І ГАРНА Ж КРАЇНА ГОЛЛАНДІЯ

Мабуть, варто признатися відразу, що заголовок грішить неточністю. Бо Голландія — це лише невеличка територія на заході країни, що називається Нідерланди. Офіційно — Королівство Нідерланди.

А решта — чиста правда. Що цілком відповідає статусу королівства. Адже воно, коли вірити казкам, повинно бути маленьким, доглянутим, гарним і багатим. Нідерланди дивовижно точно вписуються в казкові вимоги, особливо якщо довіритися першому враженню мандрівника, зачарованого буянням квітів і зелені, облаштованістю будинків, селищ і доріг і, ясна річ, доброзичливістю та привітністю людей. Утім, це враження навряд чи оманливе — варто лише зазирнути в статистичні збірники, які свідчать про надзвичайно високий рівень життя в цій країні, забезпечений найсучаснішою організацією праці, особливо в сільському господарстві.

Тим цікавіше ближче познайомитися з країною та її жителями — не претендуючи на дослідницьку глибину, але пам’ятаючи, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути.

КРАСА ЯК ЗАСІБ САМОВИРАЖЕННЯ

Перебуваючи в чужій країні з якою завгодно метою, ми постійно підсвідомо порівнюємо, що в них і в нас однаково, а що — цілком по-різному. Почуття схожості українського й голландського пейзажів переслідувало нас усюди: уздовж доріг — поля з картоплею, буряками, кукурудзою, пшеницею, ячменем. Але здавалося, що на наших просторах художник лише навчався, а вже тут уклав усю щедрість і могутність таланту: такі насичені барви, такі буйні сходи. Так і хочеться сказати: стоїть стіною, і ніяких тобі молодиць із сапами на буряках чи дядьків із відром і в респіраторі на картоплі. Земля, відвойована в моря і щодня оброблювана людьми з величезною працьовитістю, розумом і любов’ю (фермери не сподіваються на допомогу держави — беруть кредити в банку й повертають їх із доходів), віддає сторицею. Вона родюча, простора та спокійна. Врівноважені та привітні люди, діти, котрі майже не плачуть, ситі корови й чисті вівці на соковитих пасовиськах.

Власне, людей на цих просторах не побачиш. Зате в містах, особливо великих, втомлюєшся від мерехтіння різноколірних облич. І справа не в тому, що нині в Нідерландах дуже модно розфарбовувати обличчя різнобарвними малюнками й візерунками. Країні, як і всій Європі, притаманний приріст населення за рахунок вихідців з Азії й Африки. У містах є цілі турецькі райони, а мечеть загалом стала їхнім обов’язковим атрибутом. Турки, практично, не асимілюються з місцевим населенням. Жінки запнуті хустинами до очей, у широких спідницях, тимчасом, як європейки будь-якого віку та статури перейшли на штани, вдягаючи сукні та спідниці виключно з особливої нагоди.

Чорного населення також багато. У Нідерландів досі залишається кілька островів-колоній, яким метрополія давно й без будь-яких умов надає незалежність. Але вони відбиваються від неї руками й ногами, бо там немає ніякої економіки й жити практично немає за що. Тому тамтешні корінні жителі, як повноцінні нідерландські громадяни, рвуться «на материк», як на землю обітовану. Але, без освіти, фаху, вони опиняються на узбіччі життя, створюючи країні проблеми, збільшуючи злочинність.

Ще одна проблема, яка вимагає неабияких коштів, — біженці. Турботу про них беруть на себе міжнародні, державні та громадські організації, але грошей однаково бракує. Адже облаштовують їх не тимчасово, а по-справжньому. Хоча будинки для них, певна річ, купують якнайдешевші.

