Ігри в парламентаризм

Політична криза 2007 року в Україні і дострокові вибори до Верховної Ради аж ніяк не перше подібне явище у світовій історії. Озирнувшись назад, побачимо: конфронтація по лінії парламент—президент (або парламент—монарх) за владні повноваження під соусом захисту народних інтересів виникла одночасно з утвердженням конституційного ладу в Російській імперії. Яскравим прикладом такого протистояння став розпуск I Державної думи 1906 року, котра попрацювала лише два місяці.

Росія у владі хаосу

1905 року порохова бочка невирішених проблем (соціальна та економічна нерівність, катастрофа Російсько-японської війни, зіткнення молодого капіталізму із закостенілою самодержавною системою), на якій сиділа імперія, нарешті вибухнула. Країною прокотилися масові селянські повстання, страйкували робітники, активізувалися терористи лівих партій (переважно есерів), які влаштували полювання на високопоставлених чиновників, підняли голос представники ліберальної громадськості.

Уряд і прогресивно налаштоване царське оточення розуміли просту істину: цього разу, на відміну від селянських повстань 1902 року в Україні, силовими методами шаленства народної стихії не придушити. Не можна було й повністю покластися на військові частини, котрі все найчастіше відмовлялися брати участь у «зачистках». Та й народ уже відчув запах крові і здобичі. Все свідчило про те, що настав час провести не косметичний, а «євроремонт». Основним штрихом декору мала стати конституція, котра гарантувала б перехід до парламентаризму, рівень якого слід було визначити в ході дискусій між усіма зацікавленими сторонами — владою, опозицією, інтелігенцією. Погоджувався з необхідністю змін і Микола II, хоча особливої радості від майбутнього прокрустового ложа для необмеженої влади династії не відчував.

Першим кроком для заспокоєння громадськості став царський Маніфест від 17 жовтня 1905 року. У ньому передбачалося «дарувати населенню непорушні основи громадянської свободи на засадах дійсної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зібрань і спілок». А також проголошувалося запровадження народного представництва — Державної думи, без якої «жоден закон не міг набрати чинності».

Політреформа-1906

Однак уряд вирішив діяти методом батога і пряника. І якщо «пряники» у вигляді необхідних законопроектів готував прем’єр, то «батіг» застосовував глава МВС Петро Дурново, який виступав за жорсткі каральні акції в регіонах та військові суди (а отже, смертну кару) для бунтівників. До речі, саме через методи Дурново напередодні відкриття засідань Думи Вітте, котрий розумів, що в парламенті утвориться вибухонебезпечна суміш, подав у відставку.

Робота над новим законодавством ішла вкрай складно. Передусім потрібно було ухвалити новий виборчий закон. А отже, визначитися, із кого ж складеться ядро парламенту. Закон від 11 грудня 1905 року віддав перевагу селянству, котре отримало максимальні квоти делегатів у парламенті. «Селяни далекі від думки про обмеження царської влади, а в самодержавстві селянство бачить для себе природний і єдиний захист», — казав Вітте.

Наступним важливим питанням стало конституційне розмежування повноважень владного трикутника Цар—Дума—Радмін. Микола II був готовий поділитися владою, але в межах розумного. У компетенції імператора залишилося призначення прем’єр-міністра, затвердження членів уряду, військова сфера й остаточне підписання або ветування ухвалених законопроектів. Форма правління набувала характеру дуалістичної конституційної монархії. Радмін же отримав усю повноту виконавчої влади, право законодавчої ініціативи і зберіг підзвітність лише імператорові.

