Батьком можеш ти не бути...

Гуманніше посадити два дерева замість одного, ніж народити сина, якого ти не спроможний виховати гідною людиною...

Ні, йтиметься не про алкоголіків, які зовсім опустилися. Швидше про тверезників, які так і не зазнали «піднесення». Іншими словами — про батьків, котрі є такими, якщо розібратися, суто номінально.

Останнім часом спостерігаю в себе вдома, у Росії, активізацію певної частини патріотично налаштованої громадськості, яка дедалі наполегливіше нашіптує мені то в ліве, то в праве вухо: країна вироджується! Даєш приріст населення! Повернути податок на «бездітність»! «Дітна» сім’я — це модно! І за всім цим уже чується щось на кшталт: «Комсомольцю, на літак!».

Здогадуюся, що й на моїй батьківщині, в Україні, де народжуваність сьогодні офіційно найнижча в Європі, проблема ця стоїть не менш гостро.

Тільки ось закрадається в голову блюзнірська, як на перший погляд, думка: «Дався всім нам цей приріст». Як у тому анекдоті: «Лікаре, я житиму?» — «А сенс?».

Взагалі не знаю субстанції в питаннях сім’ї та виховання дітей більш сумнівної, сказав би навіть псевдогуманної, ніж т.зв. стурбована громадськість, яка від часів Павлика Морозова має собі на думці щось своє і вже точно не стоїть на варті інтересів та громадянських прав окремої людини. Так чи інакше я дуже скептично ставлюся до голосу цієї громадськості, коли вона береться порівнювати ситуацію з народжуваністю в колишніх радянських республіках і в Китаї або підраховує, наскільки нашого брата поменшає до 2050 року. Тобто мені, звичайно, хочеться, щоб нас більшало, але не за будь-яку ціну — скажімо, не за рахунок бомжів, один з яких саме в ці хвилини спить у мене під дверима.

«А бомжі тут до чого?» — запитаєте ви. Адже, якщо замислитися, бомжі не завжди були бомжами, а були колись, як і ми з вами, «дорогими співвітчизниками», 3800 грамів ваги і 52 см зросту...

І ще я уявляю собі маленьку, змучену, похнюплену людину, яка все робила, як навчали: і дерево посадила — скоріш за все, не одне, і сина виростила... і все мріяла пожити колись для себе, але тепер розуміє, що не встигла. А тут іще виявляється, що й син виріс аж ніяк не опорою в житті, а отже, сад, посаджений ось цими руками, нікому не потрібний...

І коли я бачу цю сиву людину, яка відчайдушно вступає в єдиноборство з «Беркутом» — чи в Росії з ОМОНом — на якомусь мітингу опозиції, то щоразу думаю про те, що всі ми живемо в суспільстві не тільки низьких зар­плат і пенсій, а й у суспільстві батьків-невдах, дітей-невдах, у суспільстві невдалих, нещасливих сімей.

Я щиро жалію цю людину. Мені дуже хочеться відмотати плівку її життя назад, і там, у її минулому, зробити щось для того, аби захистити її від сьогоднішніх розчарувань, від майбутніх не видимих світу сліз. Мені зовсім не хочеться, щоб вона почувалася невдахою — вона, яка виростила для держави, по-перше, перспективного платника податків, по-друге, молодого, сповненого сил працівника, по-третє, потенційного захисника Батьків­щини і, нарешті, такого самого потенційного батька-відтворювача, яким є і вона сама, — хоча б і для продовження малозрозумілого мені демографічного змагання з Китаєм...

Тим часом держава, по суті, обдурила цю людину. Переконавши в необхідності народити й виростити сина, вона не попередила, що має намір потім фактично відібрати його в батька з матір’ю, використавши для вирішення власних, суто утилітарних завдань. І завдання ці, як ми вже знаємо, наша держава вирішила цілком успішно. А ось щодо того, щоб виховати доброго, турботливого сина, опікуна для батьків у старості, гідного батька своїх майбутніх онуків — на це державі за великим рахунком було начхати. Про це батьки мали подбати самі. А не зуміли — що ж, страховки тут не передбачено.

І от я думаю: а чи не правильніше було б нам, батькам, ставитися до розвитку й виховання дітей як до приватного інвестиційного проекту? Адже не є секретом, що ми чекаємо від цього процесу і конкретних результатів, зокрема особисто для себе — як для літніх (колись) людей і потенційних дідусів і бабусь. Так чому б заздалегідь, іще на стадії планування нащадка, не прорахувати вкладень, які для цього будуть потрібні, тверезо не оцінити і наявних ресурсів, і можливих ризиків?

Десь у благополучних країнах майбутні батьки носять бандаж у вигляді величезного живота — щоб на власній шкурі зрозуміти: як воно, бути вагітною. У нашому ж випадку, доки гамлетівського вибору ще не зроблено — ризикну запропонувати «юнакові, який обдумує життя», прилаштуватися бебіситером до родичів чи гувернантом до сусідів або знайомих.

Чи згодні ви з тим, що свою дитину треба не лише любити, а й шанувати — причому з раннього дитинства? Чи готові ви до цього? Чи розумієте виховання дітей як серйозну духовну роботу, передусім над самим собою? Якщо ви ще не ставили собі цих і подібних запитань — отже, до ролі гідного продовжувача роду людського ви поки не готові.

Далі скажу й геть крамольну річ: ну й не треба вам мучитися. Не поспішайте поповнювати лави батьків-невдах — і Бог із нею, із народжуваністю. Не всі ж любителі тварин, перепрошую за таку паралель, заводять їх удома. Деякі беруть шефство над своїми улюбленцями на відстані — припустимо, спонсорують їх у зоопарку, про що свідчать таблички на вольєрах. За тією самою логікою можна взяти шеф­ство над рідним племінником чи, скажімо, дитиною своїх друзів. Може, навіть вкласти в них відповідні кошти — так інші бізнесмени інвестують, наприклад, у перспективних дітей-тенісистів. І, повірте, всі будуть страшенно задоволені. А можна ще завести й власного вухасто-хвостатого улюбленця — щоб повправлятися в батьківській місії спочатку «на кішечках».

До речі, згадайте себе маленьким. Знаєте, скільки дорослих залюбки ганяють із дітьми у футбол чи простоюють перед клітками в тому самому зоопарку? От і ви дайте можливість цій маленькій людині у вас побалувати себе, награтися у все те, у що не змогла награтися в дитин­стві. Адже саме в незадоволеному ще дитячому егоїзмі, на думку психологів, часто криється секрет психологічної неготовності чоловіка стати батьком.

Кажуть, народження дітей зміцнює сімейні узи. Можливо. Але якщо чоловік усе-таки залишає сім’ю, то, напевно, ще й тому, що тверезо оцінює свою батьківську невдачу, із гіркотою оцінює її конкретні і, на жаль, необоротні плоди. І хоче мати шанс розпочати все з нуля. Або... більше не починати зовсім.

Що ж до народжуваності... По-моєму, не надто розумно це — стимулювати відтворення народонаселення суто механічно, мало дбаючи про якість людського матеріалу. Такий шлях можна визнати виправданим лише для відновлення генофонду після масштабних соціальних катаклізмів на кшталт пандемій чи війн...