ГРЕТА МІРЗОЯН: «ЛИШЕ ЗЛАГОДА НЕСЕ МИР»

«Немає нічого важче, ніж звести очі й подивитися в обличчя матері, у якої вбили сина», — сказав Расул Гамзатов. Сьогодні в Нагірному Карабасі десятки тисяч таких матерів. На їхню долю випало найстрашніше — ховати рідних, і найсвятіше — зберегти тих, котрі залишилися. І у Вірменії, і в Азербайджані жінки моляться Христу й Аллаху, просять не допустити страшного продовження карабахського конфлікту. Саме жінки сьогодні стають гарантом усезагального примирення, роблячи для цього все можливе і неможливе.

Грета Ірвандівна Мірзоян — корінна карабахська вірменка, рідна тітка чемпіона світу з шахів Гаррі Каспарова. Жінки очолюваного нею комітету під час війни в Карабасі та землетрусу надали допомогу десяткам тисяч поранених, рятували сиріт, допомагали дітям Боснії й Герцеговини. За миротворчу діяльність її удостоєно ордена «Золоте серце».

«Доля зводила мене
з цікавими людьми»

— Грето Ірвандівно, Вертинський якось сказав: «Життя як такого немає, є лише право на нього. Воно одне, а нас багато. І допомагає воно лише тим, хто постійно чогось прагне».

— Цілком згодна. Щоб життя вдалося, треба за нього боротися і за жодних обставин не опускати руки. Моє доросле життя розпочалося з моторошної трагедії. У мого чоловіка в 29-річному віці виявили рак. Його батько, знаючи, що єдиний син невиліковно хворий, помер від інфаркту. Я залишилася двадцяти років із однорічною дитиною на руках і свекрухою (після цього разом ми прожили 12 років). Мені здавалося, що не витримаю всього цього й також незабаром помру.

Проте я зуміла повірити у власні сили, і життя налагодилося. Я вийшла заміж за чудову людину, народила другу доньку, захистила дисертацію. Завжди була в гущі справ і подій. Доля зводила мене з цікавими людьми.

— Яскраві особистості завжди притягуються одна до одної...

— Такі люди згоряють швидше. Мені завжди хотілося чимось їм допомогти, прилучитися до таїнств їхньої творчості. Пам’ятаю, приїхав до Єревана знаменитий художник Геворг Григорян. У нього тоді навіть взуття не було, лише калоші, перев’язані мотузкою. Я поговорила з ним і зрозуміла: це найнепрактичніший у світі геній. І п’ять років бігала по всіх інстанціях, щоб йому дали квартиру. Перед смертю він подарував мені п’ять найкращих своїх картин.

З Сергієм Параджановим, гадаю, ми мали в чомусь споріднені душі. Познайомилися в Єревані, куди він приїхав зі своєю виставкою. Одного разу він усю нашу компанію запросив до себе. Ми вже знали, що до нього треба приходити лише з сиром «рокфор». Відтак його кімната за запахом і за кількістю сиру скидалася на сироварню, адже кожен з нас захопив по цілій головці! Він завжди змушував мене співати й переказувати свої сни. А мені багато чого цікавого снилося. Сни були різні, завжди кольорові, широкоформатні, а іноді й багатосерійні. Деякі сюжети Параджанов навіть використовував у своїх роботах... Казав, що зі мною три дні без упину розмовляти можна.

— Чим ви заслужили увагу матері Терези?

— У перші дні війни до Єревана почали прибувати поранені. Доглядати за ними не було кому, і я виступила по радіо й запросила всіх, хто може це робити, до нашого клубу. З’явилося півтисячі жінок. Усі вони стали членами нашого комітету. За два з половиною роки війни через нас пройшло понад 3,5 тисячі поранених. Мати Тереза приїхала, дізнавшись про нашу місію в лікарнях. Подивилася, як працюємо, подарувала своє фото з написом: «Я можу бути спокійна. У Вірменії є продовжувачі моєї справи». І попросила мене заспівати вірменську пісню. Я співала, вона слухала дуже уважно. Дивилася на мене навдивовижу добрим поглядом — така маленька, легка, зморщена, і було в ній стільки енергії, стільки життєстверджуючої сили! Чим більше я перебувала з нею поруч, тим більше цією силою наповнювалася: всі прикрощі забувалися, з’являлася впевненість у тому, що безвихідних ситуацій не буває і всі труднощі мені вдасться здолати.

«Я знаю Коран,
і серед рідних
у мене є азербайджанці»

— І коли ви переконалися, що це справді так?

— Взимку 1992 року, після землетрусу у Вірменії, який осиротив тисячі вірменських діточок. Країна була в повній економічній блокаді, без електроенергії, бензину. У будинках — так холодно, що люди виходили погрітися на вулиці. Багато малолітніх дітей стали безпритульними, їм допомагали хто чим міг, але проблема залишалася нерозв’язаною.

І тут мені подзвонив іранський консул і запросив взяти участь у виставці-продажу ручних виробів в Ірані, гроші від якої мали піти у фонд допомоги сиротам Боснії й Герцеговини. Я зібрала весь доробок наших сиріт і повезла на продаж до Ірану.