Голландська родина не уявляє себе без власного будинку. Але їхні будинки зовсім не схожі на палаци, які споруджують наші розбагатілі співвітчизники. Як правило, двоповерхові, під червоною чи коричневою черепицею, їх створено, щоб у них жити, а не хизуватися ними перед сусідами. Перший поверх ділиться на дві частини. В одній — робочі й підсобні приміщення — залежно від потреб господарів. Друга — величезна, на півповерху, кімната, меблями чи неповними простінками розділена на функціональні зони — кухню, їдальню, вітальню. Обов’язкові атрибути — великий обідній стіл і телевізор, а в старих будинках — ще й камін.

Старі заміські будинки, до речі, — найдорожчі на ринку нерухомості. Їхня вартість нерідко сягає мільйона гульденів (1 долар дорівнює 2,28 гульдена), тимчасом, як сучасні й модерні не дотягують і до півмільйона. У Нідерландах загалом у моді антикваріат: обідні столи, закриті шафи на півстіни для столового посуду, стародавнє дерев’яне ліжко, комоди. Винятком є кухні, наповнені сучасною технікою, та санвузли, які вражають і заплутують безліччю кранів, ручок і кнопок найрізноманітнішої конфігурації в найнесподіваніших місцях. Пардон за подробиці, але в Амстердамі, у королівському палаці, перетвореному на музей, кнопку для змивання унітаза вмонтовано в підлогу. Там же довелося її шукати, аби помити руки під краном. А найбільшим дивом сантехніки, на наш погляд, була громадська вбиральня, де після змиву механічна лапа почала дезінфікувати щіточкою кришку унітаза.

Другий поверх будинків — мансардовий — місце спалень, дитячих, кабінетів. На кожному поверсі — душова й туалети. Меблів мало, шафи або вмонтовані, або вішалкою служить будь-яка ніша, де можна закріпити палицю й вішати на неї плічка з речами. Голландці, як і весь цивілізований світ, носять усе натуральне. На чистоті, в нашому розумінні слова, вони не схибнуті. Неприбрані ліжка в спальнях, здається, повсюдне явище — бо хто вдень у ту спальню заглядає? Зате вікна настільки прозорі, що створюється цілковита ілюзія відсутності в них скла. Іноді вікна в будинку розташовані одне навпроти одного, і через них видно всю кімнату й подвір’я. Тюль спеціально вішається короткий — щоб було світло вазонам на підвіконнях. А вже самі тюлі й фіранки, ці збірочки, рюші та складочки, мережива й візерунки...

Але найблагодатніша нива для докладання сил і фантазії голландських господинь, не завантажених кухнею (у супермаркетах є все й недорого), не заклопотаних ненажерливою домашньою худобою та птахами (це вирощується на спеціальних фермах), які не загоряють з ранку до вечора на городах (на сільських подвір’ях може бути на окремій ділянці кілька плодових дерев, кущів і по три рядки картоплі, салату та квасолі — але радше для екзотики, принаймні з нього не живуть), — це квіти. Голландське подвір’я — розкішний квітник по всьому периметру, де кожен сантиметр засаджений декоративними травами, деревами, кущами і, ясна річ, квітами. Усе це вміло підібрано за висотою, кольором і часом цвітіння. Але дивовижного килима на подвір’ї та палісаднику господиням, мабуть, замало, тож вони висаджують квіти всюди: у горщиках, відрах, ящиках, кошиках, піддонах, у будинках на підвіконнях і балконах. Квіти звисають із дахів, виповзають на стіни, ростуть у міні-озерах (ми сказали б — копанках), що на півдні Голландії заведено мати у дворі не для купання — для краси. Вони часом містяться в самому будинку, але, хоч як це дивно, стіни в ньому не зволожуються й не гниють.

