатьом маститим історикам, літераторам, мистецтвознавцям точкою зору.

На думку автора, якраз розуміння цього історичного періоду української історії, відомого майже всій Європі, надто важливе для кожного українця.

Розбудова держави неможлива без національного самоусвідомлення. Таке самоусвідомлення властиве усім націям, які створили свою державу. І Україна не може бути в цьому сенсі винятком.

Із легенди
до історичного символу

Іван Степанович Мазепа — один із найвидатніших українських гетьманів, який найдовше (понад 20 років) був при владі — народився 20 березня 1640 року (за деякими джерелами 1639 або 1644) на хуторі Каменці (згодом Мазепинці) біля Білої Церкви, що на Київщині, в родині української шляхти.

Мати — Марія Магдалина — була освіченою, сміливою і великою патріоткою України. Вона до кінця днів своїх (1707 р.) була найпершою порадницею сина-гетьмана, що свідчить про її глибокий інтелект. Останні 13 років життя вона була ігуменею Києво-Печерського жіночого монастиря.

Тому Іван ще змалку, окрім їзди верхи та володіння шаблею, пізнавав європейські науки, а згодом за настановою матері поїхав навчатися до Києво-Могилянської колегії, яку за часи свого гетьманування він перетворить в академію. Улюбленими авторами Мазепи були Цицерон, Тит Лівій, Тацит.

По закінченні колегії батько Івана Мазепи Степан-Адам (досить ділова постать серед почту гетьмана Виговського) відсилає сина до двору польського короля пажем, звідкіля його як талановитого шляхтича направляють в Західну Європу для завершення навчання. Голландія, Франція, Німеччина, Італія розширили світогляд молодої людини, збагатили духовно і політично. Він досконало вивчив основи фортифікації, гарматну справу та інші науки.

Стрункий, неймовірно привабливий зовні, Іван був досить освіченою людиною для свого часу: володів, окрім української, російською, польською, латинською та французькою мовами, добре знався на філософії та історії, музиці і поезії, писав вірші. Від самої молодості аж до пізньої старості Мазепа володів даром зачаровувати людей: королі і царі, вояки і козаки, навіть духовенство корилися його привабливості, не кажучи вже про жіноцтво. Через його життя проходить ряд любовних пригод.

Головний герой поеми Байрона «Мазепа», згадуючи свою молодість, говорить:

Ще в дні юнацтва золоті,

Бувало, кожного вельможу,

З мужів чи хлопців, переможу

У всій привабній марноті.

Заклятий ворог Мазепи при дворі польського короля, один із багатьох, хто заздрив успіхам українця, все зробив, щоб Іван Степанович втратив королівську прихильність. У своїх «Споминах» (мемуарах) цей майстер пера описав легенду про одну з любовних пригод Мазепи, яка, на думку автора, повинна була навіки знеславити колишнього королівського улюбленця. Але вийшло навпаки...

Легенда ця розповідала про те, що Мазепа, маючи коханку — жінку визначного польського магната, був впійманий «на гарячому», прив’язаний голим до дикого коня, який помчав молодого парубка степом із Польщі аж до України. І хоч ця вигадка була малоймовірна, вона стала своєрідним символом. Красива, приваблива історія була підхоплена поетами, художниками і композиторами, коли настав час звеличення одного з видатних гетьманів України, державного діяча, будівничого, покровителя культури, знавця і майстра літературної ниви.

Європейці Вольтер (1731 р.), Францішак Госецький (1732 р.), Анрі Констана д’Орвіль (1764 р.), Генріх Бертуха (1812 р.), американець Джон Говард Пейн (1852 р.) — ось тільки декілька авторів, які започаткували світову мазепіану. А далі в XIX столітті — опери, музичні симфонії, етюди, романи, повісті, поеми, художні полотна буквально заполонили літературно-мистецький простір Європи.

У Києві музика і композитор Селецький, знайомий з Лістом, Мендельсоном і Мейєрбером, у своїх спогадах пише, що на пропозицію Варвари Рєпніної він хотів створити оперу «Мазепа», лібрето до якої мав написати Шевченко. Але при зустрічі з поетом Селецький наполіг, щоб лібрето було російською мовою. Шевченко не погодився на це.