Думки розійшлися в питанні взаємин Державної ради та Державної думи — для ухвалення того чи іншого закону була потрібна згода обох палат. Якщо Дума теоретично була народним представництвом, то Держрада (верхня палата) складалася з високопоставлених чиновників і дворян, призначуваних Миколою II і однозначно налаштованих проти думців. Прем’єр Вітте, прогнозуючи протистояння двох палат, пропонував таку схему: схвалений Думою і Держрадою закон підписує імператор, а відхилений однією з палат потрапляє на стіл Миколи II і розглядається в індивідуальному порядку. «Державна рада — установа аристократична: селяни до неї не ввійдуть. Вони і дивляться на Думу так — знайдемо через неї доступ до царя. А так скажуть, думали, знайдемо, що буде доступ, а тим часом чиновники відокремили нас від государя», — намагався донести свою позицію Вітте. Ця ідея не мала відгуку. Ряд царедворців не хотіли «підставляти» імператора. Мовляв, нехай найбільш негативні рішення ухвалює саме Держрада — такий собі бар’єр між царем і народом. І в остаточному варіанті Конституції (точніше, оновленому варіанті основних законів), опублікованому в квітні 1906 року, було записано, що відхилені Держрадою законопроекти государеві не надходять.

Війна за державне стерно

Урочисте відкриття першого засідання Держдуми відбулося 27 квітня 1906 року. Микола II побажав народним обранцям успішної роботи на благо країни і пообіцяв цілковиту підтримку. Але думці були настільки радикально настроєні, що про якусь плідну роботу не могло бути й мови.

Надії екс-прем’єра Вітте на благонадійність селянства як найбільш патріархальної частини суспільства не виправдалися. Так, вони отримали досить багато місць у I Держдумі (близько 100), проте, замість підтримати існуючий лад, приєдналися до радикально налаштованих парламентських фракцій, які рушили в хрестовий похід проти «Конституції з Царського Села».

Першу скрипку в Держдумі грала фракція конституційних демократів (кадетів), яка отримала відносну більшість мандатів (178 із 499), сформувала президію і забронювала пост спікера для професора Сергія Муромцева. Другою за чисельністю була фракція «трудовиків» (102 депутати), які балотувалися в Думу з однією метою — нагнітати ситуацію в країні, вправляючись в антиурядовій риториці з трибуни парламенту. Уряд розраховував на конструктивне співробітництво з кадетами, котрі залучили в партію передові уми держави. Не вийшло. Причина — у схильності політиків до популізму, поганій обізнаності у сфері держменеджменту й побоюванні брати на себе відповідальність за непопулярні рішення.

Однією з основних причин конфронтації кадетської більшості Думи і Ради міністрів стало діаметрально протилежне тлумачення конституційного ладу. Кадети сподівалися на класичний варіант англійської конституційної монархії — із Радміном, сформованим парламентською більшістю (і їй же підзвітним), максимальними законодавчими повноваженнями і суто номінальною роллю володаря. Ухвалена ж чинною владою Конституція ще до відкриття засідань Думи поставила цей орган в обмежені рамки, заздалегідь спровокувавши нігілістичний настрій у депутатів.

Перше думське «фе» пролунало під час першого ж засідання парламенту. У зверненні (адресі) Думи до Миколи II у вкрай різкій формі висловлювалася вимога скасувати Держраду, надати Думі право формувати Радмін, а також вивести з компетенції імператора військову сферу. Думці оголосили й основні пункти своєї реформістської програми — амністія для всіх політв’язнів, скасування смертної кари, переділ землі поміщиків на користь селян у дусі майбутнього найголовнішого більшовицького гасла «усе взяти і поділити».

Природно, ні про яку конструктивну роботу законодавчої та виконавчої гілок влади не могло бути й мови. Уряд постарався згладити кути, все ж зачитавши 13 травня 1906 року свою стратегічну програму в «думської фортеці» — Таврійському палаці. Щоправда, підходи Радміну та Думи в тактиці реалізації схожих завдань (аграрне питання, амністія) багато в чому різнилися. Так, прем’єр-міністр Горемикін відразу дав зрозуміти: примусової конфіскації земель у великих землевласників не буде. «Державна влада не може визнавати право приватної власності за одними й водночас забирати це право в інших», — зазначив прем’єр під незадоволений гомін народних обранців. Украй різко уряд прореагував на ідею думців перетягнути «ковдру владних повноважень», порадивши не стрибати вище від своїх конституційних прав.

У відповідь, перебуваючи в стані колективного завзяття і прикриваючись інтересами народу, Держдума дружно ухвалила вердикт: Раду міністрів відправити у відставку. З цього моменту чинний уряд Дума публічно називала нелегітимним. Ну а члени Радміну до Таврійського палацу навідувалися лише в крайньому разі. І то тільки наймужніші, на кшталт глави МВС Петра Столипіна.