Також у червневій Голландії була спільна для багатьох селищ деталь: викладене помаранчевим слово «Holland» у палісадниках, помаранчеві прапорці на вулицях міст і величезні грона жовтогарячих куль, що звисають із висотних будинків. Та, власне, вся країна була жовтогаряча — кольору національної збірної з футболу й королівської родини: вітрини, газети, футболки, кепки, шарфи, м’ячі, обличчя, волосся (навіть у чорних уболівальників). Чемпіонат Європи з футболу, що проходив у Нідерландах, диктував моду, теми й настрій. Перед матчами національної збірної на балкони й вікна прилаштовували національні та помаранчеві прапори, а після її перемоги вболівальники вимахували цими прапорами з автомобілів і мотоциклів, кричали й сигналили — але якось дуже життєрадісно, не по-хуліганськи. Перемога над югославами з рахунком 6:1 загалом викликала до життя явище нечуване — присвячені цьому матчу вірші на перших шпальтах газет. І як же принишкла й миттєво знебарвилася країна після програшу «жовтогарячих» — навіть кулі поспускалися нібито самі по собі. Коли хто й мав причину для радості в ті дні, то тільки фірма, чия реклама як в око вліпила, бо починалася картинкою: із вікна другого поверху вилітає телевізор і розбивається вщент.

«Ми — люди північні, тож стримані уболівальники», — говорили нам голландці.

Ну, тоді ми, напевне, живемо на північному полюсі або в зоні вічної мерзлоти.

СТАРІСТЬ ЯК ДЗЕРКАЛО СУСПІЛЬСТВА

Ні для кого не таємниця, що в розвинених країнах люди на пенсії тільки починають жити. Нідерланди — не виняток. На пенсію тутешні чоловіки й жінки виходять у 65 років, і для них, у буквальному розумінні, відкриті всі дороги — подорожуй, розважайся, відпочивай.

65-річні Йоганна й Генк Таам із невеличкого містечка Делден — фармацевти з вищою освітою, колишні власники аптек. Вийшовши на пенсію, вони їх продали. Аптеку Генка купила молодша дочка, що живе неподалік у 80-тисячному місті Генгело. Цю покупку батьки вважають не найудалішим вкладенням капіталу: фармація сьогодні — заняття малоприбуткове. Держава суворо контролює дві речі: на 10 тисяч населення повинно бути не більше однієї аптеки, а вартість ліків не може перевищувати встановлену державою ціну. Та нехай це турбує теперішніх аптекарів. Генк зайнятий глобальнішими проектами. Він очолює рух «Аптекарі без кордонів» у Нідерландах і заклопотаний створенням струк- тури фармацевтичної допомоги в Боснії, Суринамі — такої, щоб згодом могла функціонувати без будь- чиєї допомоги. Вимагають уваги й місцеві проблеми: Генк керує радою старійшин Делдена.

Йоганна — та загалом у клопотах нескінченних: «Я хочу бути корисною суспільству». Головування в міжнародному жіночому центрі в Генгело, групі допомоги біженцям у Делдені, діяльність у групі сороптимістів (це щось на кшталт ротарі-клубу) і плюс вивчення іноземних мов — давня пристрасть Йоганни — забирають купу часу. Але вона ділиться планами: «Я хочу вивчати ще одну слов’янську мову (вона володіє англійською, російською, французькою, іспанською, об’їздила з чоловіком усю Європу, крім Скандинавії. В Україні й Росії також була. — С.К.). Думала — білоруську, але в університеті немає такого курсу». І додає, запитально поглядаючи на нас: «Мабуть, візьму українську».

На громадських діячів у Голландії нам, можливо, таланило, а може, тут це вельми поширене явище. У північному Оскварті випало жити в Маргарет і Герта Боргерт. Наша 75-річна господиня, енергійна й напориста, іменована в окрузі «Маргарет Тетчер», буквально палала громадськими справами, а її 85-річний чоловік, у вовняних гетрах і штанях до колін схожий на доброго казкаря, дивився на дружину захопленими очима і мріяв, щоб онучка виросла такою ж розумницею, як бабуся. Та варто було Маргарет вдягнути замість повсякденних джинсів яскраву спідницю й підфарбувати губи, а Герту вбратись у світлі штани та картатий піджак — і вони перетворювалися на елегантну пару, яких так багато в кав’ярнях просто неба й у концертних залах.

