І нехай переможе найблагодатніший...

Заведено говорити, що екуменічний діалог зайшов у глухий кут. Але це не більш як фігура мовлення. Так, якщо вважати за екуменізм спроби однієї з церков приєднати до себе решту, то, мабуть, глухий кут — наяву. Але церковна політика у цій сфері давно перестала бути грубою і прямолінійною. Нинішня екуменічна політика Ватикану, мабуть, навіть витончена. Повернення в лоно католицької церкви засновника протестантизму. Активізація діалогу з «православним світом» в особі патріарха Константинопольського. І все це на тлі просторікувань про «єдність у дусі» і досить помітних відцентрових настроїв у християнських низах. Нинішній етап міжцерковного діалогу цікавий. Хоч за кількістю слів і рухів на одиницю часу більше схожий на телесеріал. Цілком у дусі часу, загалом.

Становище України в цьому діалозі досі досить дивне. Здавалося б, ось вона, територія, на якій православно-католицький діалог мав би бути особливо драматичним і додавати в означений серіал родзинку. Саме в нашій країні діє наймасовіша східна католицька церква — УГКЦ. Тут-таки, в Україні, діє й одна із наймасовіших православних церков. Навіть якщо не брати сукупну кількість парафіян усіх трьох конкуруючих православних конфесій і не брати до уваги «потенційних» парафіян — як це в нас заведено.

Родзинка і є. Але для українського піднебіння — досить кисла. УГКЦ ніяк не отримає від Ватикану патріарший статус, якого давно прагне і претендувати на який має усі права — з цим згодні не лише всередині УГКЦ, а й у Ватикані. На словах, звісно. Так само як УПЦ навряд чи може розраховувати на розширення власної автономії, і тим більше автокефалію. Чому? Та саме тому. Статус розмінної монети — прив’язливий. Україна залишається об’єктом діалогу наддержав — у тому числі релігійних — і ніяк не перейде в якість суб’єкта, дозволяючи сильнішим говорити від свого імені. І все ж таки, у кожному разі — в церковному сенсі, вона має всі підстави вести розмову від першої особи. Майже всі. Бракує дещиці — інституціональної складової.

Доки РПЦ — не в останню чергу завдяки парафіям, що містяться в Україні, залишається найчисленнішою православною церквою, попри її прагнення говорити з «першою особою» — тобто Константинопольським патріархом, — апостольська столиця щосили й надалі намагатиметься налагодити стосунки з Московським патріархатом. І якщо не залучити до екуменічних ідей, то хоча б схилити до мирної розмови. В апостольській столиці мусять визнати: «не помічати» РПЦ аж ніяк не виходить. Поки що.

Тому греко-католики залишаються без жаданого патріаршого статусу, а УПЦ — без такої ж жаданої (хоч би там що казали професійні «православні громадяни») повноцінної автономії. Виходів із цього «завислого» стану всього два. Вузол може бути розрубаний рішучим ударом однієї зі сторін, котра порушить хитку рівновагу. «Однією зі сторін» — означає, радше, католицькою. Надання свободи дій греко-католикам, утвердження їхнього патріаршого статусу, розширення самоврядування, безперечно, викличе ескалацію конфлікту з РПЦ. Проте чому б ні — якщо воно того буде варте? Але ймовірніше, що все те ж саме відбудеться тихо, поступово, природним шляхом. Довго, зате без видимих конфліктів. Коли дивишся на історію католицької церкви, з труднощами віриш у те, що в її начальства можуть здати нерви. Навіщо робити різкі рухи, якщо можна й далі десятиліттями і навіть століттями загравати з Московською патріархією, даючи їй можливість упиратися і тішитися своєю значимістю, доки територію України — нагадаю ще раз, досить чутливу і чуйну до катехізації — повільно, але неухильно поглинатиме адаптований під українську ментальність католицизм? Звучить неймовірно, я знаю. Але чи слід себе цим заколисувати?

Хоч як це смішно, але єдине, що може протиставити цим природним процесам РПЦ, — надати автономію УПЦ і дозволити їй будувати власну політику самостійно, виходячи з насущних проблем, а не з високої, але дуже далекої від української реальності волі, сформульованої десь між Троїце-Сергієвою лаврою та Красною площею. Тому, хоч як це парадоксально, на рішучі дії однієї сторони найрозумніше було б відповісти такими ж рішучими діями з боку іншої. Тобто якщо Апостольська столиця утвердить новий статус УГКЦ, Московській патріархії слід було б утвердити й новий статус УПЦ, і vice versa — і нехай українці міряються між собою кількістю вірних і красою соборів. І нехай переможе найсильніший. Точніше, у даному разі — найблагодатніший. Цікавий був би поворот сюжету. Але поки що не передбачається.

