Історія з різками

Микола Іванович Пирогов відомий світу як уславлений хірург. А коли його, ветерана кримських баталій, котрий простояв над операційним столом у польових лазаретах не один місяць, раптом призначають на посаду попечителя навчальних закладів спочатку Одеського, а 1858 року Київського округу - простіше кажучи, регіональним міністром освіти, він перетворюється на чиновника, приголомшеного збігом обставин, на якого в одну секунду звалився мільйон невирішених і незрозумілих питань…

Його абсолютно влаштовувало дожити віку у своєму маєтку Вишня біля Вінниці, усамітнитися й узагальнити власний практичний досвід воєнно-польової хірургії в наукових статтях і доповідях, скласти анатомічні атласи. А тут - мундир дійсного статського радника, «присутствені» години, прохання й звернення, государеві наглядачі. Округ був величезний: від Полтави до волинських земель. Малюки і юнаки з першими вусами, допитлива дітвора й татусеві доці, суворі вчителі гімназій, прогімназій, інститутів, ліцеїв, реальних училищ тощо, котрі сіяли розумне, добре, вічне за невеличкі гроші, раптом опинилися під опікою віртуоза скальпеля й батька російської анестезії.

А тут іще Миколу Івановича, який звик до рішучих дій на різних частинах тіла в хірургії, як на зло втягли у мляві дискусії про користь і шкоду тілесних покарань учнів…

Прості інструменти

В описуваний нами час один із випускників університету посів місце педагога в училищі, де виховувався майбутній автор відомого літературного, що межує з документальною журналістикою, твору «Нариси бурси» - Микола Пом’яловський. Ось його розповідь про педагога: «Уяви, братику, у класі сидять 80 хлопчаків. Потрібно їм утовкмачувати грецьку мудрість. Я: «ви та ви». Про лозу ні спомину. І що ж ти думаєш? Двоє-троє вчать, інші ж усі до одного зовсім кинули навчання. Ах ви такі-сякі! Лоз! Та так шмагонув легенько одного, другого. Е-е-е, дивлюся, пішла пісня зовсім інша. Звідки й ревність, звідки й обдаровання взялися. І відмінно, братику ти мій, справа пішла. А то: «ви та ви», і дурниці виходять».

Те, що вибір між «пороти» і «не пороти» у вчителів був, нікого з них особливо не цікавило; більшість традиційно обирали перше як простий, ефективний і доступний педагогічний інструмент своєї епохи. Чому? Та тому, що згаданому вчительському сонму було простіше й зрозуміліше, ніж зацікавити своїм предметом, відлупцювати чужу й безпорадну дитину - по-перше, в науку їй, по-друге, в науку тим, хто спостерігає за екзекуцією, по-третє, для задоволення власних аж ніяк не педагогічних амбіцій - я тут найголовніший!

Звідки витоки?

Вдарити чимось людину і назвати це покаранням додумалися у Римській імперії. У римлян кількість ударів законом не обмежувалася, усе було на розсуд судді. Звичай вимагав, щоб кожному рабу навіть за найнікчемнішу провину присуджували тілесне покарання. Римських солдатів піддавали тілесним покаранням, та таким, що вони часто гинули під ударами. За словами Тацита та інших авторів, цей вид смертної кари спричиняв військові бунти й падіння дисципліни, що, врешті-решт, призвело до руйнування імперії під натиском варварів.

Після поділу Римської імперії застосовувати тілесні покарання не перестали, але піддавали їм лише рабів та колонів. Товщину кийка чи різки було визначено особливим законом. Покарання відбувалося по оголеному тілу, при цьому кількість ударів не мала бути меншою ніж шістдесят, але й не перевищувати двісті-триста! Прадавній історик повідомляє, що покарані іноді вмирали від больового шоку під ударами кийків.

Хоч як дивно, але саме після вивчення римського права у феодальній Європі почали застосовувати тілесні покарання. Так палична дисципліна завдяки науці (!) поширилася по всьому континенту.

Спливло середньовіччя, і до катувань на дибі, втикання гаків між ребрами, четвертування, колесування й спалення на багатті додалася ще ціла низка нововведень: наприклад, за царя Петра I ходіння по дерев’яних кілках, таврування залізом, обрізання вух, відсікання руки чи пальців та інші не менш жахливі способи покарання на кшталт «заливання горла металом», поширилися від тайги до північних морів. Було, звісно, й биття батогами - куди ж без нього слов’янам?

Утім, Петрові методи були насправді ще дуже навіть ліберальні й далекі від європейських за публічністю: гільйотина, яка збирала в освіченій королівській Франції тисячі роззяв, була більш видовищним заходом: оповісник, кат у масці, злочинець, кошик для голів...