Діти наших знайомих живуть окремо. У Нідерландах заведено доживати в будинках для літніх, але Маргарет сказала як відрізала: «Це не для мене». Ми побували в одному з таких будинків для старих хворих людей, куди приймають за направленням лікаря. Місячне утримання в такому будинку коштує 3 тисячі гульденів (мінімальна пенсія в Нідерландах — 1,5 тисячі). У просторому триповерховому будинку — 380 пацієнтів, двоє лікарів та 120 чоловік персоналу. Живуть по одному в кімнаті, куди можуть узяти з дому улюблені речі, меблі, фотографії. Дві кімнати об’єднуються в блок, де є санвузол і передпокій. Існують будинки для заможних людей — зі звичними двома поверхами, суціль у квітах і зелені. Сьогодні держава віддає перевагу дешевшому варіанту — висотному будинку з ліфтом, де в однокімнатних квартирках живуть літні люди. Обід їм привозять централізовано, за кожним закріплено соціального працівника.

Загалом-то голландці переконані, що медицина в них далека від взірцевої. Коштів бракує, послуги — приміром, стоматологія — дуже дорогі, буває навіть, що люди по півроку чекають черги в лікарню і вмирають, так і не дочекавшись лікування. Можливо, усе це правда, що, ясна річ, важко побачити за короткий час. А впадає в очі інше: у Нідерландах багато інвалідів — у зручних, швидких і маневрених візках. Вони почуваються природно й невимушено, так само усміхнені й доброзичливі, як їхні здорові співвітчизники, котрі віддають перевагу не автомобілю, а велосипеду (Голландія — країна велосипедистів, тут сідають на велосипед, ледь навчившись ходити, і вмирають, мабуть, також ледь устигнувши зняти ноги з педалей). Але найбільше закарбувалася в пам’яті картинка, для нас, мабуть, неймовірна: як медсестра в будинку для літніх терпляче, по ковточку, напуває соком бабусю, стоячи перед нею навколішки.

ТАНОК ЯК ІСТОРІЯ НАРОДУ

Шлях танцювального ансамблю Технологічного університету Поділля «Юність Поділля» лежав з українського міста Хмельницький у нідерландські Енстеде й Варффум. Ці міста в Голландії усталено асоціюються з силуетами танцюючих пар. Воно й не дивно: у маленькій Голландії відразу троє міст щороку проводять у себе міжнародні фольклорні фестивалі. Малесенький Раалте, майже 200-тисячний Енстеде й невеличкий північний Варффум щоліта майже на тиждень перетворюються на місця паломництва любителів фольклору, шанувальників танцювального мистецтва й дослідників культури з різних країн. Місто проведення та його околиці тимчасово переживають демографічний вибух: родини місцевих жителів миттєво збільшуються на 2—4 чоловіка інших національностей і рас — учасники фестивалів зазвичай живуть у сім’ях. Це, як справедливо зауважив координатор фестивалю «Інтернаціональна фольклоріада» в Енстеде Дольф Штейн, «стирає кордони, зближує народи та сприяє порозумінню» — часом настільки, що насправді покращує демографічні показники різних країн. До речі, інтернаціональні шлюби в Голландії — явище цілком нормальне.

Відбір учасників фестивалів проводиться дуже суворо. Цим займаються представники міжна- родних організацій фольклору — CIOFF і IOV. На фестиваль привозяться танці сюжетні, побутові й ліричні (хороводи). Враховується не тільки майстерність (це само собою) та репертуар, а, в першу чергу, відповідність кожного номера вимогам національного танцювального мистецтва. «Суміш французького з нижньогородським» не просто неприпустима — неможлива в принципі. І цього свято дотримуються.

