Ігри на політичному полі

Ще не забуто час, коли українські інтернетники цілими днями обстрілювали одного одіозного політика «тупими твердими предметами», опановуючи флеш-гру «Хамське яєчко». Крім цього віртуального хіта, президентська кампанія-2004 дала життя ще кільком агітаційним іграм – «Янукопогоди», «Ворог біля воріт», «Янкі гоу хоум». А щойно вгамувалися виборчі пристрасті, як загальною увагою заволоділа провокаційна «Операція «Галичина» із російським спецназом, який пацифікує непокірні області України... Одне слово, наші співвітчизники переконалися, що гра може слугувати досить ефективним інструментом політичної пропаганди. Про це ж промовисто свідчить історичний досвід.

Один із незаперечних плюсів ігрової агітації – можливість активно впливати на підростаюче покоління. Цю властивість ігор можновладці використовували з глибокої давнини – передусім для виховання хоробрих і відданих воїнів. Кожна історична епоха породжувала свої специфічні типи дитячих розваг. Так улюбленою іграшкою монгольських дітей за часів Чінгісхана та Батия була лялька воїна на коні з гривою з натуральної вовни, а правління Фрідріха II у Пруссії подарувало нам класичного олов’яного солдатика. Згодом ідеологічне забарвлення дитячих забав ставало дедалі помітнішим: у роки Першої світової хлопчаки з країн Антанти вже на повну силу громили противника, граючись у настільну гру «Європейська війна: на гунів ХХ століття».

Але, мабуть, ніхто не застосовував пропагандистські ігри для дітей охочіше, ніж російські більшовики та німецькі нацисти.

У СРСР 1920—30-х років безідейну буржуазну іграшку впевнено витісняли по-справжньому пролетарські розваги: ляльки червоноармійців, червонофлотців та чекістів у шинелях, бушлатах і шкірянках; заводні трактори з ударницею Пашею Ангеліною за кермом; крикливі бульки «уйди-уйди» із зображеннями череватих капіталістів; настільні ігри з промовистими назвами – «Червона атака», «Соцзмагання», «Боріться зі шкідниками», «Даєш п’ятирічку за чотири роки».

Яскравим взірцем радянської педагогічної думки став набір спеціальних карток для гри «Нам буржуй не пара». Гравці повинні були скидати парні картки з постатями трудівників – робітника та робітниці, колгоспника й колгоспниці, лікаря та фельдшерки тощо, доки на руках у найбільшого невдахи не залишалася самотня картинка із зображенням буржуя-експлуататора в циліндрі і з мішком доларів. А ось фрагмент із правил до настільної гри «Я безбожник, а ти?»: «Гравець крутить дзиґу в крузі, що міститься в центрі плану, намагаючись спрямувати її у бік малюнків, які відображають соціалістичний лад. Якщо дзиґа потрапляє на круг із богом — гравець вибуває з гри й починає її знову, втрачаючи всі набрані очки». No comments.

У Німеччині ідеологізація грального простору почалася незадовго до приходу Гітлера до влади. На початку 1930-х років найпопулярнішими німецькими іграшками були мініатюрні копії військової техніки, яку німцям заборонялося мати за умовами Версальського миру, – танки, бомбардувальники, лінкори тощо. На упаковці мілітаристських моделей красувалися повчальні написи на кшталт такої: «Бомбовоз вищої якості. Версальський договір позбавляє Німеччину можливості захищати свої кордони. Але настане день, коли Німеччина порве свої ланцюги. Пам’ятай про це!»

Після встановлення нацистського режиму політагітація в іграшках піднялася на новий рівень. Прототипами іграшкових літаків і танків стали реальні бойові машини, що надходили на озброєння гітлерівської армії. Олов’яні солдатики одягли форму вермахту. Лялька доброго різдвяного дідуся отримала гасло, написане впоперек живота: «Німеччино, пробудися!» Ялинкові іграшки тепер робили не позолоченими чи посрібленими, а пофарбованими у строгі червоно-біло-чорні кольори. А рядова настільна гра типу китайських шашок перевтілилася в «Атаку пікіруючих бомбардувальників «Штука».

Що ж, виховання юних умів у потрібному ключі того варте. Одне зле: політикам доводиться чекати, доки розпропаговані діти виростуть. А чи не можна задіяти пагубну пристрасть до ігор, властиву політично дієздатним дорослим?

Першу успішну спробу використання азартних ігор з агітаційною метою було зроблено в ході Великої французької революції. Об’єктом сміливих експериментів стали гральні карти. Реакційні фігури карткових монархів та їхніх наближених було вирішено замінити алегоричними зображеннями республіканських ідеалів. Чотири королі перетворилися на геніїв миру, війни, мистецтва й торгівлі; дами – у свободи совісті, професій, друку та шлюбу; валети – у рівності прав, обов’язків, звань та рас. Авторам малюнків на нових картах не відмовиш у винахідливості. Наприклад, рівність рас, яка замінила старорежимного бубнового валета, зображували у вигляді негра, який, сидячи на тюку з кавою, штурхав ногою розбиті кайдани. А рівність прав (колишній валет треф) символізував суддя, який тримає в рівновазі ваги і топче гідру ябедництва.

Метикуваті революціонери зуміли пристосувати до політичної пропаганди й азартні забави з костями. Вже 1790 р. у Франції з’явилася настільна гра «Революція». Гральне поле, розділене на 63 клітини, прикрашали барвисті картини з новітньої революційної історії. Кидаючи кубики й пересуваючи фішки, гравець повинен був пройти такі важливі етапи, як штурм Бастилії, злиття трьох станів, формування Національної гвардії, скасування феодальних прав, ліквідацію чернечих орденів тощо.