У західноєвропейській літературі Мазепа, завдяки романтичній поезії, залишився легендарним героєм. Англійський поет Байрон, французи — письменник і поет Гюго та живописець Верне, угорський композитор Ліст, користуючись цією легендою, створили невмирущі твори, які піднесли героя легенди до рівня історичного символу.

Безумний, що в гніві палкому

Помстивсь так люто на мені

І в’язня голого із дому

В пустиню вигнав на коні,

Він путь проклав мені в трону.

(Байрон. Поема «Мазепа»)

«Може, колись він стане в пригоді батьківщині»

Мир між Україною та Польщею, як завжди, не був довгим. Опального Мазепу відсилають з польським військом, яке вкотре пішло війною на Україну. Та коли Мазепа опинився поблизу Білої Церкви, він залишив королівське оточення і поїхав на свою батьківщину — в Мазепинці.

В цей час на Україну зазіхали три могутні суперники — Польща, Росія і Туреччина. Кожна з цих держав мала в Україні свого гетьмана, але найславетнішим був Петро Дорошенко, який хотів об’єднати розтерзану Україну в одну державу при сприянні султана. До нього й прилучився Мазепа. Освічений, з дипломатичними здібностями, він швидко здобуває собі кар’єру коменданта гетьманської гвардії, а невдовзі стає почесним генеральним писарем, тобто главою дипломатичного відомства козацької держави.

Козацький «міністр закордонних справ» Правобережної України Іван Степанович Мазепа веде переговори з Лівобережним гетьманом Самойловичем, з турецьким султаном та кримським ханом, з польським королем та московським царем, навіть з французьким Людовіком XIV. Сучасниками Мазепи були Корнель, Лафонтен, Буало, Паскаль, Ларошфуко — всі вони не могли не накласти відбиток на світогляд майбутнього гетьмана.

Ларошфуко в одній із своїх сентенцій казав: «Далекоглядна людина повинна визначити місце для кожного із своїх бажань, а потім здійснювати їх по черзі». Керуючись цим принципом, молодий Іван Мазепа одружується з багатою вдовою, яка незабаром помирає, лишаючи йому велику спадщину. Мазепа стає одним з найбагатших дідичів (поміщиків) України. В його маєтках налічувалося понад 100 тисяч селян.

Україна в другій половині XVII століття переживала страшні часи: турки, татари, поляки і московити чинили напади на її землі. Літописець тих часів Величко так змальовує цей край: «Багато міст і замків опустілих, зруйнованих... Поля спустошені, ліси, озера та очерети вкриває мох... На всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів...». Багаті і родючі землі України стали пусткою. До того ж одна українська верхівка тягнеться до Москви, інша — до Туреччини, третя — до Польщі.

Мазепа так змальовує ті часи:

Всі покою щиро прагнуть,

Та не в єдин гуж всі тягнуть.

Той направо, той наліво,

А все браття — тото диво!

(Що, на жаль, залишається актуальним в Україні і сьогодні...).

Під час однієї з подорожей до Туреччини (1674 р.), яку Мазепа здійснював за дорученням гетьмана Дорошенка, він мав невеликий загін охорони із татар і 15 невільників як дарунок для хана. В Криму на цей «дипломатичний корпус» напав славнозвісний запорізький отаман Іван Сірко. Запорожці татар перерізали, а невільників визволили. За козацьким кодексом честі вважалося найбільшим злочином видавати християн в руки бусурман, тому Мазепу засудили до смертної кари. І тільки красномовність врятувала його від смерті. Відомо, що під впливом його промови, яку, на жаль, не донесла до нас історія, Сірко після довгих роздумів сказав запорожцям пророчі слова: «Не вбивайте його... Може, колись він стане в пригоді батьківщині». І Сірко передав Мазепу до рук свого союзника, Лівобережного проросійського гетьмана Самойловича. Не без московського впливу у Самойловича забирають гетьманську булаву, а його відправляють до Москви, а потім висилають до Сибіру з родиною у Тобольськ, звинувативши у зраді за доносом Кочубея, Гамалія й інших.

І в 1687 році гетьманом України козацька верхівка вибирає Мазепу, коли йому вже повернуло на п’ятий десяток.