— Повинно минути кілька років, аби ми запросили групу з країни, яка вже брала участь у фестивалі, — говорить Дольф Штейн. — За 13 років «Фольклоріади» Україну представляли дуже цікаві колективи. Але тільки «Юність Поділля» ми запросили вдруге, зробивши виняток із правил для групи, яка п’ять років тому справила чудове враження. Я знаю, що це студентський колектив, склад учасників у ньому постійно змінюється, і я бачу в ньому сьогодні зовсім інших людей. Але рівень майстерності — колишній. Кожен, хто хоч трішки тямить у танцях, розуміє, скільки потрібно докласти зусиль, аби підготувати хорошого танцюриста, тож праця керівника ансамблю Василя Цимбалистого справляє враження. І ще хочу відзначити розмаїтість костюмів: п’ять років тому мені тільки й запам’яталося, що сині штани й червоні сорочки.

Така пам’ятливість керівника фестивалю, щиро кажучи, теж справляє враження. Адже щороку в Енстеде приїжджає не менше десяти колективів. Цього року їх було дванадцять. На різних майданчиках — і в респектабельному театрі, і просто неба на базарній площі, і в школах, і в будинках для літніх — виступали темпераментні нігерійці, пластичні в’єтнамки, ритмічні перуанці, неймовірно енергійні пуерториканці, гордовиті македонці, компанійські словаки, невтомні в танці португальці. Багатонаціональну Росію цього разу представляв ансамбль із Ямало-Ненецького національного округу. Дівчатам не поталанило в довгій дорозі — вони потрапили в аварію; не таланило й потім: під знімками в газетах їх приписували то до Монголії, то до Камчатки.

Власне, це вже стало правилом для європейських фестивалів: склад учасників на них повторюється, особливо зі Східної Європи. Організатори ставляться до цього з розумінням: брати участь тільки в одному фестивалі для східноєвропейських груп — занадто велика розкіш. Хоча організатори фінансують фестиваль, проте дорожні витрати, підготовка тощо вимагають великих затрат. Тож немає нічого дивного в тому, що учасники фестивалю, розлучившись в Енстеде, наступного дня зустрілись у Варффуме. Але їх стало більше: прибули колективи з Таїланду, Польщі, Литви, Ізраїлю, Колумбії, Мексики, з Ірландії, які просто приголомшили всіх своєю чечіткою.

Варффумський фестиваль «Опроклдайс» — найбільший у Голландії. Кількість його учасників щороку коливається в межах двох десятків колективів з усіх континентів. Він проходив у тридцять п’яте, й інтерес глядачів рік у рік тільки збільшується. Принаймні, протягом усіх п’яти днів величезна двохтисячна зала була практично заповнена, а ряди автомобілів тіснилися у вузьких вуличках містечка. Глядачі щодня були нові — і які це були глядачі! Досі перебуваючи в полоні міфу радянської ще пропаганди про «найчутливішого», «найчуйнішого» тощо радянського глядача і щодня спостерігаючи нашу ж відчуженість, відстороненість від виконавців, незмінну дистанцію між сценою та глядачевою залою, ми були приголомшені безпосередністю голландців, їхньою живою участю в кожному концерті. Вони не втомлювались аплодувати кожному з учасників, номери, що сподобалися, проводжали овацією (наш «Гопак» буквально купався в оплесках протягом усього номера), усією залою підспівували. А вже коли танцюристи виходили в залу, до них приєднувалися і старі, і малі — танцювали, стрибали, пустували, на ходу переймали танцювальні па; і все це з таким настроєм, із таким явним задоволенням, що ставало кривдно та прикро: до чого ж ми закомплексовані, зарозумілі й церемонні на тлі цих розкріпачених і вільних людей...

Проте фестивалі в Нідерландах відбуваються аж ніяк не за помахом чарівної палички. Президент «Фольклоріади» Дольф Штейн нарікав на фінансові труднощі, що постійно супроводжують фестиваль.