Поки що українська церква — хоч би якому Риму підпорядковувалася — залишається всього лише ставкою у великій церковно-політичній грі. Ні, це зовсім не заважає їй виконувати свою душпастирську місію. І на цьому можна було б поставити крапку. У тому, що ти не повинен сам вести якісь серйозні політичні справи, є маса переваг. Передусім — ти чистий від інтриг. Утім, цілком можеш стати їхньою жертвою.

Людмила ФИЛИПОВИЧ, директор Центру релігійної інформації і свободи, організатор циклу конференцій «Україна—Ватикан»:

— Коли я читаю статті різних авторів з питань міжконфесійних взаємин чи релігійної свободи, у мене виникає відчуття, що десь у комп’ютері крутиться якийсь базовий текст, «риба», яку всі використовують без жодної навіть фантазії. Скільки можна сидіти й розводитися про одне і те ж саме — хоча б і про міжконфесійні взаємини в Україні? Скільки можна товкти воду в ступі щодо сект? Який вихід? Шукати нові теми. Життя саме нам їх пропонує, але ми не завжди у змозі їх розгледіти. Зараз, наприклад, ми готуємо конференцію, присвячену відносинам України і Ватикану. Не дуже, як ми з’ясували, розроблена тематика. Спробуємо акумулювати сили, зацікавлені в цій темі. Спочатку в історико-церковному аспекті, а потім — у ширшому, культурологічному.

— Досі відносини між Україною та Ватиканом були доволі небезпечною темою.

— Тому нею майже не займалися на пристойному рівні. Мені здається, треба цю тему розробляти, порушувати. Це актуально з багатьох міркувань. Насамперед, у нашій свідомості Ватикан є репрезентантом західного способу мислення, західної культури. І ми маємо за мету з’ясувати, що саме нас поєднує, що взагалі впродовж століть між нами відбувалося. Чи є в нас спільні перспективи. Чи варто нам сподіватися, що Ватикан зможе прислужитися нашій євроінтеграції. Чи могли би ми зацікавити наших людей Європою. Бо, погодьтеся, Ватикан — це не найгірший репрезентант європейськості. На відміну від споживацької культури, якою ми звикли захоплюватися, Ватикан просуває позитивні духовні цінності. Врешті-решт, нам треба якось сфокусувати власний погляд на нашу подальшу інтеграцію у світі, а не дивитися, як звикли, одним оком на схід, іншим — на захід.

— Ви не боїтеся, що ваші дії й ідеї викличуть нерозуміння тут, в Україні серед православних, яких усе ж таки більшість і які мають свої усталені уявлення про роль Ватикану в нашій історії?

— По-перше, наше завдання — вивчити цю роль зі світської, позаконфесійної позиції. По-друге, в цій конференції братимуть участь також представники православної церкви. По-третє, це наукова конференція. Нарешті, в наші плани не входить рекламувати ту чи іншу конфесію. А якщо весь час боятися скандалу, то краще взагалі нічого не робити. Ми припускаємо, що негативна реакція з боку православних може бути. Хоча серед наших учасників є й православні. Ми б хотіли, аби платформа для конфесійної розмови була ширша.

— Чому ви вибрали історико-релігійний аспект?

— Бо треба з чогось починати. Поки що наші відносини з Ватиканом розгортаються у двох напрямах. Дипломатичний, який закінчується тим, що ці дві країни обмінялися послами. І церковний — оскільки в нашій країні католицька церква представлена доволі широко — римо- і греко-католиками.

— І все ж Ватикан, здається, й сам не намагається активізувати, чи пак — навіть афішувати свою широку присутність в Україні.

— Бо Україна — спірна територія для католиків і православних. Хоча направду у Ватикані не знають, що про них справді думають в Україні. Вони роблять висновки згідно з заявами римо- чи греко-католиків — саме вони репрезентують для Ватикану Україну. Або навіть із виступів представників Московського патріархату. Але чи це справді точка зору більшості населення України, і на чому базується ця точка зору? Зазвичай — на політичних розрахунках одних і на незнанні інших.

Думаю, що Росія вже відмовляється від ідеї активно використовувати греко-католиків як карту у розіграші кусня світового пирога між Москвою і Римом. Москва до греко-католиків почала ставитися спокійніше. Згадай­те останню зустріч у Румунії: невідомо, хто там представляв Україну, — греко-католики чи УПЦ. Хоча вони, звісно, розійшлися в питанні, хто має на це більше прав. Тобто всі змирилися з тим, що УГКЦ існує. П’ять мільйонів вірних, про які каже кардинал Гузар, — це те, з чим не мож­на не рахуватися. А якщо проявляться ще ті греко-католики, які зараз мешкають на східній Україні — ви ж знаєте, скільки там переселенців із Західної України, — і які з тих чи інших причин не можуть заявити про себе саме як греко-католики, то чисельність представників цієї конфесії ще зросте. Я вже не кажу про те, як греко-католики працюють із населенням, яких зусиль докладають до катехизації — готують учителів «Християн­ської етики», працюють із дітьми. Тобто працюють на майбутнє. То­ді як православні — я можу порівняти — чекають невідомо чого. Вони не мають таких систем, структур. А окремі ентузіасти не в змозі зрушити ситуацію з місця.

