Хто там стукається до мене в клас?

На безкраїх теренах СНД — і в Україні зокрема — фактично вже розпочалася нова шкільна реформа, можливо, найрадикальніша за останні 90 років. Її ім’я — інклюзивна освіта: це коли діти-інваліди навчаються разом із здоровими однолітками.

Ми підемо іншим шляхом

В Україні їх майже 150 тисяч — дітей з особливими потребами, або, як це ще називають, з обмеженими можливостями для навчання. І ідея інклюзивної (включеної, інтегрованої) освіти, про яку йтиметься, — у тому, щоб усі ці діти могли сісти за одну парту зі здоровими однолітками. Втім, на нововведення можна подивитися і з «іншого боку барикад»: уперше здорові діти сідають за одну парту з деякими категоріями однолітків-інвалідів.

Сучасній педагогіці відомі три підходи до навчання дітей з особливими потребами. Перша модель, скандинавсько-американська за походженням, передбачає, що такі діти навчаються у звичайних навчальних закладах — за створення спеціальних умов і наявності підготовлених педагогів і медиків. Друга — українська, російська, словом пострадянська, — передбачає таке навчання в спеціальних школах чи школах-інтернатах.

За умов першої моделі, як показав досвід, дітям важко навчатися, зате легше адаптуватися до подальшого життя, за умов другої — усе з точністю до навпаки. Є і золота середина, європейська модель, яка поєднає елементи перших двох. Цим третім шляхом і рухаються сьогодні де-факто Україна, Росія та й інші країни СНД.

Благо, законодавство наших країн надає батькам дітей-інвалідів право вибору — навчати дитину в масовій школі (класі), спеціальній школі (зокрема інтернаті) або вдома.

А в чому ж власне реформа, де тут собака заритий? — запитаєте ви. Так, вибирати між спеціальним класом у масовій школі, спеціальною школою або надомним навчанням батьки дітей-інвалідів можуть уже давно. Проте йдеться про наступний крок — усунення бар’єрів між спеціальними та звичайними класами в масовій школі, а також між спецшколою і тією самою масовою школою, куди доступ деяким категоріям хворих дітей колись був закритий.

Дивно, вам не здається: нашу нібито найкращу у світі радянську, а тепер і пострадянську, освіту увесь час реформують, причому за ущербними (теж нібито) західними кальками? Створюється відчуття, що пишаються цією освітою одні люди, а кермують нею зовсім інші.

Та у випадку з інклюзивною освітою ідея практично не має впливових опонентів, зате має впливове ліберальне лобі, насамперед з неурядових міжнародних організацій, отже, стара спецшкола з її досвідом і традиціями — приречена. І ідея «освіти без бар’єрів» уже якнайшвидше оволодіває масами під виглядом експерименту, а то й просто явочним порядком.

Ось минулої осені на базі київських дитсадків №№ 661 і 662 відкрилися групи, де діти із синдромом Дауна навчаються разом із здоровими однолітками. Крім того, в двадцяти українських школах відкрито 49 експериментальних інтегрованих класів. Що ж до Росії, то тут подібні процеси розпочалися ще кілька років тому.

Але справи ініціаторам такої «повзучої» реформи, що називається, не пришиєш: рівних прав громадян на освіту, даровані Конституцією, у наших країнах ще ніхто не скасовував.

Чекати чи наздоганяти?

Тим часом процес переходу до інклюзивної освіти в наших країнах в останні роки прискорюють на найвищому рівні. Один-два роки тому в Москві відбувся форум, присвячений проблемам освіти дітей-інвалідів, на якому представники 25 громадських організацій із п’яти країн «великої вісімки» виробили рекомендації лідерам своїх країн щодо забезпечення доступу до освіти дітям з особливостями розвитку. А нинішнього року в Женеві під егідою ЮНЕСКО відбудеться всесвітня конференція міністрів освіти «Інклюзивна освіта: шлях у майбутнє».

Отже, уявімо, що найбільш розвинені країни світу дослухаються думки міжнародної громадськості і підтримають декларацію ЮНЕСКО, яка закликає забезпечити доступ до освіти всім дітям. І насамперед — дітям із синдромом ВІЛ/СНІД, дітям-інвалідам, сиротам, безпритульним, дітям, які належать до національних меншин, іммігрантам. Хто знає, можливо, відповідно до рекомендацій московського форуму «вісімка» й погодиться щорічно виділяти на програму інклюзивної освіти 10 млрд. дол.