— За великим рахунком, він тримається на ентузіастах, — говорили нам в Енстеде. — Адже варто хоча б раз не провести — і його не стане. А цього допустити не можна.

— Гроші — ось таємниця нашого довголіття, — сказав нам у Варффумі віце-президент Міжнародної організації народної творчості Рікус Драйєр, директор щоденної школи і директор фестивалю «Опроклдайс», який проводиться влітку. — Мені не дуже подобається безупинна відеореклама на сцені, але я постійно пам’ятаю, що це 35% потрібних для фестивалю коштів, наданих нам спонсорами. Плюс вартість квитків — адже всі концерти в нас платні. Але головні наші спонсори — родини, котрі приймають у себе учасників фестивалів і забезпечують їх найнеобхіднішим. І це ми платимо учасникам, а нам не платить ніхто, ми — громадська організація. Коли навалиться купа проблем, я думаю часом: «Усе, годі!» А як почую ці оплески, побачу щасливих людей — і на сцені, і в залі, — розумію, що наступного року знову робитиму те саме...

У Голландії не раз випадало чути, що національний фольклор тут не полюбляють: місцеві танці занадто повільні, стримані, не обтяжені складними трюками. Але нам сподобалися групи, які представляли народне мистецтво Нідерландів — саме неквапливістю, добротністю, впевненістю в собі. Вони начебто уособлювали національний характер. Утім, як і всі інші. Маючи змогу безпосередньо бачити й порівнювати танці народів різних країн, ми переконувалися в глибинному національному корінні кожного з них. За ними можна було читати історію кожного народу, навіть маючи про неї вкрай туманне уявлення. Клімат, основні види праці, становище в суспільстві чоловіка й жінки, соціальні умови, темперамент, характер — усе це легко прочитувалося в танцях. Що ж дивного в тому, що маленькі Нідерланди, які тактовно й терпимо ставляться до дедалі більшої інтернаціоналізації свого населення, так пристрасно, з такою наснагою проводять у себе фольклорні фестивалі. Пізнаючи світ, вони краще пізнають себе.

«РУСАЛКА» ЯК УНІКАЛЬНЕ ЯВИЩЕ НІДЕРЛАНДСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Вдруге приїхавши на фестиваль в Енстеде, учасники «Юності Поділля» точно знали, де вони житимуть. Не лише в яких, відповідно до контракту, умовах, а й у яких родинах. Як і минулого разу, їх приймала «Русалка» — ансамбль українського танцю з сусіднього міста Генгело. І в типово голландському місті, де серед 80 тисяч населення донедавна жили тільки двоє українців, котрих доля закинула сюди після Другої світової війни. Один із них, Роман Пендос, 45(!) років тому створив із місцевих жителів групу, яка виконувала українські народні танці. Створив чи то до свята, чи то до фестивалю, але якось саме собою склалося, що подія пройшла, а колектив — чотири пари — залишився. Виявилося, надовго. Сьогодні в «Русалці» 22 учасники, у репертуарі — 13 танців, зокрема такі складні, як полька, аркан, козачок, гопак. Керує ансамблем менеджер із продажу Генк тер Гроте. Репетиції — раз на тиждень по три години. Раніше балетмейстером, власне, був пан Роман — у вільний від роботи на машинобудівному заводі час. Сьогодні балетній майстерності навчає голландців українка Леся Іфехесі, котра приїхала колись сюди з танцювальним ансамблем з Ужгорода та зв’язала й свою долю з коханою людиною й улюбленою справою вже тут, у Голландії. Найважче з новачками — адже приходять в ансамбль у будь-якому віці. А коли людина протанцювала вісім-десять років — а в «Русалці» затримуються й довше, інколи на все життя, як 75-річний Роман Пендос, — вона вже і сама може передавати досвід.

