І з сиром пироги

Що відрізняє українців від інших народів? Мабуть, кожен, не довго думаючи, назве вишиванки, писанки, звісно — доб­ру горілку й сало, а ще — наші незліченні задушевні мелодійні або завзяті веселі пісні. Ось хоча б ця, в якій є слова: «...Вона його цілує, а він їсть пироги...». Ма­буть, більшість із нас, наспівуючи ці грайливі куплети, не замислювалися, що йдеться у пісні про вик­люч­но українську національну страву — вареники. Просто у західних регіонах України їх називають пироги (з наголосом на «о») або «пероги». Про це я діз­нав­ся нещодавно, побувавши на тра­диційному святі пирогів, тобто вареників, у невеличкому містечку Свидник на північному схо­ді Словаччини. Тут, у перед­гір’ях Карпат, неподалік кордону з Поль­щею, споконвіку проживали русини-українці — нащадки слов’ян Ки­їв­ської Русі, які багато століть тому мігрували на захід. Доля їхня склалася так, що були вони мешканцями різних держав — то Угорщини, то Поль­щі, то Австро-Угорщини, то Чехо­словаччини тощо. Але зберегли свою мову, культуру, традиції.

Схожу тезу висловила й посол України у Словацькій Респуб­ліці Інна Огнівець на святі у Свиднику. Разом із Інною Василівною ми відвідали чудовий Музей української культури — філію Словацького національного музею. У ньому мовою документів, археологічних знахідок, етнографічних досліджень показано історію українства у Словаччині. На зразок цього музею було створено музеї й інших національних меншин — угорців, румунів, чехів, ромів. Але український з-поміж них — найбільший, найбагатший, найсолідніший. А ще у Свиднику є чудова картинна галерея. В її експозиції — безцінні ікони з православних храмів ХVІ століття.

Але найбільшу увагу привернув традиційний конкурс із приготування вареників-пирогів. В ньому взяли участь кілька команд — окрім господарів, змагалися ще вареникарі з нашого закарпатського Рахова й команда київських журналістів, які, між іншим, наліпили саме вареників із сиром, узявши друге призове місце. Після господарів, звісно.