Обрання гетьмана Лівобережної України відбулося 25 липня (4 серпня за новим стилем) на козацькій Раді в полковому селищі Коломак (нині селище в Валківському районі Харківської області). При цьому були укладені історично відомі Коломацькі статті, за якими обмежували права гетьмана, а посилювалась влада російського царизму в Україні. І хоча за цими статтями заборонялось вибирати гетьмана і призначати козацьких старшин без дозволу царя, проте старшини одержували ряд привілеїв — непорушність володіння маєтками, надання сану дворянства та широких повноважень для боротьби проти антифеодальних рухів, проти повстань «сіроми» тощо.

Під час виборів гетьмана Мазепи за традицією був зачитаний договір, підписаний свого часу Богданом Хмельницьким і ратифікований Москвою, де було викладено основні положення взаємин між Україною і Московщиною. Щоправда, цей договір був дещо перекручений і відрізнявся від оригіналу, який зберігався тільки в Москві, бо київський екземпляр згорів в Києво-Печерській лаврі за досить загадкових обставин. Як відомо, російсько-український договір 1654 року насамперед проголошував військовий союз автономії України і Росії проти Польщі. А через два роки (1656 р.) після укладання цієї угоди росіяни з поляками підписують у Вільно сепаратне перемир’я без участі України, що означало фактично скасування російсько-українського договору. Кажуть, ніби Богдан Хмельницький незадовго до своєї смерті говорив про необхідність офіційного скасування договору. Та смерть гетьмана в 1657 році не дала цього зробити. А його правонаступникові, синові Юрію (недалекому і безвільному), підсунули фальшивку, яка згодом стала єдиним офіційним текстом договору, на якому підписувалися усі гетьмани.

Доповнені і перероблені в Москві статті російсько-української угоди передбачали вже не військовий союз, а повне підкорення України Москві, без права вести самостійні переговори, військові дії, майже до узгодження з царем кандидатур на посаду гетьмана, козацьких полковників і таке інше. А митрополит Київський повинен був визнати владу Московського патріархату. Останнє взагалі було алогічним і суперечило всім тогочасним міжнародним нормам і церковним канонам, бо українська церква була підпорядкована Константинополю.

Однак повернімося до початку Мазепиного гетьманування. Мазепа докладає багато зусиль і коштів на відродження гетьманської України.

Резиденція гетьмана — місто Батурин — стає культурно-освітнім центром України і Європи. Мазепа листується з багатьма європейськими вченими та політичними діячами, бере під свою опіку Києво-Могилянську колегію, перетворивши її в академію, піднімає її до рівня європейського університету, будує для академії нове триповерхове приміщення. Він перетворює Чернігівський колегіум на вищу школу-ліцей, в багатьох містах і селах будує власним коштом школи, друкарні, церкви. Мазепа відбудовує монастир Києво-Печерської лаври, обвівши його монументальним муром з чудово прикрашеними воротами у вигляді церкви.

За часів Мазепи будується багато кам’яних церков, у тому числі і коштом гетьмана.

«Собор Мазепин сяє, біліє» — з гордістю писав Тарас Шевченко.

На початку XVIII століття, в кінці Мазепинської доби, в Україні була одна школа на 1000 мешканців (через століття в 1875 році — вже одна школа на майже 7000 мешканців).

За часів Мазепи (1708 р.) Києво-Могилянська академія налічувала 2000 спудеїв (студентів), та вже в 1709 році їх стає 161, а майже через століття ця кількість збільшується, але всього до 800—1000 чоловік. Сьогодні відроджена академія має понад 2000 студентів.

В часи Мазепи серед слухачів університетів Сорбонни і Праги було багато українців. Взагалі, майже вся козацька старшина в Україні мала вищу освіту.

Мазепа як глава держави не відзначався лагідністю, він жорстоко розправлявся з ворогами і з тими, хто зазіхав на його владу, владу аристократичної верхівки. Мазепа хотів незалежної України, але його не дуже турбувала доля бідноти і селянства. Тому «сірома», яка повставала проти московського ярма, проти польської шляхти й українських панів, нищівно придушувалася. І це схвалював Петро I.

Було придушено повстання на чолі з Петриком, ватажком бідноти. До Сибіру заслано фастівського полковника Семена Палія, який боровся проти польського гноблення в Україні.

«Она в объятиях злодея!»

Всім добре відомо з поеми Пушкіна «Полтава», як розправився Мазепа з батьком своєї коханої Мотрі (названої в поемі Марією) — найвищим суддею гетьманщини Василем Кочубеєм, а також зі своїм давнім товаришем полковником Іскрою. Щоправда, не все в геніального поета відповідає дійсності.