Однак тут відразу виникнуть запитання, природні для країн, які опиняються в ролі того, хто наздоганяє процеси світової інтеграції.

По-перше, в якому обсязі ми хочемо впровадити інклюзивну освіту вже сьогодні? Чи справді ми маємо намір через якісь кілька років відчинити двері масової школи для всіх категорій дітей-інвалідів?

По-друге, наскільки ми готові прийняти на віру в цьому питанні західний досвід?

І, по-третє, що багато в чому випливає з «по-перше» і «по-друге», — а чи не надто ми поспішаємо?

На рунетівському сайті «Освіта інвалідів» можна ознайомитися з думкою про американську систему інклюзивної освіти московської студентки Юлії Симонової. Юля може рухатися лише з допомогою інвалідного візка. Отримавши спортивну травму в десятирічному віці, вона до випускного класу навчалася вдома, поки змогла виїхати за обміном на річне навчання до США.

— Моя американська школа виявилася абсолютно доступною для таких, як я: там працював ліфт, а ширина дверей у класах і в інших місцях передбачала пересування на інвалідних візках, — розповідає Юля. — Тут успішно навчалися ще два такі учні, як я, а також діти, які не бачать, глухі учні, а також діти з синдромом Дауна, аутизмом. Для незрячих була вся література за Брайлем або наговорена на аудіокасети. У класах, де навчалися діти з порушенням слуху, був сурдоперекладач. Дітям із синдромом Дауна чи аутизмом надавали особистого помічника. Усе це не шокувало дітей без інвалідності, навпаки, вони всіляко підтримували однолітків-інвалідів.

В Америці всі діти вже з дитячого садка навчаються спілкуватися один з одним. Я спостерігала, як дитина із синдромом Дауна активно брала участь у всіх заходах, що їх проводили в дитячому садку, спілкувалася зі здоровими дітьми й почувалася цілком комфортно...

Навіть такий локальний досвід інклюзивної освіти, як у Юлі, хочеться репрезентувати більш об’ємно — очима не тільки російської школярки, а й її американських однокласників, а також їхніх батьків, педагогів, психологів, медиків. Колись, іще за часів «барикад ідеологічних боїв», у радянській педагогічній науці існувала окрема галузь дослідження, яку називали порівняльною педагогікою. Цікаво, чим живе вона в наші дні?

Тим часом результати успішної інтеграції вчорашніх дітей-інвалідів у життя американського суспільства відчуваються буквально на кожному кроці. «В американських супермаркетах вас часто обслуговують дауни: допомагають вкладати куплені вами продукти в пластикові пакети, — розповідає російська письменниця Тетяна Толстая. — Він вам милий, вам його шкода, його приязні очі та пласка потилиця змушують стискатися ваше серце...».

Проте ще якихось тридцять років тому коректного терміна «альтернативно обдарований» (differently abled) взагалі не існувало, і багато громадян в Америці не розуміли, навіщо це даунам та іншим дітям-інвалідам потрібно навчатися разом з іншими однолітками. От би довідатися: через які ж етапи, через які труднощі прийшло потім до тамтешньої громадськості це розуміння... А вже нам, «новим європейцям», яким заманулося шлях у три десятки років здолати буквально в три стрибки, без відповідної підготовки громадської думки тим паче не обійтися.

Навіщо їм навчатися разом?

Час від часу російські прибічники ідеї інклюзивної освіти виходять на вулиці, де проводять акції на захист прав дітей-інвалідів на освіту. Якось вони навіть збирали на Пушкінській площі в Москві підписи під зверненням до міністра освіти і науки, де вимагали створити умови для навчання хворих дітей у масовій школі. Був серед маніфестантів і дев’ятирічний Філіпп зі своєю мамою.

Педагоги звичайної, державної, школи винесли цьому хлопчикові із синдромом Дауна вердикт: навчання неможливе. Довелося батькам улаштовувати дитину до школи приватної, що стало обходитися їм майже в 300 дол. щомісячно. «Син уже знає всі букви, потроху починає читати й рахувати, — раділа мама Філіппа. — До того ж у цій школі допомагають дитині адаптуватися в суспільстві».

