ГРУДЕНЬ. ДРНОВШЕК

Янеза Дрновшека обрано президентом Словенії. Швидше, протокольна новина викликала в мене безліч різноманітних асоціацій. Я стежу за політичною кар’єрою пана Дрновшека понад п’ятнадцять років, з часу перших відвідин тоді ще єдиної Югославії і вже дуже не схожої на соціалістичну країну Словенії. Дрновшек був у той час головою президії СФРЮ. Тоді мене приголомшило, що країною, в якій було дозволено тільки одну партію, країною, керівники якої ще ходили у відповідні дні на покладання квітів до могили Йосипа Броз Тіто, керує безпартійна людина, обрана за процедурою альтернативного голосування — і це без перебудови, прискорення і гласності... Звичайно, долі колишніх югославських республік складалися по-різному, однак чи варто дивуватися, що словенці завжди пишалися цим своїм досягненням і Дрновшеком, якого вони «заслали» в Белград. І безальтернативність цієї людини у словенській політиці — а, окрім Дрновшека, у незалежної Словенії прем’єр-міністрів майже й не було — також не викликає в мене особливого подиву.

І не тому, що Дрновшек видається авторитарною особистістю. Чи якоюсь там яскравою постаттю — улюбленцем авторів політичних біографій. Ні, він спокійний, зосереджений, я майже ніколи не бачив емоцій на його обличчі — хіба що під час мадридського саміту НАТО, коли Словенію не запросили до першої черги нових членів альянсу. Однак, мені здається, і так було відомо, що не запросять, отож емоції було заплановано. Дрновшек — швидше, менеджер, ніж політик: про менеджерів важко писати, однак їхню діяльність можна відстежувати. За результатами. І ось результат багаторічної діяльності Дрновшека — успішне акціонерне товариство Республіка Словенія, яка вже завтра стане членом Європейського Союзу і НАТО, патріотизм громадян якої полягає не в релігійній вірі у свою унікальність, а в шансі, наданому новою державою для їхнього заможного і гідного життя. І все це зроблено з участю нудної політичної еліти. Ніяких тобі бійок у парламенті, ніяких стогонів прем’єр-міністрів на трибуні, ніяких драматичних звернень президента до нації, ніяких особливих скандалів, якими можна було б прославитися на всю Європу, жодних віл у спеціальних містечках та фотографій цих особняків у газетах конкурентів. Та й взагалі — я не знаю нічого нуднішого за словенську пресу! Хіба що міжнародну інформацію можна почитати — коли розповідають, що там коїться в Белграді, Москві чи Києві — відразу так цікаво-цікаво стає...

Коли ми подивимося на карту постсоціалістичного простору, ми побачимо дивну закономірність: там, де при владі опинилися сухі й нецікаві менеджери, там закінчилися новини і почалося буденне життя, нормальне й цивілізоване. Там, де голосували за популістів, які обіцяли навести порядок за тиждень і стати зовсім новими після чотирьох років наведення порядку, — злидні, злочини, зрада й зубожіння. І з цього правила не може бути винятку, це вже точно.