Геніальний план «купця революції»

В’їзд Леніна до Росії вдався. Він працює цілком за нашим бажанням.

Телеграма в МЗС Німеччини (21 квітня 1917 року)

Події літа 1914 року сколихнули весь світ — постріл у Сараєво дефакто поклав початок Першій світовій війні. Німеччина, яка із запізненням підключилася до колоніального переділу світу, несказанно раділа. У Берліні тішилися від можливого, з одного боку, повного приниження Франції та «володарки морів» Великобританії, а з другого — можливості поживитися в багатій на сировину Російській імперії.

Атака
на «слабку ланку»

Проте до кінця 1914 року оптимізм зберігали лише представники німецької бізнес-еліти, котрі сиділи у своїх комфортних офісах, — головні лобісти військової експансії. Найкращі ж аналітики Генштабу і МЗС ламали голови над тим, як би зобразити хорошу міну при поганій грі. Простіше кажучи — як вийти з війни, що затяглася, швидше та з найменшими втратами. У листопаді помічник державного секретаря Циммерман написав для МЗС секретний меморандум: «Метою нашої політики, безумовно, має стати закінчення миром війни, яка ведеться нині з величезними жертвами, миром, який буде не лише міцним, а й тривалим. Щоб домогтися досягнення цієї мети, як я вважаю, було б бажано вбити клин між нашими ворогами і якнайшвидше прийти до сепаратного миру з одним або другим супротивником».

На роль «слабкої ланки» Антанти вибрали Росію, зважаючи на те, з якою неохотою імперія вступала у війну. По дипломатичних каналах «промацали грунт» через главу МЗС Росії Сазонова. Новини виявилися невтішними — Росія має намір продовжувати війну. Чому? По-перше, відчули солодкий смак перемог на Південно-Західному фронті (де зазнали поразки союзні німцям австро-угорські армії), поклавши око на нафту Східної Галичини. По-друге, союзники по Антанті — Англія і Франція — тиснули на російську економіку завдяки багатомільйонним зовнішнім позикам. На порядку денному фігурувало чергове звернення Петрограда до представників зарубіжного капіталу. Сепаратний мир із Німеччиною на тривалий час перекрив би Росії шлях до «грошової шкатулки» світових кредиторів.

От у такий непростий для німецьких політиків час 8 січня 1915 року до МЗС Німеччини несподівано надійшло повідомлення від посла в Константинополі фон Вангенхайма. Дипломат повідомляв, що з ним зустрівся Олександр Гельфанд, відомий у турецьких ділових колах бізнесмен і радник міністерства фінансів уряду младотурків. У приватній розмові Гельфанд розповів про розроблений ним план, з допомогою якого за рік-два можна розвалити могутню Російську імперію, схиливши її до сепаратного миру з кайзерівською Німеччиною. Гельфанд погодився розповісти подробиці плану лише високопоставленим чиновникам у Берліні, на зустрічі з якими він і наполягав.

Цю інформацію одержав державний міністр фон Ягов, який, перед тим як погодитися на зустріч, наказав зібрати відомості про Гельфанда. У досьє містилася така інформація. Олександр Гельфанд, він же Парвус, народився в єврейській сім’ї в Одесі, захопився ідеями марксизму й поїхав до Європи, де вступив до соціал-демократичної партії Німеччини. Вважався одним із найбільших теоретиків ідей батька «Капіталу», одним із ідеологів створення газети російських «есдеків» «Искры». Засвітився в 1905—1906 роках під час Першої російської революції як один із членів виконкому Петербурзької Ради робочих депутатів. Останні п’ять років перед Великою війною провів в Османській імперії, де «підняв» величезні гроші на торгівлі зерном та зброєю. З початком війни активно лобіював у турецькій пресі інтереси Центральних держав.

Уже на початку березня 1915 року Парвус надав фон Ягову свій проект «Підготовки масового політичного страйку в Росії». Він передбачав розхитування імперії Романових зсередини за допомогою організації широкомасштабних заворушень робітників в Одесі, Петрограді, Харкові, Миколаєві, Луганську, фінансової підтримки ліворадикальних політичних партій і національно-визвольних рухів у Польщі, Фінляндії, Україні, Прибалтиці та на Кавказі. Результат, відповідно до задуманого плану, мав бути таким: «Якщо революційний рух досягне певного масштабу,.. створений Тимчасовий уряд може порушити питання щодо припинення воєнних дій і початок дипломатичних переговорів про укладення мирного договору».

Які ж політичні сили бачив Парвус рушійною силою проекту?

«План може бути здійснений лише під керівництвом російських соціал-демократів. Радикальне крило (більшовики. — Д.К.) уже приступило до дій».