Але сплачувати за навчання таку суму можуть далеко не всі сім’ї, особливо ті, де доводиться ставити на ноги ще й інших дітей, здорових. І в таких сім’ях не розуміють, чому хвора дитина не може навчатися в безплатній школі разом із звичайними дітьми: адже вдома вона грається зі своїми здоровими братами й сестрами, іноді вони навіть б’ються, і ніхто не помічає, що дитина-інвалід ущербна.

Проте участь таких батьків у пікеті викликала не тільки реакцію співчуття і підтримки.

— Ця публічна акція — просто марення доведених до розпачу батьків, — категорична Наталія, мати двох дітей і, до речі, психолог-педагог, котра багато років працює зі школярами-аутистами. — Мами здорових дітей теж протестуватимуть, якщо в одному класі з їхньою дитиною навчатиметься одноліток із синдромом Дауна або ДЦП…

Для дитячої психіки бачити страждання інших — сильний стрес, а вже навчатися разом із дитиною, в якої синдром Дауна, — це просто знущання з інших дітей. І здорові діти в середніх і старших класах просто глузуватимуть з інвалідів! Гадаю, мами, які брали участь в акції на Пушкінській площі, не розуміли, чого хочуть, спонукаючи своїх і чужих дітей на марне подолання труднощів в і без того складному сучасному житті...

Контраргументів із посиланнями на практику роботи з російськими дітьми-інвалідами в масовій школі, на закордонний досвід Наталія не прийняла, порадивши організаторам акції «зняти свої рожеві окуляри»:

— Давайте визначимо межі поняття «інвалідність»: дитина з бронхіальною астмою, діабетом теж може бути на інвалідності — як і дитина з ДЦП, із синдромом Дауна, дитина-аутист. Отже, дитина з астмою чи епілепсією в школі буде адекватна (одна така дитина навчається з моєю донькою десять років), а що ви скажете про аутиста та дауна? Ці діти схильні до асоціальних дій, наприклад, можуть займатися онанізмом на очах у всіх: адже вони не розуміють, що вони інваліди. І Захід нам тут не може слугувати прикладом: там легше отримати статус інваліда. Якщо в дитини алергія — вона вже інвалід, а де ви бачили в нас дитину з діатезом на інвалідності?

Справді, ми — унікальна країна, де завжди шанували тільки юродивих, а не нормальних людей. Можливо, мої слова жорстокі, але я не хочу, щоб адекватні діти навчалися з даунами та аутистами...

Гадаю, що думку досвідчених педагогів ми не повинні ігнорувати бодай після історії з нещодавно відкритим синдромом дефіциту уваги з гіперактивністю (СДУГ). Виявляється, по-своєму праві були наші маріванівни 70—80-х, які негуманно зараховували своїх, на перший погляд, просто неслухняних, непосидющих вовочок, не здатних старанно навчатися, до тих, кого неможливо навчити, і мріяли віддати їх у «школу для дурнів». Вчителі-ветерани добре пам’ятають, як за тих часів їх змушували проводити виховні розмови з «важкими дітьми» та вести зошити зі звітністю. А ще таких учнів у профілактичних цілях з ентузіазмом ставили на облік у дитячих кімнатах міліції.

І от сьогодні, нарешті, медики з’ясували, що асоціальність і некерованість «важких дітей» — не що інше, як захворювання, яке виявляється вже в перший рік життя в 5—7% від загальної кількості новонароджених.

Скільки ж нервів коштувало це явище свого часу педагогам (у перевіряльників було навіть гасло: «Вчитель, який ставить двійку, ставить її собі!») та й здоровим однокласникам дітей із СДУГ... Але держава непогано заощадила тоді завдяки таким вдало придуманим нею псевдогуманним слоганам.

Що ж до «найважчих», то, не будучи визнані такими, яким потрібна спеціальна допомога і, відповідно, не отримуючи її, чимало з них так і не змогли потім адаптуватися в суспільстві. І до цього часу, за даними вчених, 80—90% контингенту в російських колоніях для неповнолітніх становлять підлітки з явними ознаками СДУГ.

Куди і як зникнуть п’ятірки

— На мій погляд, ідилічна картина шкільного класу, де навчаються разом здорові діти і діти з обмеженими можливостями без розбору, надто вже неправдоподібна, а пропаганда такого навчання безглузда, — вважає Ольга Зайкіна, кандидат біологічних наук, член Спілки літераторів РФ, яка багато й продуктивно працює з творчо обдарованими інвалідами. — Адже, скажімо, у сліпих і глухих, попри їхній подеколи більш високий розумовий розвиток, інші методи сприйняття інформації, що робить навчання їх разом зі звичайними дітьми неефективним.