Нам дали найкращий павільйон. А вгорі написали: «Все, що тут продається, виготовлено руками сиріт після землетрусу у Вірменії». Ми продали все й багато заробили. В останній день мене запросила молодша донька президента й каже: «З 28 країн ви виявилися єдиною християнською країною, яка відгукнулася на наше запрошення. Того, що ви приїхали, вже досить. Будь ласка, все, що ви заробили, заберіть із собою». Подякувавши, я сказала, що для мого материнського серця немає значення, яку віру сповідує дитина. Крім того, я не звикла що-небудь відбирати в сиріт і тому всю зароблену суму залишаю дітям Боснії й Герцеговини.

Моя відповідь набула колосального резонансу. Мене запросив президент Ірану Рафсаджані і сказав: «Те, що ви зробили, неоціненне, але все-таки назвіть якусь ціну». Я відповіла, що грошей мені не треба, але допомога справді необхідна. І попросила дозволу привезти в багаті вірменські родини Ірану безпритульних дітей, поки я розшукаю їхню рідню. У відповідь президент гостинно розвів руками: «Та хоч тисячу дітей привезіть, безвізовий в’їзд вам забезпечено!» Я привезла 209 сиріт. Через півроку вони повернулися здорові, нагодовані досхочу, життєрадісні.

У Тегерані мене удостоїли ще однієї нечуваної честі: мене запросила в гості донька їхнього релігійного предводителя Хомейні, який заснував ісламську республіку і впровадив сучасний жіночий «спецодяг» — такий балахон, що всю тебе від голови до ніг закриває, а з прорізу лише ніс і очі стирчать. На нас, щойно кордон перейшли, також такі балахони одягли. Йду до неї в гості в супроводі співробітниці МЗС. У глибині розкішного саду великий одноповерховий будинок. Назустріч нам вийшла жінка, одягнена, як у нас у селах, — бордова спідниця та зелений жакет, без ніякого балахона. Це була сама пані Мустафаві. Вона провела нас до шикарної бібліотеки свого батька й запропонувала зняти балахон, позаяк у всьому будинку чоловіків немає. Я було намірилася це зробити, але потім, дивлюся, на стінах, полицях, на столі і навіть на підлозі — портрети її батька. То він лежить, то сидить, то читає. З усіх боків на мене дивиться! І я відповіла: «Перепрошую, але я прийшла до будинку вашого батька, який запровадив цю форму, я просто не зможу при ньому роздягнутися!» Вона всміхнулася й запросила до столу. Ми довго розмовляли про життя, про війну, про релігію. «Звідки ви так добре знаєте Коран?» — запитала вона наприкінці розмови. Я відповіла, що довгі роки жила в Азербайджані, й азербайджанці є в мене в рідні. Це її дуже здивувало.

«З Баку Каспаров вивозив свою рідню спецлітаком»

— Адже в Баку завжди було багато вірменів, і жили вони з азербайджанцями відносно мирно?

— Це складне запитання, і відповідь на нього нехай дають історики й політологи. Крайні націоналістичні рухи існують у багатьох країнах. Звичайно це люди з невисоким інтелектом і підвищеним вмістом адреналіну в крові. Часто їх використовують для досягнення своєї мети розумніші й розважливіші. Ми справді жили спокійно. Багато було і змішаних шлюбів. Узяти хоча б рідню Гаррі Каспарова. У його діда (мого дядька) Шагена було три доньки, і лише одна з них вийшла заміж за вірмена. Клара, мама Гаррі, вийшла за єврея Ванштейна — з роду відомих бакинських музикантів. А третя сестра — за азербайджанця, до речі, дуже інтелігентну й душевну людину. Уявляєте, чим для нього були вірменські погроми в Баку?

Тоді, за офіційними даними, всю кашу заварила група крайніх азербайджанських націоналістів. Акцію добре підготували. Всі її учасники мали залізні прути, нападали зненацька й відразу в кількох місцях. Радянська Армія спізнилася тоді на дві години, яких цілком вистачило, щоб знищити тисячі родин. Для бандитів не було різниці, чи то старий, чи дитина, вривалися навіть у пологові будинки. В одному з них лікар-азербайджанка ціною свого життя врятувала вірменське маля. І таких прикладів чимало. Тому, гадаю, тут не в національності річ, а у вихованні простої людської порядності.

— Правда, що Гаррі Каспаров, коли почалися погроми, найняв літак і вивіз з Баку усіх своїх родичів?

— До декого не встиг. Одного нашого дядька, відомого архітектора, викинули з четвертого поверху, а потім спалили. Ще одного побили залізними прутами. Та й сам літак довго не випускали з країни. Але міжнародний авторитет Каспарова переважив політичні амбіції. Гаррі влаштував у Москві всіх своїх родичів. Сам живе на Старому Арбаті.

— Коли почалася карабахська війна, ви організували в Єревані допомогу пораненим. А що в цей час робили жінки Карабаху?

