ІСТОРІЯ ПРО ОДНУ ТІАРУ І П’ЯТЬОХ ШАХРАЇВ

Авантюрист на ім’я Шепсель Гохман наприкінці XIX — початку ХХ століття був не те, що відомий, а знаменитий. Щоправда, спочатку його локальна слава не виходила за межі Одеси. Та потім Шепселю Гохману пощастило: з допомогою грандіозної археологічної фальсифікації — «стародавньої» тіари скіфського царя Сайтафарна, яку йому на замовлення виготовив талановитий ювелір Лазар Рухомовський, про одеського «підприємця» заговорили в Європі. Спритному одеситу вдалося обдурити Лувр і видати твір ювеліра-сучасника за давній скарб, що хтозна скільки років пролежав у землі-Ольвії. А починалося все так...

Крамничка фальшивих старожитностей

Разом зі своїм молодшим братом Шепсель Гохман торгував колоніальними товарами. Потім брати Гохмани відкрили антикварну крамничку й переїхали до Очакова. Вибір шахраїв упав на це маленьке містечко з огляду на його близькість до місця під назвою Сто Могил, тобто Ольвії. З допомогою місцевих жителів брати почали хвацько діставати з-під землі товари для своєї крамнички старожитностей. Та займатися «чорною археологією» виявилося набагато складніше, ніж спекулювати на поставках чаю й тютюну. Попит на антикварний товар зростав, та, на лихо, старожитностей катастрофічно бракувало. Адже не щодня можна було знайти плиту з викарбуваним на ній декретом на честь багатого ольвійського громадянина Протогена, який, аби задобрити скіфського царя Сайтафарна, що загрожував місту, подарував варвару 900 золотих! Саме ця біломармурова плита, знайдена археологами ще в XIX столітті, згодом надихнула Шепселя Гохмана на «аферу століття». А поки що брати Гохмани вирішили проблему з нестачею справжнього антикваріату дуже просто — вони стали чергувати його з фальшивим.

«Підприємці» поставили на широку ногу продаж фальшивих старожитностей простакам-колекціонерам. В Очакові було відкрито підпільний цех із їх виробництва. Розпочали Гохмани з фрагментів мармурових плит із давньогрецькими написами. «Сировину» знаходили на місці, інколи купували в Криму. Потім плити доставлялися в Очаків, у майстерню братів. Там робітники збивали справжні давні написи, а на їхньому місці... карбували нові, що відповідали офіційній, затвердженій та освяченій наукою, історії Ольвії. Над упорядкуванням текстів трудилися запрошені фахівці. Шрифт старанно підбирався відповідно до періоду події, описаної в новому написі. Епіграфічно виріб був бездоганний.

Шахраїв, щоправда, вдалося викрити, спираючись на те, що в текстах їхньої продукції не все було гаразд із відмінками. Коли Гохмани довідалися про цей прорахунок запрошених фахівців, то щиро здивувалися: на їхню думку, у справжніх ольвійських написах граматика теж кульгала. Втім, «підприємці» врахували назрілу проблему, і тому їхній наступний «товар» був граматично та в іншому плані бездоганний.

Коли ж інтерес приватних колекціонерів до «старожитностей» став пригасати, Гохмани знайшли державного покупця. Серію мармурових плит із «давніми» написами вдалося не без користі збути в 1892—1893 рр. Одеському археологічному музею. Після цього щасливі брати вирішили виготовляти підробки з золота.

Люди гинуть за метал

Першою жертвою «антикварного» золота став багатий миколаївський колекціонер Фрішен. До нього Гохмани послали підставних селян із села Парутіно, що лежало прямо на ольвійському некрополі. Ті, переступаючи з ноги на ногу і мнучи шапки, запропонували миколаївському горе-колекціонеру купити в них «стародавні» кинджал і корону. Золоті вироби вони нібито знайшли, скопуючи власний город. Угода відбулася швидко. За кинджал і корону колекціонер виклав майже 10 000 карбованців (Гохмани були в захопленні — одна угода дала 8000 карбованців «підйому»).

Пізніше Фрішен усе-таки звернувся по експертизу до Е. Р. фон Штерна, директора Одеського археологічного музею (того самого музею, який купив у Гохманів фальшиві плити). Експертний висновок Штерна відібрав мову в колекціонера. На жаль, угода вже відбулася, а парутінські селяни мов крізь землю провалилися...