За останні п’ять років справжнім святом для «Русалки» стали приїзди в Генгело хмельницького баяніста Миколи Корзуна. Саме він і перетворив «Русалку» на ансамбль пісні й танцю, розучивши з ним «Розпрягайте, хлопці, коней», «Цвіте терен», «Ой не розвивайся, зелений барвінку» і ще кілька пісень, зокрема й російську «Калинку». Після цього в колективі мало не спалахнув міжнаціональний конфлікт. На одному з концертів заспівали «Калинку». Роман спалахнув і пішов зі сцени. «Це не українське!» — гнівно обурився він у відповідь на здивовані погляди. Колеги все зрозуміли. Тепер, коли їх запитують, чому вони не співають на концертах російських чи інших слов’янських пісень, вони з глибоким знанням питання відповідають, що Україна така велика, а її мистецтво настільки розмаїте, що вичерпати його неможливо, скільки не розширюй репертуар. І з особливою гордістю, наче аристократи, котрі пишаються найчистішим, без домішок, родоводом, підкреслюють: «У нас — українське національне мистецтво». У Нідерландах, кажуть вони, є колектив, який виконує російські та балканські пісні, а такого як «Русалка» немає.

Правда, в Утрегті є знаменитий візантійський чоловічий хор Антоновича, що також складається з місцевих жителів, але співає український репертуар. Гастролюючи Європою, цей колектив популяризує і українську культуру, і саму Україну. Під час торішнього візиту в Нідерланди Л.Кучма нагородив керівника хору орденом за воїстину подвижницьку діяльність. Це був саме той випадок, коли нагорода надихнула всіх голландських українців: отже, Батьківщина пам’ятає про них і цінує їхні здобутки.

Утім, учасники «Русалки» також дуже близько сприймають усе, що відбувається в Україні. 25- річний Джонні Дат, один з наймолодших членів колективу, напрочуд дружелюбний і компанійський хлопець, із явним задоволенням повідомив, що в Інтернеті він підписується «голландський козак». 64- річна Ріт Фінк, яка багато років разом із Романом Пендосом керувала колективом, як цілком природний крок сприйняла рішення сина Роберта побратися з українською дівчиною Тетяною Потапенко — яка, до речі, теж сім років тому приїхала в Генгело на фестиваль із танцювальним ансамблем з Запоріжжя. Тепер у родині Фінк підростає маленька Нікіта (у Нідерландах це жіноче ім’я — як і в нас, вимовляється з наголосом на другому складі). І раз на рік її обов’язково оточує безліч незнайомих облич — будинок родини Фінк під час фестивалів у Енстеде традиційно перетворюється на базу для одного з колективів-учасників, переважно зі слов’янських країн. Українців же вони приймають буквально як родичів — зі щирою гостинністю, широко та щедро. Приходять на всі концерти, самі беруть у них участь, із величезним задоволенням зодягають під час фестивалю українські національні костюми, а на парадах учасників високо тримають прапор «Русалки» — голландського колективу українського народного танцю.

ФЕСТИВАЛЬ ЯК КОПІЯ СВІТУ

На один із концертів в Енстеде з Гааги, де розташовані всі посольства, приїхав консул України в Нідерландах Руслан Немчинський. Консул виявився молодим чоловіком 27 років (ансамбль «Юність Поділля» на три роки старший), він був із чарівною дружиною Світланою, ровесницею більшості танцюристів-студентів. Запросив офіційного гостя на концерт Михайло Романек — другий українець із тих двох, що давно живуть у Генгело. Консул не зміг відмовитися: він родом із Хмельницької області, де в містечку Виньківці й сьогодні живуть його батьки.

Хоча вибратися, щиро признавався Руслан Михайлович, було непросто: консульство створено зовсім недавно, роботи — хоч греблю гати. А в складі офіційного представництва нашої країни — чотири дипломати й завканцелярією.