Відомо, що до написання «Полтави» Пушкіна спонукали рядки поеми Кіндрата Рилєєва «Войнаровський» про «жену страдальца Кочубея и обольщенную их дочь».

Андрій Войнаровський, син сестри Мазепи, був улюбленцем бездітного гетьмана і розділив з ним долю поразки під Полтавою. Войнаровський до 1716 року знаходив притулок у Західній Європі, а потім був схоплений у Гамбурзі за вимогою російського резидента і засланий до Сибіру.

У поемі поета-декабриста образ українського гетьмана постає як взірець борця за свободу своєї батьківщини:

Уж близок час, близка борьба,

Борьба свободы с самовластьем!

І устами Войнаровського поет каже про себе і про своїх однодумців по боротьбі:

Так мы, свои разрушив цепи,

На глас свободы и вождей,

Ниспровергая все препоны,

Помчались защищать законы

Среди отеческих степей.

Незважаючи на невдачу, Мазепа в поемі проголошує:

Спокоен я в душе своей;

И Петр, и я — мы оба правы:

Как он, и я живу для славы,

Для пользы Родины моей.

Отже, К. Рилєєв не тільки не зневажає Мазепу, а й ставить його поряд з Петром.

Зовсім інша точка зору на Мазепу у Пушкіна. В цій темі двох російських поетів єднає тільки те, що ні Рилєєв, ні Пушкін не назвали свою поему іменем головного героя. Така назва була б обов’язково заблокована царською цензурою. Але два поети, живучи в один і той же час, по-різному сприйняли вчинки гетьмана України. Для одного з них Мазепа був майже однодумцем, для іншого — зрадником, ворогом і злочинцем.

В передмові до першого видання «Полтави» Пушкін, недвозначно натякаючи на Рилєєва, пише про образ Мазепи: «Некоторые писатели хотели сделать из него героя свободы, нового Богдана Хмельницкого».

Автор «Полтави» пише про гетьмана досить зневажливо. Майже десять разів він називає Мазепу «злодей» і «враг», або навіть «мощный злодей» і «мощный враг». Але характерно, що у перекладах поеми українською мовою А.Малишку і М. Рильському вдалося уникнути майже всіх пушкінських, м’яко кажучи, несхвальних епітетів на адресу гетьмана.

Ось кілька прикладів:

О.Пушкін, А.Малишко і М.Рильський

— Она в объятиях злодея! — Іван Мазепа — він із нею!

— Донос на мощного злодея... — Донос на владаря лихого...

— ... Не дремлет — Не має

Его коварная душа... Спокою гетьмана душа...

— В груди кипучий яд нося, — У чорній тузі сам один

В светлице гетьман заперся... Замкнувся у світлиці він...

— Теперь он мощный враг Петра... — І ополчився на Петра...

— И где ж Мазепа? Где злодей? — І де ж Мазепа? Як з очей...

— Забыт Мазепа с давних пор... — Мазепа ніби зник у тьму...

Ось так — «зник у тьму», а не забутий.

І тепер для мене стає зрозумілим, чому Рилєєв та інші декабристи навіть і не думали залучати Пушкіна у своє товариство. Як би тепер сказали, у них були великі ідейні розбіжності. Якщо для Рилєєва боротьба за свободу розумілася широко, як необхідність не тільки для російського народу, для Пушкіна на першому місці була Російська імперія, а потім уже — свобода. У «Полтаві» поет каже:

В гражданстве северной державы,

В ее воинственной судьбе

Лишь ты воздвиг, герой Полтавы,

Огромный памятник себе.

Та, як бачимо, пророцтво поета про те, що будуть пам’ятати тільки Петра, а Мазепу забудуть, не збулося. У 1994 році на Київщині в Мазепинцях було відкрито пам’ятник гетьманові. Отож Пушкін тут не став провидцем. І благородний Рилєєв, хоч і не був настільки ж геніальним поетом, видався більш пророчим, коли писав про Україну:

Еще, быть может, друг народа,

Спасет несчастных земляков,

И, достояние отцов,

Воскреснет прежняя свобода!