А от астма, діабет, важкі шкірні захворювання, морфологічні дефекти, серцеві пороки, уроджені та набуті патології нирок, печінки, щитоподібної залози — не є перепоною для навчання в звичайній школі, але для таких дітей потрібно робити скидки на швидку стомлюваність та фізичні обмеження. При цьому дитина із вимушеними обмеженнями в русі часто розумово розвивається швидше, навчається краще (особливо діти з бронхіальною астмою та синюшними пороками серця), надихаючи своїм прикладом здорових однолітків.

І діти на інвалідних візках чи діти на милицях (недорозвинення нижніх кінцівок, гідроцефалія, міодистрофія, спинальні ушкодження, ДЦП) цілком можуть навчатися зі здоровими дітьми. Не витрачаючи час на біганину, ігри у дворі, такі діти теж часто обганяють за розумовим розвитком своїх непосидючих однолітків і можуть «підтягати» їх до свого інтелектуального рівня...

— Наскільки, на ваш погляд, відштовхуватимуть або навіть шокуватимуть здорових дітей фізичні вади їхніх однолітків-інвалідів?

— Зазвичай до дитини з «не такою зовнішністю» діти швидко звикають і невдовзі майже не помічають браку пальців на руці, «винної плями» на обличчі чи рябуватості, — каже Ольга Зайкіна. — Хоча, приміром, мокрі дерматити можуть викликати гидливість та неприязне ставлення: діти можуть подумати, що це «заразно» і уникати такої дитини.

Діти, які страждають на ДЦП із порушеннями мови, міміки та гіперкінезом верхніх і нижніх кінцівок, іноді справляють враження ідіотів: обличчя має дивний і відразливий вираз, погляд безтямний, руки-ноги смикаються, із рота вириваються якісь малозрозумілі звуки, і ще слина тече. Але розумово така дитина може бути цілком нормальною, здатною до навчання і навіть талановита. Прикро, що деяким із таких відмовних дітей уже в ранньому дитинстві навісили ярлик «олігофренія в стадії дебільності», позбавивши повноцінної освіти.

Особисто в мене сумнівів із приводу доцільності спільного навчання зі здоровими дітьми однолітків із фізичними вадами, але зі збереженим інтелектом, виникало найменше. За російською статистикою, до речі, таких не так уже й багато: лише в 16% від загальної кількості дітей-інвалідів спостерігаються порушення слуху, зору, вимови, опорно-рухового апарату тощо, які не супроводжуються «ментальними обмеженнями». А от на затримку психічного розвитку страждають 64% дітей-інвалідів плюс іще в 20% медики відзначають серйозні розумові відхилення.

Не знаю, як в Україні, але навряд чи, звичайно, у нас, у Росії, уже завтра поставлять вимогу «розподілити» по звичайних класах усі 1,3 мільйона дітей, які потребують спеціальних умов навчання, зокрема 70 тисяч учнів із майже двох тисяч наших спеціальних (корекційних) шкіл, та ще 40 тисяч надомників, та 140 тисяч учнів корекційних класів, не кажучи вже про дітей, ізольованих у соціальних психоневрологічних інтернатах, про відмовних ВІЛ-інфікованих дітей-сиріт з інфекційних лікарень, про згаданих у декларації ЮНЕСКО безпритульних, дітях іммігрантів і т.д. і т.п. Але зрозуміло, що навіть одна така дитина на школу, котра відчула себе небажаною, — уже багато...

Пам’ятаєте, за рахунок чого, зокрема, домігся свого часу таких вражаючих успіхів у навчанні донецький педагог Віктор Шаталов, автор книжки «Куда и как исчезли тройки»? За рахунок формування однорівневих за своїми здібностями класів А, Б і В у кожній паралелі, тобто дезінтеграції. Завдяки цьому він зумів диференціювати методику й, відповідно, проходити навчальну програму швидше та ефективніше.

Але хіба в інтегрованих класах не відбудуться очевидні зворотні процеси? Тож чи не зруйнує усе це нової будівлі нашої школи — української, російської, — яка і без того багато в чому перебудовується методом проб і помилок?