Проте експертиза Штерна підсилила пильність та обережність Гохманів. Вони зрозуміли, що для просування «бізнесу» потрібен ювелір екстра-класу. І такий невдовзі знайшовся.

Ювелір, якого знайшли Гохмани, був родом із містечка Мозир Мінської губернії. Батько цього генія мріяв, що син вивчиться і стане ребе. Та Ізраїль Рухомовський став ювеліром. Ледве закінчивши хедер, він покинув рідну домівку. Недовго шукав щастя в Києві й нарешті остаточно осів у Одесі.

У «приморській перлині» його й нагледіли заповзятливі шахраї Гохмани і запропонували роботу. Рухомовський подумав-подумав та й погодився. Причина згоди була прозорою: вдома сварлива дружина і півдюжини вічно голодних дітей, а тут за одне замовлення брати-антиквари платили стільки, скільки майстер не заробляв у свого хазяїна за рік. Рухомовський мовчки робив свою справу, не підозрюючи, що на нього чекає світова слава.

Вояж «очаківського негоціанта»

Наприкінці XIX — початку ХХ століття пишно розквітла індустрія підробок античних цінностей — виробів із золота, срібла, мармуру, розписної лакової кераміки, теракотових статуеток, монет. Такі «скарби» регулярно купували музеї та колекціонери. Масштаби цього авантюрного бізнесу були воістину величезні.

Археологічна фальсифікація, особливо в Північному Причорномор’ї, сягнула таких масштабів, що на Х Російському археологічному з’їзді, який проходив у Ризі, цьому питанню було приділено особливу увагу. Згадуваний вище професор фон Штерн виголосив на з’їзді цілу промову, що викривала чорних археологів. Його доповідь називалася «Про підробки класичних старожитностей на півдні Росії». Одне слово, торгувати фальшивими старожитностями на території Російської імперії стало вже не так легко, як раніше. Тоді брати Гохмани й вирішили попрацювати за кордоном.

У лютому 1895 року «негоціант з Очакова» Шепсель Гохман з’явився у Відні. По приїзді він рушив прямо до Імператорського музею. Зустрівшись із керівниками музею Бруно Бухером і Гуго Лейшингом, Гохман запропонував купити в нього низку античних речей (це був його коронний номер — пропонувати покупцю впереміж оригінали та фальшивки), серед яких була... золота тіара. Блиск золота лише на кілька хвилин осліпив австрійців: вони вирішили провести експертизу тіари та з’ясувати її походження. До комісії як експерти ввійшли найвідоміші віденські археологи та мистецтвознавці: професори Бенндорф, Борман і Шнейдер.

Шепсель Гохман розповів, що тіару він знайшов неподалік Ольвії та що виклав, бідак, за тіару кругленьку суму, справедливо розраховуючи отримати пристойні комісійні.

Тіара була куполоподібним, заввишки 17,5 см, шоломом, карбованим цілком із тонкої золотої смуги. Цей шолом складався з трьох фриз. На нижньому можна було бачити фрагменти з побутового життя скіфів, на верхньому — сюжети з гомерівської «Ілліади», а посередині — зображення Ольвійської фортечної стіни з написом старогрецькою: «Царю великому й непереможному Сайтафарну. Рада і народ ольвіополітів». Тіара чудово збереглася, робота була просто дивовижна. Лише в одному місці виднілася невеличка вм’ятина (схоже, від удару мечем) та численні подряпини, але прикраси навколо не постраждали.

Експертна комісія, вивчивши тіару і порівнявши побачене з тим, що було відомо науці про скіфського царя Сайтафарне, резюмувала: «...тіару зроблено високопрофесійно, причому з урахуванням таких знань, якими могли володіти лише фахівці. Зокрема про царя Сайтафарне було відомо зі знаменитого декрету на честь ольвійского громадянина Протогена. З цього документа відомо, що Ольвія наприкінці III в. до н.е. платила данину скіфським царям. У місті час від часу з’являвся цар Сайтафарн зі своїм військом і вимагав данину, яку Протоген кілька разів платив із власних коштів. Тіару, швидше за все, було виготовлено й подаровано скіфському царю на знак примирення під час конфлікту, що згадувався на плиті. Текст про тіару, напевно, був розміщений у тому місці, якого бракує (кут плити відбитий). Шрифт же напису на тіарі в усіх деталях збігається зі шрифтом декрету на честь Протогена. Сам напис, із точки зору грецької епіграфіки, бездоганний. Висновок — тіара має величезну історичну та художню цінність».

