Імперія другої свіжості

2 грудня 1851 р. племінник Наполеона I і за сумісництвом президент Французької Республіки Луї Бонапарт здійснив державний переворот, який приніс йому всю повноту влади в країні. Рівно через рік він став імператором Наполеоном III, який заснував другу за рахунком Французьку імперію.

«ДТ» уже писало (№ 37 — 2005 р.) про причини, що зумовили успіх амбітного небожа: масове розчарування французів в ідеалах демократії, туга за «твердою рукою»... Друга імперія, що проіснувала 18 років, подарувала людям не тільки бажану «тверду руку», а й атмосферу тотальної фальші. Режим Наполеона III експлуатував імперські комплекси, щоб задовольнити інтереси купки авантюристів; зберігав демократичні інституції, які стали простою ширмою для диктатури; хизувався своєю вдаваною могутністю, але в критичний момент виявився банкрутом.

Друга імперія давно канула в Лету, але методи, практиковані її елітою, досі актуальні. Їхнє застосування можна спостерігати й у Росії, яка вважається нашим головним стратегічним партнером. Тим більше резонів для українського читача згадати цю важливу сторінку світової історії.

Шлях у світле минуле

Сучасники навряд чи могли утриматися від порівняння двох імперій, створених Наполеоном I і його племінником. Так, видатний публіцист XIX століття, випускник Київського університету Л.Слонімський писав: «У Другої імперії Франції було мало спільного з Першою: вона заснована не видатним історичним діячем, який здобув владу за правом військової та політичної переваги, а представником блискучої фірми, котрому було випадково довірено на певний строк розпоряджатися коштами й силами держави. Це була узурпація, влаштована невеличкою групою рішучих і спритних честолюбців, відвертих шукачів особистих вигод, багатства й насолод».

Сам же Наполеон III буквально зі шкіри пнувся, щоб підкреслити спадкоємність дядечкового режиму. Путч 1851 року й відновлення імперії 1852-го він приурочив до знаменної дати перемоги під Аустерліцем (2 грудня 1805 року). В офіційні установи повернулася державна символіка піввікової давнини. А звеличення Наполеона I узагалі набуло немислимих масштабів. Вільнодумці кепкували, що короткий курс історії відтепер виглядає так: «Хто заснував Рим? Наполеон. Хто був Лютер? Наполеон. Хто створив світ? Наполеон».

Втім, переважна більшість французів були схильні щиро ідеалізувати часи Першої імперії, коли їхня країна на правах «найголовнішої» диктувала свою волю всій Європі. Масова ностальгія виявилася для Наполеона III більш надійною опорою, ніж силові структури й величезний чиновницький апарат. Саме вона дозволила імператору провести кілька успішних плебісцитів із метою підтвердження своєї легітимності — люди голосували не стільки за конкретну особистість, скільки за спогади про колишню могутність.

Щоправда, громадян ще слід було переконати, що в сенсі величі й міці нинішній імперський римейк мало чим поступається оригіналу. У хід йшли різні ефектні заходи, які регулярно влаштовувала влада. Наполеон III умів напустити куряви в очі — то влаштує генеральну реконструкцію французької столиці, то з великою помпою організує в Парижі Всесвітню виставку, то на заздрість колегам-правителям одягне особисту імператорську гвардію в алюмінієві кіраси (такий собі хай-тек XIX століття!).

Із брендів «героїчного минулого», помножених на парадну мішуру сучасності, було успішно споруджено віртуальний фасад Другої імперії, за яким крилися малопривабливі реалії. Тут було і панування тимчасовиків-кар’єристів, які складали Державну раду при імператорі. І зведення нанівець ролі парламенту. І перетворення виборів на просту фікцію з допомогою тотального адмінресурсу й системи офіційних кандидатур, які нав’язували виборцям. І ліквідація місцевого самоврядування — 1858 року Наполеон III розділив країну на п’ять військових округів на чолі із всесильними генерал-губернаторами. І небачена корупція в держапараті. І відверте свавілля чиновників і поліції. Ну і, звісно, послідовне придушення свободи слова.