— А техперсонал? — поцікавилась я і згадала розмову з одним із наших голландських друзів, котрий дуже просто пояснив нам причини нашої ж бідності: «Хто даватиме кредити бідній країні, посол якої їздить на автомобілі за 100 тисяч доларів? Ось де ваші пенсії, ось де ваші зарплати. Адже вас обкрадають на ваших очах. А головне, чого ми не можемо збагнути, — чому ви мовчите. У нас давно була б революція».

Виявилося, техперсоналу в консульстві поки що також немає, і консул сам керує скромною «тойотою-короною» (що, як на мене, престижу державі теж не додає). Розповідь про розкішний автомобіль його розсмішила, а мій голландський співрозмовник повідомлення про консульську «тойоту» сприйняв з усмішкою: «Так він щойно приїхав у Нідерланди. Подивитеся, яким автомобілем він звідси поїде...»

Що вдієш — люди все помічають і доходять своїх висновків. Щоб побачити ще більше — їдуть в Україну. Влітку в консульства справ сила силенна: щотижня доводиться видавати до двохсот віз. Голландці полюбляють подорожувати. Вони вже об’їздили всю Європу, Україна ж — невідома країна, тож і вабить до себе. Бувають курйози: «Хочу побачити вашу країну та її столицю Москву». Бувають серйозні наміри: «Хочу взяти шлюб з українкою». Принаймні, за словами Руслана Немчинського, маленькі заможні Нідерланди є дуже важливою для України державою не лише тому, що їхнє ставлення до нашої країни значною мірою визначає ставлення до неї в Європі, а, в першу чергу, тому, що ставлення це не бундючне, а шанобливе — як до рівного партнера.

Тільки від нас залежить, яким воно буде надалі. І творчі колективи, їй-Богу, неабияк впливають на той образ України, який складається в людей інших країн. Радянський штамп про те, що кожна людина — повноважний представник своєї країни за кордоном, дуже справедливий.

— Ви допомагаєте світу пізнавати Україну, — вдячно говорив хмельничанам Михайло Романек, інженер-конструктор, який упродовж усіх прожитих у Генгело років пам’ятав, що він — українець, і був переконаний: якщо він заслужить повагу тутешніх жителів, то вони шануватимуть і його далеку батьківщину. — На мої українські кістки давно наросло голландське м’ясо, але душа залишилася українською. І вона радіє всьому, що змушує поважати Україну.

І пан Романек, і його дружина-голландка, яка звернулася до нас чистісінькою українською, і виплекана українцем Романом Пендосом «Русалка», що нарешті зібралася погостювати на материнській землі свого репертуару (у серпні запрошена в Ужгород на День міста) — усе це люди чужої країни, котрі вміють самі та змушують інших шанувати країну нашу.

Повага до України народжується й на таких фестивалях, як у Голландії. Український фольклор, що його ми в себе вже давно встигли зневажливо охрестити «шароварщиною», дбайливо збережений і майстерно відтворений у танцях, піснях, музиці, викликає бурю захоплення за кордоном. Не випадково розглядається можливість створення в Хмельницькому регіонального відділення IOV — Міжнародної організації народної творчості. Якщо ентузіазм місцевих фольклорних колективів знайде підтримку й розуміння в місцевої влади — питання буде вирішено. Тим паче що нагромаджено досвід спілкування, при Технологічному університеті Поділля плідно працює Центр міжнародних культурних зв’язків, є величезне бажання представляти мистецтво рідного народу в усьому його багатстві. Так, як зовсім молоді виконавці з «Юності Поділля» робили на фестивалях — на очах перевтілюючись, демонструючи високу техніку й витончену культуру танцю, буквально упиваючись могутньою енергією, що струменіє в кожному русі. «Україна!» — захоплено аплодували глядачі, сповнюючи гордістю наші серця.

Пафос нині не в пошані, але це неймовірно щасливе почуття — гордість за свій народ.