Класні крики

Утім, повернімося до нашої школи… Спектакль у класі зазвичай починався так: «педагог» призначав «ката» - зі старших учнів. Засуджений до лупцювання лягав на підлогу біля дошки, знявши штанці. За командою вчителя різки починали працювати. Учень схлипував ще до початку покарання, а після першого ж удару кричав на все горло, верещав, вив. І що далі тривало биття, то гучніше й гучніше кричав покараний. Ось як описує це видовище очевидець: «…що робилося в цей час з учнями: то бліді, то почервонілі, зі спотвореними рисами обличчя, із блискучими очима, із завмиранням серця стежили за всією процедурою. Ось засуджений, плачучи, падає перед учителем на коліна, просячи про помилування, ось він іде до лобного місця, ось починає роздягатися, лягає й чекає першого удару. А кат теж сам не свій, розмахується і завдає першого удару, невмілого, легкого, але потім за грізного заохочення вчителя приловчається й сипле удари по своєму товаришеві, поки не почує наказу зупинитися. Крики покараного: «вибачте, вибачте, більше не буду». Заплаканий і розтерзаний поспішає вдягтися, сідає на своє місце і, закривши обличчя, довго ще продовжує ридати. Клас теж не може швидко заспокоїтися, всі вражені сценою, і заняття не йдуть уже в голову».

І тут приїжджає з перевіркою Микола Іванович Пирогов…

Полеміка про пороття

В одного з філософів є опис діалектики взаємин між рабом і хазяїном. Філософ запитує: чому, власне, хазяїн ніколи не може вбити раба, він повинен гнобити, але підтримувати його життя? Раб необхідний хазяїну, щоб почуватися хазяїном. Чи можна віднести це висловлювання до тілесних покарань у загальноосвітньому закладі? На всі сто відсотків!

У 1855 році суспільство зробило великий гуманний стрибок - було скасовано покарання батогом жінок, а також перестали лупцювати злочинців у в’язницях, щоправда, тільки хворих. У 1857 році обговорювалася можливість скасування тілесних покарань для селян. Настала черга згадати й про дітей. Пирогов у дискусії висловився інтелігентно: «Для багатьох батьків, матерів і вчителів висікти дитину - все одно, що висякатися».

Та ось 1859 року виходить підписаний М.Пироговим відомчий документ - «Основні засади правил про провини і покарання учнів гімназій Київського навчального округу»: «Відкидати, що й різкою можна діяти без шкоди й навіть вдало, означало б відкидати факт». Переконали-таки світило пронози-чиновники - і той погодився: «Пороти іноді не шкідливо!».

Пирогов вчинив своєрідно: він створив товариські суди, які й виносили вердикт - винен чи ні. «Дирекція Новгород-Сіверської гімназії стверджує, що на суд товариський усі учні дивилися досить серйозно, і справа йшла успішно та об’єктивно, - задоволено пише Пирогов у своєму щоденнику. - Полтавська дирекція каже також, що установа ця - найвищою мірою корисна… ворожнечі між учнями, яку пророкували журнали, не було й сліду».

Це було виправданням: Микола Добролюбов, 24-х років, у «Современнике» виступив із критикою, та ще й склав сатиру про підтримку попечителем різок, що боляче вдарила по серцю Пирогова. І суди товариські у вищих класах гімназії, і регламент про покарання довелося скасувати. Добролюбов помре через рік, проживши всього чверть століття й ставши згодом кумиром більшовиків; Пирогов через двадцять років, уже вийшовши у відставку, у своєму передсмертному щоденнику продовжить захищатися від добролюбовських викриттів: «Моя практика в Київському окрузі зменшила зрештою застосування різок на 90 відсотків».

Навіщо пороти?

Є думка, що від часів київських князів пригноблювалося почуття власної гідності, а стосунки з нашими предками будувалися строго на холопстві. Домострой цілком підтримав пороття як щотижневий перформанс за відсутності книжок і суцільної грамотності. Ми знаємо, що перше, як кажуть публіцисти, непороте покоління дворян з’явилося на просторах Російської імперії не так уже й давно; їх звільнили від тілесних покарань одночасно з духовними особами та купцями першої та другої гільдій. З’явилося нарешті почуття власної гідності. Не те, що раніше: ледь що - пороти всіх підряд як сидорових кіз!