Гюго і канкан

Створення атмосфери мовчання, в якій чувся б тільки бадьорий голос офіційної пропаганди, стало дуже важливою умовою, що дозволяла державі Наполеона III виглядати достойно. Усіх, хто вважав існуючий режим безглуздою карикатурою на Першу імперію, слід було позбавити доступу до засобів інформації. Демократична преса була приречена на загибель.

Відповідно до декрету від 17 лютого 1852 року, займатися видавничою діяльністю могли тільки володарі спеціальної ліцензії, що видавалася за принципом благонадійності. Урядовці проводили ретельний моніторинг преси, виносячи редакторам попередження за публікацію неугодних матеріалів. Двох таких попереджень було досить, щоб призупинити видання газети чи журналу.

Запровадження цензури — звичайна практика будь-якого авторитарного режиму. Проте була одна риса, яка суттєво різнила Наполеона III від хрестоматійних диктаторів XIX—ХХ ст. Абсолютна більшість із них робили ставку на консервативні цінності, примусово насаджуючи в підконтрольних соціумах пуританство й усілякі етичні табу. Засновник Другої імперії пішов іншим шляхом.

Знищивши незалежну політичну журналістику, Наполеон III надав трудівникам пера абсолютну свободу у висвітленні тем, не пов’язаних із політикою. Результатом стало народження класичної бульварної преси. Франція переживала справжній друкарський бум, але сотні газет і журналів, які пропонувалися увазі французів, не містили нічого, окрім скандальної хроніки, біржових котувань і дуже сміливої за мірками XIX століття еротики.

«Пристрасть до насолод заповнила порожнечу, що виникла у громадському житті Франції. Розбещеність звичаїв послужила заміною політичної та розумової свободи», — так охарактеризував це явище один із сучасників.

У 50-х роках XIX століття Франція стала європейським лідером із випуску й споживання низькопробного культурного продукту, який у наш час назвали б «попсою». Він органічно сполучився з пихатою імперською пропагандою. Влада всіляко заохочувала такі ідеологічно витримані проекти, як, наприклад, створення монументального полотна «Апофеоз Наполеона I». Але не менш прихильним імперський режим був і до легковажного канкану.

Зате в’їзд у Францію був заборонений письменнику Віктору Гюго, котрий не догодив владі своєю принциповою громадянською позицією. Всі роки існування Другої імперії він провів у вигнанні. А коли книги письменника все ж з’являлися на батьківщині, офіційна критика оперативно роз’ясняла громадянам, що опуси Гюго — це «нудотна софістика» і «демагогія», не гідна уваги шанованої публіки і шкідлива для підростаючого покоління.

Французи йдуть!

Знайомлячись із роботами публіцистів позаминулого століття, мимоволі переконуєшся, що все нове — добре забуте старе.

Рядки, присвячені зовнішній політиці Наполеона III, нині звучать цілком актуально: «Друга імперія до кінця залишалася чимось ефемерним і штучним... Будинок Другої імперії міг триматися лише доти, доки зовнішні удачі приховували від поглядів юрби її внутрішню порожнечу. Наполеон III відверто вдавався до непотрібних і руйнівних для країни міжнародних заходів зі спеціальною метою відвернути уми від внутрішніх справ держави. Його зовнішня політика підпорядковувалася випадковим мотивам і рішенням, залежно від міркувань про авторитет і «престиж» імперії. Давати поживу національному самолюбству французів і цим гасити невдоволення опозиції — таким було постійне політичне правило, якого дотримувався Наполеон III».

Як бачимо, фірмовий рецепт боротьби з крамольними настроями, винайдений спритним імператором, був простий. Пересічним громадянам слід було періодично нагадувати, що Франція — найдужча держава Європи та світу, здатна «замочити» кого й де завгодно, що ніхто із сусідніх країн не може зробити жодного кроку без її дозволу, що французів бояться і тому поважають. Загалом, усе як у старі добрі часи Першої імперії.