У результаті австрійські фахівці одностайно визнали тіару справжнім шедевром античних майстрів, що був піднесений багатим ольвійським громадянином Протогеном скіфському царю Сайтафарну! Спритні брати Гохмани використали для виготовленої Рухомовським тіари справжню знахідку «білих» археологів: ольвійську плиту, де повідомлялося про багатого городянина Протогена та його щедрий дар скіфському царю, який зміцнив безпеку Ольвії. Протоген, щоправда, підніс Сайтафарну 900 золотих, а не тіару, та можна було припустити, що про додатковий подарунок — тіару — повідомлялося на відбитому куті плити.

Та тут сталася осічка. Коли розпочався торг, у віденського музею не виявилося величезної суми, яку назвав очаківський негоціант. Шепсель Гохман хотів отримати за тіару... 100 тис. карбованців.

Проте Гохман не поспішав додому в Очаків. Він відвідав антикварну крамничку свого австрійського колеги Антона Фогеля. Там Гохман провів переговори з гостинним господарем і таємничим віденським маклером на прізвище Шиманський. У результаті було укладено взаємовигідну угоду. Золоті вироби, серед них і тіара, перекочували із саквояжа очаківського негоціанта в сейф віденського антиквара. Після цього задоволений Гохман вирушив на батьківщину.

Придбання століття

Навесні 1896 року Фогель і Шиманський прибули до Парижа, щоб продати Лувру тіару царя Сайтафарна. Директор Лувру пан Кемпфен скликав експертну комісію. До складу французької комісії, крім самого Кемпфена, ввійшли: начальник відділу античного мистецтва Луврського музею Ерон де Вільфос, найбільші вчені Франції Соломон Рейнак, пани Мішон, Бенуа та Моліньє.

Французька комісія, як і австрійська, визнала справжність тіари. Невпевнені репліки тих, хто сумнівався, перекрив авторитет Соломона Рейнака. За тіару австрійські аферисти просили від 200 до 400 тисяч франків. Природно, потрібної суми музей не мав. Покупку такого масштабу мав затвердити французький парламент. Процедура затвердження вимагала часу, австрійські ж вояжери квапилися. Тоді за честь Франції заступилися меценати. Вони й позичили музею потрібну суму. А натомість отримали документ, відповідно до якого, парламент і адміністрація музею гарантували повернення «спонсорської» допомоги.

Угода відбулася. Всі залишилися задоволені. Шахраї отримали величезні гроші, музей здійснив покупку століття. Тіара зайняла найпочесніше місце в експозиції Лувру, про що повідомили наприкінці березня 1896 р. паризькі газети. Натовпи парижан ринули в музей. Тіара привернула увагу вчених усього світу.

У серпні 1896 року один із найвідоміших археологів того часу професор Адольф Фуртвенглер заявив: «Після проведеної мною експертизи поспішаю повідомити свої висновки. По-перше, на золоті немає типової для старожитностей червоної патини; по-друге, я знайшов у наукових публікаціях аналогічні сцени й прототипи цілого ряду персонажів тіари. Вони є на виробах найрізноманітніших епох і з різних, дуже віддалених одне від одного, місць. По-третє, богиня перемоги вінчає скіфського царя Сайтафарна лаврами!? Даруйте, але за які заслуги? Жодних ратних подвигів вождь варварських кочових племен не здійснював. Навпаки, чинив наскоки на грецькі поліси. Погодьтеся, що за такі «подвиги» аж ніяк не могла богиня Ніка увінчувати лавровим вінком ватажка скіфів. Хай навіть царя, але царя звичайних вершників і стрілків із лука! Й останнє, а чи правдоподібна сама версія про підношення Сайтафарну від громадян Ольвії разом з іншими дарунками самої тіари? Зберігся, щоправда, напис на мармуровій плиті на честь Протогена, який засвідчує, що ольвіополіти справді дарували Сайтафарну дев’ятсот золотих. Та жадібному варвару цього здалося замало, і він зажадав ще... Кінцівки цієї історії на плиті немає. Швидше за все, у відповідь на це греки стали зміцнювати фортечні стіни й дістали свої мечі...»