Ми не даремно згадали про духовних осіб - адже їх теж пороли! Цікаво було б довідатися думку церкви про приборкування непокірних різками. Ось слова сучасника Пирогова - митрополита Київського та Галицького Філарета, який продемонстрував цілковиту байдужість до теми: «Питання про застосування чи незастосування тілесного покарання в державі стоїть осторонь християнства. Якщо держава може відмовитися від цього виду покарань, знаходячи достатнім лагідніші його види: християнство схвалить цю лагідність. Якщо держава знайде неминучим у деяких випадках застосувати тілесне покарання: християнство не засудить цієї суворості, тільки б покарання було справедливе й не надмірне». Але «своїх» усе-таки першими вивели з під лози!

Ще на початку минулого століття всю гіркоту православного буття виливали під час єврейських погромів. Скільки ж їх було! Тепер теж не солодше: начальник зганяє злість на підлеглому, підлеглий - на дружині й дітях, пролетарій - на інтелігенті в окулярах і капелюсі, ЖЕК - на мешканцях, міліція - на безхатченках і торговках смородиною, неприкаяний підліток з банкою пива - на пенсіонері, який плутається під ногами. Уже є один засуджений за вбивство кількох кішок. У вчителів, щоб вимістити гнів, є тільки щоденник учня.

Уся річ у тому, що люди обвинувачують у своєму становищі не того, хто в ньому справді винен, а того, хто вразливий і не може відповісти тим самим. Можна вважати це відповіддю на запитання, поставлене в заголовку.

Жупел різки

Те, що сьогодні в наших колоніях, наприклад, існує дисциплінарний ізолятор, нікого з правозахисників особливо не турбує - закон дає особовому складу українських пенітенціаріїв інструмент не гірший за різки. Це - вища міра! І багато «режимників» із задоволенням би, як герой Пом’яловського, скористалися б цим інструментом. Це ж так просто: набрид хлопчисько - у ДІЗО його на десять діб із записом в особову справу, яка вже не дозволить раніше строку вийти на волю, - жоден суд не пропустить. Тремтіть, пацани!

Але ж ні: ДІЗО є, але практика використання його вперто наближається до нуля: у 2011 році - 33 випадки застосування, у минулому півріччі - тільки сім на всі установи для неповнолітніх у країні. Це для неврівноважених хлопців - нехай побудуть в ізоляції, наодинці із собою, бо ж постійний галас і на волі не всіх улаштовує, а тут усе-таки зона!

От і в англійській школі минулого року повернули різки. Ви що, думаєте, там педагоги тепер відриваються на неслухах? Іще чого - безліч противників катувань (таких організацій більш як сотня) стануть на захист зрозуміло кого! Але міра покарання є! Виходить, річ усе-таки у професіоналізмі педагогів, а не в різці. А різка та її використання - це так, пробний камінь, на якому перевіряються професійні чесноти вчителя.

Ухвалити 226 голосами рішення про різку сьогодні, користуючись термінологією великого хірурга, - «все одно, що висякатися». Знову ж таки прецедент запозичення англійського досвіду в Україні є: англійська система пробації в пенітенціарних установах майже готова до впровадження і в нас.

Замість епілогу

Якби не виступ на інтернет-форумі однієї дами, то, цілком можливо, стаття ця ніколи б і не народилася. А тут…

«Я слабка інтелігентна 48-річна мати-одиначка. Моєму синові майже 14. Він ріс хворобливим, маленьким, слабеньким... І виріс грубий, нахабний, боягузливий підліток, який заважає всьому класу працювати, грубіянить учителям, не жаліє 78-річну бабусю і сповідує тільки силу. Висікти б його раз-другий! Я заплатила б у межах зарплати доцента. І виросла б хороша людина.

Може, якась структура, яка готує охоронців, стала б професійно, не калічачи, надавати таку допомогу самотнім матерям? А наші сини знали б, що їхні матері й бабусі не позбавлені чоловічого захисту! Я переконалася, що страх відплати робить сина дуже хорошим хлопчиком, а от саме усвідомлення безкарності збиває його зі шляху істинного. Л.С.». Кінець цитати.

З огляду на нерозвиненість сфери послуг в Україні, яка прагне в Європу, ця актуальна пропозиція дасть змогу розвинутися новому напряму і нарешті заробити тим мільйонам охоронних фірм, які просто перевтіляться з нічних сторожів в екзекуторів за контрактом. Ось вам заявка: «Прошу надати послуги екзекутора…». Ось і договір: «Замовник зобов’язаний забезпечити своєчасну доставку об’єкта для здійснення договірних дій… Виконавець зобов’язується...» . І держава заробить на ліцензуванні цього виду підприємницької діяльності. Як мінімум дві академії потрібно створювати - для навчання методики втримання на коліні об’єкта екзекуції, дизайну різки й, звичайно ж, римського права.

Чудово! Може, справді, «пісня зовсім інша» піде?..