Подібна стратегія могла працювати за однієї умови: зовнішньополітичні ініціативи французького лідера повинні були незмінно завершуватися тріумфом. Спочатку Наполеону III це вдавалося. У середині
1850-х років він помстився за дядька, завдавши поразки Росії в ході Кримської кампанії (щоправда, в союзі з найлютішим ворогом Наполеона I — Англією, але це вже були несуттєві деталі). Політичних бонусів імператору додала результативна участь Франції у війні Сардинського королівства проти Австрії. Без особливих проблем йшло також примусове долучення до цивілізації в’єтнамців і сенегальців.

Однак вже в 1860-х система дала збій. Наполеон III розпочав збройну інтервенцію в Мексику з метою повалити республіканський уряд і заснувати Мексиканську імперію на чолі зі своїм ставлеником — австрійським ерцгерцогом Максиміліаном. Кровопролитна п’ятирічна боротьба за утвердження «правильного» лідера для норовливих мексиканців закінчилася повним фіаско. 1867 року Франції довелося відкликати свої війська з Мексики, а Максиміліан був переможений мексиканськими республіканцями і страчений. Єдиним результатом інтервенції стали тисячі загиблих солдатів і розхитана фінансова система.

Крах латиноамериканської авантюри серйозно підірвав позиції Наполеона III на батьківщині. Підняли голову опозиційні політики, тож французький імператор був змушений піти на часткову лібералізацію режиму. Найгірше його чекало попереду...

Як загинула імперія
«не першої свіжості»

У липні 1870 року Наполеон III і його соратники приступили до реалізації чергової «геніальної» ідеї: зміцнити свій хиткий престиж за рахунок переможної війни з Пруссією. А заодно перешкодити об’єднанню Німеччини під прусським проводом і приєднати до Франції лівобережжя Рейну.

У швидкій поразці пруссаків, 1807 року розгромлених Наполеоном I, ніхто не сумнівався. Військовий міністр Лебеф запевняв: до війни все готове, «аж до останнього гудзика на солдатських гетрах». А прем’єр Олів’є заявив: «Відсьогодні на мене і на моїх колег лягає велика відповідальність. Ми приймаємо її з легким серцем... Що таке прусська армія? Нам варто лише дмухнути на неї!»

Хитромудра система шовіністичної пропаганди й тотального окозамилювання, покликана зміцнити міф про «імперську міць», у результаті жорстоко обдурила її творців. Уперше за довгі роки Франція зіткнулася з дійсно серйозним противником, у той час як за спиною у неї знаходився вельми кепський багаж: армія, більш придатна до парадів, ніж до масштабної європейської війни, нерозвинені комунікації, застаріле озброєння, брак боєприпасів, провіанту, фуражу й навіть звичайних топографічних карт, дипломатична ізоляція країни.

Результати не забарилися. Французькі війська зазнавали однієї поразки за іншою. Не допомогли ні закуті в алюміній гвардійці, ні грізна тінь Бонапарта-дядька... Через півтора місяця після початку війни, 2 вересня 1870-го, Наполеон III, оточений разом із 100-тисячною армією в фортеці Седан, капітулював. Пожинати плоди ганебної поразки довелося вже не імперії, а республіці, створеній 4 вересня. Того дня в Парижі відбулася найстрімкіша й найбезкровніша з усіх французьких революцій — банкрутство бонапартистського режиму було настільки повним і очевидним, що бажаючих захищати його просто не знайшлося.

Хоч як намагалася Друга імперія наслідувати Першу, її кінець вийшов не величним і драматичним, а безславно-скандальним. Подальша доля поваленого небожа й зовсім виявилася пародією на дядечкову — він став не почесним бранцем англійців, а скромним емігрантом, який знайшов притулок у Лондоні.

Що ж, історія Наполеона III може служити гарним уроком для сучасних любителів імперських римейків. Захоплено будуючи владну вертикаль і затято нав’язуючи сусідам свою опіку, вони повинні пам’ятати, що їхня імперія, прямо скажімо, не першої свіжості. І зайвий раз не випробовувати її на міцність.