В «Отрывках и заметках» Кіндрат Федорович так характеризує гетьмана (як на мене, досить об’єктивно): «Для Мазепы, кажется, ничего не было священным, кроме цели, к которой стремился: ни уважение, оказываемое ему Петром, ни самые благодеяния, излитые на него сим великим монархом, ничто не могло отвратить его от измены. Хитрость в высочайшей степени, даже самое коварство почитал он средствами, дозволенными на пути к оной...»

А ця мета, як відомо, була — вільна держава Україна.

Мазепина зрада

Віктор Гюго в поемі «Мазепа» писав:

Коли Мазепа з ревом і у сльозах лютих

Відчув, що тіло все, від рук до ніг, у путах,

І з шаблі бік горить...

Неждано знявся крик: — і ось нараз без стриму

Людина й кінь летять у далечінь незриму.

Тоді, в молоді роки, доля до нього була доброзичливою... А як тепер?

На третьому десятку літ свого гетьманування Мазепа переконався, що ні завзята служба цареві, ні виконання договірних зобов’язань не забезпечують Україні вільне існування. Міцніюча імперія так чи інакше все більше і більше затягує свої пута, втручається в українську державність як політично, так і економічно, дивлячись на Україну тільки як на джерело збагачення імперії, перекачування її природних багатств, робочої сили, умів і талантів.

В 1708 році російська армія, зміцнена кількісно і якісно, розташовується на українських землях, грабуючи селян, мають місце випадки насильства, гвалтування, що викликає невдоволення всього українського народу, козацької старшини. Звернення Мазепи до царя з цього приводу лишаються без відповіді, або ж наштовхуються на безвідповідальні обіцянки.

Меншиков, цей неписьменний царський прибічник, талановитий невіглас, перебуваючи на території України, в Києві, зверхньо ставиться до освіченої козацької верхівки, включаючи гетьмана, щораз підкреслюючи верховенство сили, а не розуму. Він віддає накази козацьким полковникам, оминаючи гетьмана.

Торкаючись моральної сторони відповідної поведінки Мазепи, треба відмітити, що порушення угод можновладними особами в ті часи було такою ж нормою, як і укладання тих угод. Не раз зраджували українців поляки і росіяни, турки і татари, та й українці часто вимушені були іти на таку зраду. Серед багатьох авторів Заходу улюбленцем Мазепи був Макіавеллі — італійський політик і письменник кінця XV і початку XVI століття, який вважав, що заради зміцнення держави допустимі будь-які засоби, навіть аморальні.

Зрозумівши, що перемога Петра I тільки прискорить процес знищення української державності, але ніяк його не зупинить, — Мазепа приймає історичне рішення перейти на бік шведів. Останні обіцяють Україні повну самостійність.

Таємні переговори, які вів Мазепа з поляками і шведами ще в 1705—1706 рр., закінчилися угодою між Україною і Швецією. Ось одна із статей цієї угоди: «Все те, що було завойоване на давніх московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним тому, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства».

Тому шведське військо, ввійшовши на територію України, поводилося дружньо, шанувало мешканців, платило за їжу, фураж. І в листопаді 1708 року Мазепа з 4-тисячним військом з’єднався з шведським королем. До них прилучилася і частина запорожців (8 тисяч козаків) на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком.

Петро з Меншиковим розгорнули на Україні великий терор проти прибічників Мазепи. Цар Петро змушував українське духовенство виголошувати анафему (прокляття) Мазепі.

Почалась сувора холодна зима 1708—1709 рр. Почалися страшні часи для України. А літом 1709 року фортуна повернулася до Мазепи спиною. І як писав Байрон:

В жахливий день біля Полтави

Від шведів щастя утекло,

Навкруг, порубане, криваве,

Все військо Карлове лягло.

Військова міць, воєнна слава,

Така ж, як ми, її раби, —

Майнула до царя, лукава,

І врятувався мур Москви.

Молодість 27-річного Карла XII та досвід 70-річного Мазепи були переможені зрілістю і настирністю 37-річного царя Петра I. Про талановитість цих постатей я не кажу, бо ця риса була характерною для всіх трьох історичних осіб. Причин поразки Карла і Мазепи було кілька — це і поранення короля, і ослабленість шведського війська (30 тисяч шведів і козаків проти майже 60 тисяч російських вояків), недооцінка високої міри підготовки противника, непідтримка Мазепи більшістю козацьких полковників, для яких була несподіванкою зміна гетьманом проросійської орієнтації і, нарешті, нерозуміння українським народом стратегії аристократичної гетьманської верхівки. Не останню роль відіграли і церковники. Адже вважалося, що московити — браття по духу, православні, а поляки і шведи — католики і протестанти, особливо закляті вороги православ’я.