Тоді ж на сторінках французької преси з’явилася передрукована з російських газет заява професора О.Веселовського, в якій повідомлялося, що тіара Сайтафарна, поза всяким сумнівом, — підробка. Та обидва голоси «проти» не здобулися на належний ефект.

Монмартрська тіара

Минуло кілька років, і тіара Сайтафарна стала для парижан такою ж звичною, як Ейфелева вежа. Згадка про скіфського царя та його легендарний головний убір ввійшла в усі солідні словники й енциклопедії. Аж раптом...

На початку березня 1903 року в паризькій газеті Matin з’явилося сенсаційне повідомлення маловідомого монмартрського скульптора й художника Майєнса Елліна...

«... притягнутий до судової відповідальності за підробки картин Майєнс заявив слідчому, що має намір помститися антикварам і художнім експертам, викривши шахрайства фальсифікаторів. Він вказав, де у великих кількостях підробляють не лише картини, а й старожитності, назвав найскандальніші подробиці поповнень колекцій неосвічених меценатів... А на довершення розповів про ті обмани, яких зазнали різні музеї. Навіть у Луврі, за його словами, є підроблені картини та «старожитності». Про це Майєнс пообіцяв зробити сенсаційну заяву, спеціально для газети Matin...»

Ця сенсаційна заява пролунала як грім з ясного неба, адже з неї випливало, що «...придбана Лувром тіара Сайтафарна є витвором рук Майєнса Елліна. Він виліпив її на замовлення анонімного торговця, за отриманими від нього малюнками, а потім разом з одним ювеліром виготовив із золотої смуги. На завершення, щоб остаточно всіх переконати, Еллін повідомив, що виявити підробку неважко — тіара спаяна сучасним, зовсім не відомим давнім грекам способом...»

Вибухнув грандіозний скандал. Французькі газети негайно роздмухали пожежу — на горе Лувру. Не залишилася осторонь і преса інших країн. І тут на сцену вийшов одеський ювелір Ізраїль Рухомовський.

Автора!

13 березня 1903 року газета Matin опублікувала заяву ювеліра Лівшиця, який раніше проживав у Одесі. Він був другом і товаришем по ремеслу такого собі Ізраїля Рухомовського. Було опубліковано й лист уродженки Одеси пані Нагерборг-Малкіної. Вони засвідчили, що бачили, як ювелір Ізраїль Рухомовський працював над тіарою, що він шанована людина, батько шістьох дітей і був би радий отримати роботу в Парижі.

Тут адміністрація Лувру не витримала й порушила судове переслідування проти зграї шахраїв, які продали музею фальшиву тіару. За розпорядженням міністра народної освіти Франції, тіару вилучили з експозиції Лувру. Паризькому судді Бунару було доручено провести розслідування з залученням Лівшиця, Малкіної і, природно, Рухомовського, якщо лишень Рухомовський — не міфічна постать.

Ось тут і з’ясувалося, що Рухомовський — почесний одесит і справді виготовив тіару, не підозрюючи, що вона потрапить до Лувру. Одесити вважали, що Рухомовський не хотів когось обманювати, а просто виконав дане йому замовлення.

Незабаром з Одеси до Парижа прийшло повідомлення від самого Ізраїля Рухомовського, в якому він підтверджував авторство тіари — у тому разі, звісно, якщо йдеться про відомий йому ювелірний виріб. Остаточно це можна було з’ясувати тільки на місці, у Парижі. Та, на жаль, у бідного ювеліра не було коштів на дорогу... Втім, спонсори поїздки знайшлися моментально — в особі газет Le Figaro, Matin, Petit Journal і Eclair. Одеський ювелір почав лаштуватися до Парижа.

Тепер навіть скептики не сумнівалися, що тіара — це підробка. Залишалося лише одне запитання: у Парижі на Монмартрі чи у граверній майстерні Одеси виготовлено цю «античну» цінність, і як її тепер правильніше називати: «tiare de Monmartre» чи «tiare d’Odessa?»