— Карабах — історично унікальне місце. Якщо всю Вірменію постійно хтось завойовував, то цю її частину — ніколи. Споконвіку його територія була поділена на князівства. І князі (меліки) завжди об’єднувалися й відбивали будь-які напади ззовні. Загарбників не пускали в гори, для місцевих жителів свобода завжди була дорожча за життя. Тому в Карабасі в кожному дворі воювали. Там мати сина на війну посилала і сама за ним ішла! Навіть моя 84-літня матуся Олена, зовсім сліпа, у перший танк просилася, а коли їй відмовили, попросила, щоб хоч ім’я її на ньому написали як оберіг. І цей танк вцілів! Я тоді жила в Єревані, а рідня—в Степанакерті, під бомбами. Що ж я мала робити? Кидати їх напризволяще? Поїхала туди. Ми виносили з поля бою поранених, організовували польові кухні, навіть бойову техніку ремонтувати допомагали.

— Матері посилали на смерть своїх дітей. Ви вважаєте це патріотизмом?

— У безвихідних ситуаціях — так. Не лише посилати в бій, а й самій іти слідом за ними. Це єдине, що залишається жінці під час війни. У цьому плані ми високо цінуємо і український, і чеченський, і прибалтійський патріотизм. У цьому сенсі наші жінки — справжні патріотки. Ось чому, коли торік міжнародна організація «За мир і злагоду» нагородила мене вищою миротворчою нагородою — орденом «Золоте серце», я запропонувала його віддати не мені, а жінкам Карабаху, які заслужили його більше. Тоді орден вручили й Карабаху також. Ми нагородили ним актрису степанакертського театру Жанну Галасян. Під час війни вона командувала полком. Маленька, тендітна, вродлива — нічого не боялася. Недарма її називали Жанною д’Арк. Нині вона полковник, радник при президенті. І носить орден разом із погонами.

«Ми допомагаємо армії, а не воюємо з нею»

— Але карабахський конфлікт ще не швидко буде вичерпаний. Невже на випадок чого — знову в бій услід за синами?

— Ця війна по обидва боки залишила тисячі сиріт, вдів, покалічених доль. Вона протверезила гарячі голови, і зараз відбувається поступова трансформація поглядів.

Війну закінчено, але ми розуміємо: армія має бути сильною, добре підготовленою й безпечною для тих, хто в ній служить. Мета нашого комітету — не воювати з нашою армією, а контролювати її й допомогти забезпечити солдату нормальні умови служби. Уряд і армія пішли нам назустріч. Багато законів змінено на користь батьків солдат. Жінки нашого комітету входять до складу призовних комісій у військкоматах (такого немає в жодній країні світу) і стежать за тим, щоб в армію відбирали лише здорових хлопців. Загалом, сьогодні все, що стосується солдатської служби, проходить через наші руки. І армія від цього тільки виграє. Але головне — змінилося саме ставлення до армії. До неї тепер проводжають без страху.

— А як із тими, хто залишився осторонь і армійського, і просто нормального людського життя, — із сиротами, інвалідами, дітьми, котрі втратили матерів?

— Усю війну й після неї до мене приходили такі матері переважно з одними й тими самими словами: «Убили сина, я не хочу більше жити». Для них ми створили реабілітаційний центр, куди запросили кращих психіатрів. Завантажили жінок роботою. Нині вони — моя найнадійніша і найнепідкупніша опора. Вони до кожного солдата ставляться як до своєї дитини. Інша проблема — хлопці-інваліди. Щоб повернути їх до життя, ми створили секцію «Сестра солдата». Її члени — молоді дівчата. Вони доглядають за інвалідами, влаштовують вечори, посиденьки.

«Звідництво — моє хобі!»

— Напевно, і їхнє родинне життя якось намагаєтеся влаштувати?

— О! Це, якщо хочете, — моє хобі. У вільний від основної і громадської роботи час із задоволенням займаюся звідництвом. Підберу пару як Бог на душу покладе, перезнайомлю, а потім, дивися, вже й на весілля запрошують. З інвалідами в цьому плані сутужніше. Але також справа на місці не стоїть. Три роки тому ми відгуляли не зовсім звичайне весілля. Одна з наших сестричок, красуня Наріне, вийшла заміж за Давида. Хлопцю 26 років, із вищою
освітою, повернувся з війни без обох ніг. У них народився син Нарек. Такий чудовий хлопчик. Ми його всім комітетом няньчимо.

— Яку роль, на вашу думку, у цьому світі має відіграти справжня жінка: домогосподарки, матері, революціонерки, бізнес-леді?

— Справжня жінка завжди багатогранна. Я вважаю, саме вона покликана взяти на себе функцію примирення у всіх сферах життя — від політики до домашнього вогнища. Саме ця риса має бути основою її поведінки. Я особливо дорожу орденом організації «Жінки за мир і злагоду», бо лише злагода несе мир. Тому любіть життя, свою Вітчизну, своїх рідних і близьких. Але, розв’язуючи глобальні проблеми, залишайтеся при цьому «квочкою»: оберігайте, дорожіть своїми чоловіками, піклуйтеся про них. Готуйте їм що-небудь смачненьке. Давайте відчути, що ви без них пропадете. Адже чоловіки лише з вигляду геракли, а насправді вразливі, як діти. Загалом, будьте гармонійні в усьому.