Популізмом єдиним

Багато галасу даремно. Приб­лизно так можна охарактеризувати два місяці діяльності Держ­думи. Парламентарі виявляли мінімум законодавчої ініціативи та хизувалися собою у підконтрольних ЗМІ.

Ситуація з бездіяльністю парламенту пояснювалася кількома причинами. По-перше, від Думи народ очікував усього й одразу. Говорячи гаслом однієї з нинішніх політичних партій, сподівалися на «покращення життя вже сьогодні». Це був популізм, але думці не хотіли визнавати цю істину публічно, воліючи годувати народ обіцянками і переводити «стрілки» на Радмін, який нібито гальмував усі добрі починання законодавців. Характерний приклад — аграрне питання. Адже кадети чудово розуміли, що не можна просто відібрати землю в поміщиків і поділити серед бідних селян, оскільки такий прецедент покладе початок анархії в країні (1917 рік тому підтвердження). Але на практиці керувалися подвійними стандартами: одне на думці, інше на язиці.

По-друге, «творці законів», які зібралися в Таврійському палаці, просто не знали, як на практиці управляти країною. Серед думців у кращому разі були теоретики, але аж ніяк не практики. Це чудово проілюстрували законопроекти, ініційовані Держдумою. В основному документи складалися з декларативних ініціатив-тез (наприклад, у країні має бути рівність або землю потрібно поділити), далеких від класичного поняття «закон».

Віддавати законопроекти для детального урядового опрацювання Дума демонстративно відмовилася, перенаправляючи їх у парламентські комісії. А там сиділи «спеціалісти», котрі так і не видали на-гора жодного нормативного акта. До речі, існує міф про те, що уряд ігнорував Думу, подаючи відверто другорядні закони на кшталт виділення грошей на будівництво оранжереї та пральні. Насправді ж Радмін підготував велику кількість необхідних державі новаторських законопроектів (судоустрій, преса, аграрна реформа), переданих Держдумі на розгляд. І... загублених у думських комісіях.

Із кожним днем невдоволення Думою в оточенні царя зростало. На Миколу II зусібіч тиснули консерватори, закликаючи просто розігнати парламент. Відповідні заклики нібито від імені народу послужливо організовували газети «чорносотенців». Микола II вагався. Члени Радміну також дедалі більше схилялися до дострокового розпуску. Навіть Столипін, котрий тривалий час залишався єдиним оптимістом, розраховуючи усе ж таки знайти компроміс із Думою. Спершу він вів таємні переговори з лідером кадетів Петром Мілюковим про формування коаліційного уряду — аби «розморозити» процес затвердження законів. Але після того як Мілюков поставив вимогу віддати кадетам практично всі портфелі, а для себе особисто зажадав пост прем’єр-міністра, переговори було завершено. Столипін став запеклим супротивником Держдуми.

У червні 1906 року цар таки ухвалив рішення розпустити парламент. Занадто вже дестабілізуючим чинником ставала риторика думських діячів у державі, яка ще перебувала в стані революційної стихії. Потрібна була лише формальна причина для розпуску. У зверненні до народу від 20 червня Радмін виклав свою програму аграрних реформ, особливо підкресливши: безплатно ніхто землі селянам не передаватиме. У відповідь Дума звернулася зі своїм аналогічним зверненням (6 липня) — лише парламент вирішує, яким чином землю ділитимуть. У Царському Селі таке формулювання розцінили як зазіхання на царську владу та Конституцію. І вже через два дні — 8 липня 1906 року — з’явився Маніфест Миколи II про розпуск I Держдуми і призначення дострокових виборів.

Цікаво, що така ж доля спіткає і II Думу. А от третє скликання збере в Думі людей, здебільшого готових слухняно голосувати за будь-яку пропозицію Радміну і царя. Як результат — Російська імперія, не зумівши скористатися реальним парламентаризмом, знову повернулася до того ж таки самодержавства, яке прикривалося лаком конституції.