Монмартрська тіара стає одеською

У березні 1903 року газета «Одеські новини», посилаючись на достовірне анонімне джерело, повідомила: «... головним агентом у справах продажу паризькому Лувру виготовленої в Одесі «знаменитої» тіари є Гохман, який постійно проживає в Очакові, де він разом зі своїм братом займається розкопками і продажем у музеї та приватним особам старожитностей та рідкісних речей. Довідавшись тепер про скандальну історію з тіарою, пан Гохман прибув до Одеси для переговорів із Рухомовським. Роль цього Гохмана в продажу тіари можна вважати з’ясованою. Упродовж багатьох років Гохман продає старожитності, переважно Ольвії, і встиг, так би мовити, нагромадити чимале багатство...» Однак причетність Гохмана до «афери століття» так і не вдалося довести.

21 березня 1903 року «Одеські новини» заявили, що Рухомовський виїжджає в Париж разом зі своїм сином — вихованцем Одеського художнього училища Товариства образотворчих мистецтв. Ювелір віз із собою моделі, малюнки та форми тіари.

Фінансувала його поїздку зовсім не щедра преса, а французьке консульство в Одесі. 5 квітня 1903 року ювелір прибув до Парижа. На вокзалі Рухомовський заявив журналістам, що «своє авторство він збирався довести в будь-який час і за будь-яку ціну, навіть якби для цього йому довелося по пам’яті створити нову тіару».

Французьке міністерство народної освіти, щоб проекзаменувати одеського ювеліра, створило спеціальну комісію. Очолив її Шарль Клермон-Ганне, член Академії наук, професор Коледж де Франс, одного з найдавніших навчальних закладів Франції. До комісії запросили також відомих археологів, епіграфістів, ювелірів та граверів.

Парижани шаленіли. Портрети одеського ювеліра та фотографії тіари обійшли всі газети світу. Matin і Le Figaro описували зовнішність Рухомовського, його одяг, звички й щоденне меню. Не відставали від паризьких газетярів і російські «Одесские новости» та «Южная Россия».

Не обійшлося без курйозів. Дивак-багач на прізвище Барнум запропонував адміністрації Лувру 250 000 франків за тіару Сайтафарна, але в тому разі, якщо її остаточно буде визнано... фальшивкою.

Щойно Рухомовський прибув до Парижа, газета Eclair опублікувала лист відомого скульптора і художника Майєнса Елліна. Художник зізнався, що заяву щодо авторства тіари він зробив задля «жарту». Жартівник сподівався, що «йому вибачать цей жарт хоча б заради тієї істини, яку випадково вдалося відкрити...»

З одним «автором» тіари розібралися. Залишався лише маленький єврей у темних круглих окулярах, який продовжував наполягати, що «тіара — його робота».

Наприкінці травня 1903 року Клермон-Ганно завершив «розслідування» щодо тіари Сайтафарна і повідомив, що тіару підроблено та що її справжній автор — Рухомовський. Ще при першому розгляді експоната Клермону-Гано здалося підозрілим його добре збереження. Було зрозуміло, що фальсифікатор, аби предмет не здався надто новим, подряпав його, та, побоюючись понизити вартість тіари, зробив подряпини лише в «нецікавих частинах».

На «іспиті» Рухомовський виготовив частину тіари — по пам’яті й за своїми кресленнями, і з честю вийшов із цього випробування. Потім він точно назвав рецепт золотого сплаву, з якого було виготовлено тіару. Рухомовського допустили в запасники Лувру до тіари лише тоді, коли він успішно склав іспит...

Коли ж авторство тіари було остаточно доведене, виникло логічне запитання: хто замовник? Автор тіари розповів досить туманну історію про невідомого пана (здається, з Керчі), який замовив йому тіару як «подарунок на день ювілею якомусь видатному вченому-археологу». Невідомий пан надав Рухомовському необхідний підручний матеріал: ілюстроване видання Кондакова «Русские древности в памятниках искусства» (СПб., 1889) та атлас з історії культури Вейссера, виданий 1882 р. З цих джерел і черпав Рухомовський сюжети для свого шедевра, над яким працював більш як півроку. За все це скупуватий «пан із Керчі» заплатив йому близько 2 тисяч карбованців.