Залучення азарту на службу політиці тривало в період наполеонівських воєн. У Франції було надруковано карти з портретами відомих полководців і сценами блискучих перемог французької зброї. Наприклад, обов’язки короля пік виконував сам Наполеон Бонапарт, а чирвова дама зображувала битву за Москву. У відповідь антинаполеонівська коаліція випустила набір карт, де кожній із країн-союзниць дісталася своя масть: Великобританії – чирва, Пруссії – бубна, Австрії – трефа, Росії – піка. На картах розмістилися герцог Веллінгтон, імператор Олександр I, Кутузов, Барклай де Толлі та ін.

Гральні карти можуть із успіхом використовуватися і як інструмент горезвісного чорного піару. Наприклад колода, виготовлена в роки ВВВ радянськими художниками й призначена для закидання у ворожі окопи. Королів тут замінили карикатурні фігури Гітлера, Муссоліні, Хорті та Маннергейма, а дами були виконані у вигляді «сподвижниць фашизму» – розпусти та обжерливості одних, голоду і смерті інших. На тузах красувалися череп із кістками, шибениця, тюремні грати і складена з отрутних змій свастика.

Слід зауважити, що карткову пропаганду не забуто і в наші дні – під час недавньої іракської кампанії американці знову вдалися до цього випробуваного способу, випустивши колоду карт із портретами Саддама Хусейна та його соратників.

Ефективною зброєю в умілих руках стають ігри-головоломки. Так, у період Другої світової війни британські пропагандисти наводнили пів-Європи головоломкою «Знайди п’яту свиню». Це був аркуш паперу із зображенням чотирьох життєрадісних паць. Якщо аркуш складали певним чином, свинячий квартет несподівано перетворювався на обличчя Адольфа Гітлера. Дотепна іграшка була дуже популярна в самій Англії, а крім того, нелегально переправлялася в країни, окуповані гітлерівцями. Після італійського вторгнення в Грецію восени 1940 р. там з’явилася модифікована версія головоломки – свині, що трансформувалася у світлий образ Беніто Муссоліні.

Німці під час війни також не гребували головоломною агітацією. А щоб ворожим солдатам було цікавіше розв’язувати німецькі загадки, до гральної й політичної складових додали сексуальну. У 1943—1944 рр. над англійськими позиціями в Італії масово розкидали конверти з головоломками-пазлами. Боєць, який зібрав воєдино всі 18 частин пазла, отримував барвисту картину: оголена красуня-блондинка у британському військовому шоломі і з газетою Times у руці дивиться в дзеркало й відображається там як потворна єврейка з газетою Semit. Фривольна алегорія була покликана продемонструвати, що Англія воює за єврейські інтереси.

Однак час дати війнам спокій і поговорити про використання ігрової пропаганди під час мирних виборчо-демократичних процедур. Незаперечний пріоритет тут належить Сполученим Штатам. Починаючи з другої половини XIX століття, майже кожні американські вибори супроводжував випуск якоїсь популярної агітаційної іграшки.

Наприклад, одним із головних козирів президента Теодора Рузвельта в період виборчої кампанії 1904 р. стали плюшеві ведмедики «Тедді», безліч яких розійшлося по країні. Приводом до створення волохатого президентського тезки стала жаліслива історія про те, як пристрасний мисливець Рузвельт із гуманних міркувань не став стріляти у беззахисне ведмежатко. Набравши іграшкової форми, бурмилко відплатив своєму рятівнику сторицею, і Теодора Рузвельта було переобрано на другий термін.

Під час президентської кампанії 1908 р. з’явилася інша хітова іграшка – головоломка у вигляді 25-клітинкової дошки, на якій розміщувалися дев’ять фігурок із зображеннями кандидатів у президенти. Кожен із них міг ходити на одну клітинку у всіх напрямках, а також перестрибувати через конкурента, «з’їдаючи» його. За найменшу кількість ходів потрібно було звільнити дошку від восьми мініатюрних політиків, залишивши одного в центральній клітинці. Не обійшлося без завуальованої пропаганди: головоломка була «запрограмована» на перемогу кандидата від республіканців Вільяма Тафта, що в результаті справді став президентом.

Звісно, простенькі забави початку ХХ століття видаються досить бляклими на тлі ігор, що супроводжували останні президентські вибори у США. Саме ця виборча кампанія розкрила найширші агітаційні можливості комп’ютерних розваг. «Дивно, що минуло так багато часу, перш ніж політичні партії та їхні прибічники стали активно використовувати онлайн-ігри у своїх інтересах», – зазначає видатний американський комп’ютерник доктор Гонзало Фраска. Наприкінці 2003 р. він розробив для кандидата від демократів Говарда Діна першу пропагандистську онлайн-гру «Айова». Незабаром іграшка втратила актуальність, адже Дін зняв свою кандидатуру на користь Джона Керрі, але хороший почин було зроблено. Дуже швидко кількість комп’ютерних ігор, присвячених президентським виборам у США, сягнула двох десятків, а потім віртуально-ігрова пропаганда почала переможну ходу по всьому світі. І не дивно — мабуть, важко знайти ефективніший метод впливу на нове покоління виборців, яке виросло з мишкою та джойстиком у руках.

Україна однією з перших запозичила прогресивний заокеанський досвід, тож у плані агітаційно-ігрових технологій ми йдемо в ногу з часом. І цілком можливо, що майбутні парламентські вибори впишуть нову сторінку в історію пропагандистських ігор. Прогрес не зупинити!