Серед першочергових кроків у реалізації плану Парвус визначав:

«Фінансову підтримку соціал-демократичної партії більшовиків, яка всіма наявними засобами продовжує вести боротьбу проти царського уряду. Слід налагодити контакти з її лідерами у Швейцарії».

Природно, для виконання грандіозного інноваційного проекту потрібно одержати гроші від німецького уряду. І великі...

Парвусу та німцям вдалося дійти єдиного знаменника. 7 березня фон Ягов телеграфує до німецького Державного казначейства: «Для підтримки революційної пропаганди в Росії знадобляться два мільйони марок». Незабаром гроші переказали на рахунки Парвуса в банки Копенгагена, Бухареста та Цюріха. Тепер він міг відправлятися до Швейцарії — на зустріч із лідером РСДРП(б) Володимиром Леніним.

«Архіобережний» Ілліч

У травні 1915 року Парвус зустрівся з Володимиром Іллічем. Навряд чи колись доведеться точно довідатися, про що йшлося в бернській квартирі Леніна. Парвус у своїх спогадах писав: «Я виклав йому мої погляди на соціал-революційні наслідки війни та звернув його увагу на той факт... що нині революція можлива лише в Росії, де вона може вибухнути в результаті перемоги Німеччини».

Проте Ленін ніде не згадував про цю зустріч. За словами ж одного з закордонних соратників «вождя», Артура Зіфельда, якому вдалося переговорити з ним відразу після «наради», Ленін у властивій йому хвалькуватій манері заявив, що «вважає Гельфанда агентом Шейдемана та інших німецьких соціалістів, які стали шовіністами, і що він не хоче мати з ним нічого спільного». Ну а далі «принциповий» Ілліч нібито виставив Парвуса за двері...

Слід визнати, в розумі та «архіобережності» Леніну не відмовиш. Чудово розуміючи, що усякі контакти з Парвусом, якого тоді звинувачували в співробітництві з німцями всі європейські соціал-демократичні газети, можуть його сильно скомпрометувати, вождь більшовиків постарався відразу ж дистанціюватися від «ренегата». Проте незабаром велику роль в оточенні Парвуса починає відігравати Яків Ганецький (Фюрстенберг). Людина, яку Ілліч добре знав та якій довіряв. Недаремно пізніше цей польський «есдек» увійде до Закордонного бюро ЦК РСДРП(б), а після «жовтневої революції» — буде займатися фінансами Рад у Наркомфіні.

Тим часом Парвус у Копенгагені та Стокгольмі зареєстрував низку торговельних підприємств. Окремий інтерес становить фірма «Фабіан Клінгсланд», виконавчим директором якої призначений згадуваний Яків Ганецький. Основне поле діяльності — поставка до Росії оптових партій дефіцитних німецьких фармацевтичних товарів.

Представником фірми «Фабіан Клінгсланд» у Петербурзі за «дивним» збігом обставин виявилася людина з близького оточення Леніна — соціал-демократ «старого гарту» Мечислав Козловський. Фігурує у цій схемі й якась Євгенія Суменсон, котра діяла як бухгалтер пітерської філії.

«Відмивання» німецьких грошей відбувалося приблизно в такий спосіб:

1) Гроші з німецького казначейства переказували на рахунки фірм Парвуса в «Ніа Банкен» (Стокгольм) і «Ревізіонсбанк» (Копенгаген).

2) Частину фінансових коштів використовували на друкування нелегальної антиурядової літератури, яка заполонила Російську імперію, і торговельні операції, що поповнюють рахунки особисто Парвуса. Решта коштів йшла на закупівлю німецьких медикамен­тів за пільговими цінами.

3) Приблизно 1/3 доходу, вирученого від продажу, переводили в банки Скандинавії. Основні ж гроші «осідали» на російських рахунках Ганецького («Московський комерційний» і «Приватний комерційний» банки) та Суменсон («Сибірський», «Азов-Дон»).

Технологію надходження донорських фінансів було старанно відпрацьовано. До 1917 року на рахунках Ганецького і Суменсон значилося понад 2 млн. карбованців.

Закордонні агенти царської охранки ще з 1915 року попереджали начальство про діяльність ланцюжка Парвус—Ганецький—Козловський. «Зважаючи на дружні відносини між Данією і Росією, німці воліли налагоджувати зв’язки з Росією через датські фірми та організовувати свої афери під комерційним прикриттям, — рапортував агент С. Бурштейн. — На чолі всіх їх, хто працював на території Скандинавії на поразку Росії — як усередині, так і зовнішньополітичну, — стоїть доктор Гельфанд зі своїм помічником Фюрстенбергом і уповноваженим Козловським». Бурштейн радив начальству негайно заарештувати Ганецького і Козловського і накласти арешти на рахунки фірми «Фабіан Клінгсланд», інакше «від них можна очікувати багато прикрощів».