— Як саме ви плануєте співпрацювати з католицькою стороною?

— Буде багато представників греко-католицької церкви. Римо-католики будуть менше представлені. Я поки що не відчула підтримки з їхнього боку. Втім, ми співпрацюємо з католицьким медіацентром. Ми маємо підтримку з боку нунція. Але я хочу наголосити на тому, що це не є властиво церковна ініціатива. І ми не збираємося працювати на Ватикан чи проти. Ми беремо на себе завдання тільки вивчити можливості обох сторін щодо співпраці. Це стосуватиметься як церковних питань, так і суто світських — культурних, дипломатичних тощо.

— І все ж ви можете прогнозувати якісь кроки з боку Ватикану в Україні в руслі їхньої екуменічної політики?

— Річ у тому, що екуменічна політика Ватикану зараз не надто активна. Останнім часом вони відмовилися від інституційного об’єднання — і тепер говорять лише про духовний екуменізм, об’єднання християн «у дусі». Однак, мушу зазначити, вони чудові дипломати — багато про що кажуть, але ще більше замовчують. Їхня теперішня позиція — спокій і впевненість. Їх майже півтора мільярда, католицька церква — найбільш стійка релігійна структура нашого часу. Отже, вони можуть дозволити собі бути спокійними і не поспішати. Вони ґрунтовно і обережно підходять до будь-яких важливих церковних питань. Погляньте на їхній Компендіум соціальної доктрини, що недавно був перекладений українською мовою. Це ж колосальна інтелектуальна праця, за якою — широка теоретична база, знання того, що відбувається у сучасному світі, намагання співвіднести ці процеси з християнським світосприйняттям. І порівняйте з доктринами наших православних церков. Зовсім інший рівень розуміння проблеми. Мимоволі замислюєшся: яке конфесійне майбутнє чекає на Україну, і не лише на неї, в сенсі загрози католицької експансії?

— А це загроза?

— Ось із цим і варто розібратися — загроза чи ні. Треба дослідити всі позитивні й негативні сторони і спробувати змоделювати таке майбутнє для України. Чи це нам підійде, і в якому саме ракурсі. Є сенс придивитися до цієї традиції і можливостей її адаптації. Ми можемо ходити хресними ходами й демонстраціями «проти католицької експансії», але це аж ніяк не змінить порядку речей у світі. Наші бабусі з їхніми хресними ходами на них жодним чином не впливають. Навряд чи вони взагалі їх помічають. Представники католицької церкви зустрічаються зі своїми православними колегами, спілкуються. І водночас чудово розуміють, що хтось — стоятиме стіною, аби не дозволити іншим просунутися на Схід, а хтось — поступово, маленькими кроками однак туди просуватиметься. Це ж очевидно.

— У такому разі це вже питання не лише міжконфесійних відносин?

— Проблема нашої політики в тому, що немає кадрів, здатних продумати все це стратегічно грамотно. Я намагалася спілкуватися з приводу цієї проблеми з МЗС. Пропонувала їм ретельний аналітичний матеріал про діалог між релігіями і про те, які його представники на які політичні цілі працюють. Досвід тієї ж таки Росії демонструє, що релігійна складова може використовуватися в міжнародній політиці і працювати на імідж України. Росія, наприклад, використовує всі можливості — зокрема й церковні — для представлення і просування власного бачення сучасного світу та його розвитку. Вони підтримують зв’язки з приходами РПЦ в усьому світі як з осередками російської культури взагалі, а не лише російського православ’я. Мають духовні наддержавні структури на кшталт Всеслов’ян­ського собору. А згадайте виступ патріарха Алексія минулої осені на засіданні Європарламенту, де він пояснював бачення Росією європейської політики і причини такого бачення. Нічого схожого не відбувається в Україні. Просто тому, що ніхто не розуміє, який потенціал релігійних організацій і як саме їх можна використати. Коли я намагалася отримати в МЗС погодження на конференцію «Україна—Ватикан», мусила телефонувати туди сто разів. У МЗС лежить наш лист від імені НАН України за підписом Литвина з приводу цієї конференції. І все одно, коли ми зв’язалися з послом України у Ватикані, з’ясувалося, що вона про це все вперше чує. Тому в нас небагато надії на те, що плодами нашої роботи хтось зацікавиться в Україні, — для наших державних мужів це зайвий клопіт. Поки що мусимо розраховувати тільки на власні сили.