26 травня 1903 року в Парижі відбулося присудження нагород французької секції декоративних мистецтв. Гравера Ізраїля Рухомовського одноголосно удостоїли медалі третього ступеня. Після цього на одесита, як із рога достатку, посипалися замовлення від найкращих ювелірів та граверних закладів Франції. А тіару благополучно перевели з Лувру до скромнішого музею.

Епілог перший — оптимістичний

Що ж було далі з Ізраїлем Рухомовським? Віктор Корченов у статті «Скіфському царю від... одеського ювеліра» пише, що «надзвичайний талант Рухомовського викликав великий громадський інтерес. У виставковому залі паризького Салону декоративних мистецтв виставили кілька його шедеврів із зібрання колекціонера Рейтлінгера, який колись потрапив у тенета Гохмана і купив «античні» твори Рухомовського: статуетку «Ахіллес і Мінерва», «Ритон» та кольє, а також привезений Рухомовським до Парижа мініатюрний «Саркофаг зі скелетом», над яким він працював близько десяти років. Після закриття виставки три експонати пропали, а самого Рухомовського визнали гідним золотої медалі Салону».

За версією Корченова, по закінченні історії з тіарою Рухомовський із дружиною та дітьми переїхав до Парижа, де був відрекомендований відомому філантропу барону Едмону Ротшильду і тривалий час виконував його замовлення. Незадовго до смерті сімдесятирічний Рухомовський виготовив для себе та своєї дружини мініатюрний надгробок із викарбуваним на ньому написом: «Мир і спокій, хліб і одяг завжди були в моєму домі. Я любив свою роботу, свою дружину і свій дім. Навіть по смерті моя душа житиме у творіннях моїх рук...»

Влітку 1997 року тіара Сайтафарна, нині — власність Паризького музею декоративних мистецтв, разом із сімдесятьма іншими творами Рухомовського з музеїв та приватних колекцій Парижа експонувалася в одному з музеїв Ізраїлю. Там-таки демонструвався ще один шедевр ювеліра — «Саркофаг зі скелетом».

Епілог другий — песимістичний

Щодо подальшої долі Рухомовського є й інші версії. Так, в Одесі розповідають, що геніальний ювелір, так і не домігшись слави та багатства, повернувся до рідного міста, де й помер бідним і невідомим. За цією самою версією, Рухомовського поховали на старому єврейському цвинтарі на Червонофлотській дорозі. Кажуть, що одна з робіт автора тіари Сайтафарна — саркофаг-алегорія зі скелетом — певний час належала Михайлу Вінницькому, відомому жителям колишнього СРСР під ім’ям Мішки Япончика...

Епілог третій — останній

Як склалася доля братів Гохманів та їхніх віденських партнерів по «бізнесу» — Фогеля і Шиманського? «Афера століття» зробила Шепселя Гохмана скандально відомим, що не відбилося, проте, на його доходах. Іноземні газети писали про тріумф Гохмана — щоправда, чомусь називаючи його очаківським рабином... На думку газетярів, тріумф цей полягав в тому, що за участі одного з паризьких Ротшильдів Шепсель Гохман збув Луврському музею за 400 тис. франків фальшиву тіару скіфського царя Сайтафарна.

Фірма Гохманів продовжувала робити свою справу. Клієнтами фірми, як і раніше, були приватні колекціонери (здебільшого зі США), а також музеї Росії, Німеччини, Франції, Англії, Греції, Італії і тих-таки Сполучених Штатів. «Товар» поставлявся через підставних осіб (Фогелю і Шиманському вистачало роботи).

Попри скандальну історію з тіарою Сайтафарна, дирекція Лувру 1939 р. знову придбала «скіфський» виріб. Цього разу — срібний ріг для пиття у вигляді кабанячої голови з рельєфними постатями скіфів. Нове придбання теж виявилася підробкою, причому аналогічний ритон був ще 1908 р. куплений Московським історичним музеєм. Обидві роботи вийшли з однієї й тієї ж майстерні, якою керували брати Гохмани. Кажуть, що й ці вироби — справа рук Ізраїля Рухомовського.