Час «Х»: плата за боргами

Революція в лютому 1917 року, викликана економічною та політичною кризою в Російській імперії, виявилася громом серед ясного неба й для німецьких аналітиків, і для більшовиків. Тимчасовий уряд, який прийшов до влади і складався спочатку переважно з «кадетів», узяв курс на виконання воєнних зобов’язань перед Антантою. Іншими словами — жодних надій на сепаратний мир між Німеччиною і Росією не залишалося.

І ось тут із Швейцарії дав про себе знати німцям Ленін, який розумів, що коли терміново не приїхати до Росії, то можна знову плестися у хвості політичного життя країни, як це сталося 1905 року. Переговори з німцями про проїзд через територію Німеччини до Фінляндії «архіобережний» Ілліч провів через третіх осіб — швейцарських «есдеків» Грімма і Платтена. Парвус сильно вплинув на позитивне рішення німецького МЗС.

До цього періоду належить цікавий фінансовий документ, в якому вперше фігурує прізвище «вождя пролетаріату». У розпорядженні Німецького імперського банку (2 березня 1917 року), надісланого до всіх філій німецьких банків у Швеції, зазначалося: «Сповіщаємо, що вимоги про кошти для пропаганди миру в Росії одержуватимуться через Фінляндію. Вимоги надходитимуть від таких осіб: Леніна, Зинов’єва, Каменєва, Коллонтай, Сіверса і Меркаліна, поточні рахунки яких відкриті відповідно до нашого наказу №2574 у відділеннях приватних німецьких банків у Швеції, Норвегії та Швейцарії».

Якими ж сумами оперував Ленін на своїх рахунках? Прочитаємо витяг з телеграми представника банку «Дисконто-Гезельшафт» (Копенгаген) Свенсона від 18 червня 1917 року: «Цим повідомляю Вас, що з рахунку «Дисконто-Гезельшафт» списано на рахунок п. Леніна в Кронштадті 315 000 марок…»

На початку квітня 1917 року Ленін і К° в опломбованому вагоні дісталися Петербурга. Настав час спустошувати рахунки Ганецького і Суменсон. Спочатку розпочалася масована атака на підсвідомість людей у власних (!) ЗМІ. Для кожного сегмента населення створили PR-газету з величезними на ті часи щоденними тиражами: пролетарям — «Правда» (85 тис. прим.), солдатам — «Солдатская правда» (75 тис. прим.), морякам — «Голос правды». Окрему увагу приділили регулярним прифронтовим частинам, яких облагодіяли «Окопной правдой». До липня 1917 року «рупором» більшовиків виступало 41 друковане видання, із них 27 — російською мовою, а 14 — українською, польською, латиською, грузинською... Лейтмотив: «Геть уряд! Геть війну! Більшовиків до влади!» Придбали більшовики й власну друкарню в столиці. Усього за... 260 тис. карбованців. Не обділяли матеріально «борці за свободу» й себе. З квітня 1917 року в партійній касі ЦК більшовиків Ленін, Каменєв, Сталін одержували щомісячну зарплату, яка становила від 500 до 4500 карбованців.

Після жовтневого перевороту 1917 року настав час виплачувати «дивіденди». Тим паче, що кайзерівський уряд продовжував спонсорувати хитку владу більшовиків.

Ленін попервах чесно повертав борги. Спочатку Брестський мир (3 березня 1918 року), який узаконив втрату Росією територій Прибалтики, Фінляндії, Польщі, України. Далі в Берліні був підписаний додатковий німецько-російський договір (серпень 1918 року). Росія зобов’язалася виплатити контрибуцію в 6 млрд. марок і щорічно віддавати 1/4 добутої бакинської нафти. Договір підписувався в той час, коли на Західному фронті війська Антанти разом із американським десантом повільно, але впевнено «дотискували» німців.

І хвалені берлінські дипломати, і сам Парвус недооцінили Ілліча. Водночас із поставкою з Росії обіцяної контрибуції Ленін засилав дипломатичною поштою зброю та гроші на підготовку революції у власному домі «німецьких друзів». Отже, запитання, хто й кого більше використовував, переходить до розділу риторики.

Німецькі високопосадовці швидко зрозуміли, якого «джина» в особі Леніна вони випустили з пляшки. Показові в цьому плані слова генерала Гофмана, який був під час Великої війни начальником штабу Східного фронту: «Вірте моєму слову честі, слову генерала німецької служби, незважаючи на те, що Ленін і Троцький свого часу надали нам неоціненну послугу, якби ми знали або передбачали б наслідки, які принесе людству наше сприяння з відправлення їх до Росії, ми ніколи, у жодному разі не уклали б з ними жодних угод». На жаль, колесо історії повернути назад неможливо. «Німецька помилка» стала однією з важливих причин появи країни «світлого майбутнього», що будувала «соціалістичний рай» для своїх громадян-рабів...