Подальші події підтвердили правильність висновків, зроблених Мазепою напередодні полтавської баталії.

Після Мазепи в Україні занепадають наука і культура, більшість українців стає неписьменними. Ідеологією Московської держави стає створення огнем і мечем міцної абсолютної держави як спадкоємиці Києва — тому Київ повинен їй підкоритися. Москва розглядала Україну тільки як місток до Західної Європи.

Визнаючи вищість української культури, Московське царство, перетворюючись в Російську імперію, всебічними заборонами і утисками цілеспрямовано підкоряє Київ політично і економічно. Найактивніше це почав робити Петро I, а завершила Катерина II.

Тому можна сказати, що останній вчинок гетьмана Мазепи історія виправдала.

Відродження любові

Майже триста років замовчувались часи гетьманщини на Україні. Майже невідомим було життя одного з найзнаменитіших гетьманів, невідомим на батьківщині. Бо, як вже відмічалось, Європа знала про Мазепу з творів Вольтера, Словацького, з однойменних поем Віктора Гюго і Байрона, з музичної поеми Ліста, з історії Петра Першого, що вийшла німецькою мовою, де Мазепі було присвячено цілий розділ. Твори про Мазепу в Росії називалися то «Полтава», то «Войнаровський». Тільки Чайковський відважився назвати свою оперу «Мазепа», але український гетьман постав у ній більш в образі старого лукавого коханця, ніж державного діяча.

Отож, Європі Мазепа був відомий. Та було в Європі відомо і про те,

Як Батурин славний —

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Валялись трупи «у самих палатах Мазепиних... зарізані», бо «нікому в Батурині було поховати», — так описав Шевченко розправу князя Меншикова з захисниками європейського міста Батурина, де восени 1708 року все було стерте з лиця землі, а 12 тисяч мешканців, від старого до малого — вирізано. Так наказав Петро I відплатити українському народові за його волелюбність та прагнення самостійності.

Також була зруйнована кілька разів Запорізька Січ — ця одна з найдемократичніших республік в Європі, цей осередок українських вольностей упродовж століть, заборонена українська мова. Цю мелодійну, красиву мову стали називати «мужицькою, мовою пастухів і свинопасів». На жаль, створене імперією «кліше» щодо української мови і нині живе.

Та дякувати Котляревському, Квітці-Основ’яненку, Шевченку «вона знову оживає і сміється знову». Вірші і оповідання, думи та пісні зберегли українську мову.

На сьогодні завершує поетичну мазепіану харківський поет Іван Перепеляк. В 1994 році в Харкові видана його поема «Остання любов гетьмана», в якій, нарешті, розкрита правда про взаємну любов Мазепи і Мотрі Кочубеївни. Як свідчать листи Мазепи — це була взаємна любов двох душ високих помислів. Не зважаючи на велику різницю у віці, Мотря і Мазепа були однодумцями. Мотря, будучи освіченою, з широким світоглядом, як і Мазепа, мріяла про вільну Україну.

Разом зі своїм доносом на Мазепу Кочубей, як доказ аморальності гетьмана, переслав цареві його листи до доньки Кочубея, яка була хрещеницею Мазепи. Тому ці листи і збереглися в московських архівах. Ось один з них:

«Моя сердечна кохана Мотронько!

Поклін мій віддаю Ваша Милість, моє серденько, а при поклоні посилаю Вашій Милості гостинця — книжечку і обручик діямантовий... За тим цілую уста коралевії, ручки біленькії і всі члонки тільця біленького, моя любенько кохана!».

Відповідь 16-річної Мотрі, закоханої в 60-річного гетьмана, ми можемо тільки передбачити, що і робить поет. Ось закінчення одного із її листів:

Я не втоплюся у журбі.

На кращі буду ждати переміни.

Дай, Боже, сили!

Любий, а тобі —

Любить мене, як любиш Україну!

Отже, якщо запорізьке козацтво сформувало душу українського народу, а Хмельниччина надихнула його на державність, то Мазепа підняв на високий рівень інтелект, духовність і національну самосвідомість України, поставивши її поряд з високорозвинутими європейськими країнами.