Грантодавча діяльність в Україні: як казку втілити в життя…

Головна заповідь філантропів: «Ми живемо не на острові. Ми вільні в своєму виборі діяти на спільне благо».

Недавня подія не створила фурору в інформаційному просторі України, хоча мала для цього всі підстави. 20—21 жовтня відбувався X форум cхідної групи грантодавців Європейського центру фундацій, і цього разу вперше він проходив в Україні. До Києва з’їхалися найвпливовіші донорські організації, діяльність яких поширюється у Центральній, Східній Європі, включаючи країни колишнього Радянського Союзу. Метою форуму було покращання роботи донорів у країнах, що зазнали політичних і суспільних перетворень, а також підтримка місцевого благодійництва.

Казка про опришків

Пам’ятаєте казки про опришків, які роздавали бідним гроші? Їхні діяння цілком могли б стати прототипом грантодавчої діяльності, якби ті гроші не відбиралися силоміць від «багатих». Благодійництво (добровільне віддавання грошей задля певної мети) — це такий же перерозподіл грошей в суспільстві від багатих і не дуже осіб, в яких є бажання займатися благодійництвом, до осіб, які їх потребують або можуть за допомогою цих грошей зробити суспільно корисну справу. Фактично це те саме здійснення справедливого розподілу, але вже добровільним шляхом. В ідеалі перерозподіл мав би відбуватися в демократичний спосіб, із залученням експертів громадянського суспільства. Так і є у випадку великих фундацій, таких як фонд «Євразія», програми імені Фулбрайта чи фонд Ч.С.Мотта та інших. Аби звести до мінімуму можливі маніпуляції з наданням грантів, увесь процес є публічним і прозорим, а принцип чесності — вагомий чинник етичного кодексу організацій. Разом з тим, як показало спеціальне дослідження, здійснене творчим центром Кунтерпарт на матеріалі 879 українських бізнес-компаній, лише 22% вітчизняних благодійників надають гроші через спеціальну організацію. Тоді як 87% надають допомогу безпосередньо з рук в руки.

Не ставлячи під сумнів благочинність спонсорських намірів, все ж очевидно, що під маскою меценатства приховуються найрізноманітніші цілі. Як було коротко відзначено на прес-конференції, вітчизняне благодійництво — глибоко політизоване в тому сенсі, що благодійні гроші надаються з метою, щоб благодійник мав з них певні політичніекономічні вигоди. В яку нішу ховається ця благодійність, можна припустити, виходячи зі статистики: 80% компаній надають допомогу у сфері соціального захисту. Далі, враховуючи можливість різноцільового спонсорства, йде охорона здоров’я (38% компаній), релігія і наука з освітою порівну (26%), культура й мистецтво (22 %), екологія (7%).

Аби налагодити процес організованої філантропії в Україні, нещодавно було створено Український форум грантодавців (УФГ — нова організація, перебуває в процесі реєстрації), де об’єдналося близько десяти відомих грантодавчих фундацій. Дотримуючись постулату, що грантодавча діяльність — «це така професія», організація створила певний лікнеп — надання консультацій тим корпораціям та особам, що бажають започаткувати грантодавчу програму чи організацію. Вочевидь, такий намір мав би бути актуальний: за результатами досліджень, 82% з опитаних малих і великих бізнес-структур по всій Україні в той чи інший спосіб займаються благодійністю, а ще 39% хотіли б і готові нею займатися. Іншими словами сотні організацій та осіб готові бути меценатами, займатися філантропією і шукають способи, як грамотно організувати цей процес.

Трохи першоісторії

Схоже, Україна стоїть на порозі змін, які, втім, років 150 тому їй вже доводилося проходити. В ХІХ столітті сталися важливі зміни в організації філантропічної діяльності: від благодійної діяльності як звичайної подачі милостині і традиційної системи пожертв — до створення спеціальних організацій, фондів, установ та закладів, які не тільки матеріально підтримували маргінальні й стигматизовані верстви населення, а й проводили системну діяльність по включенню їх до повноцінного громадського життя.

Благодійність кінця ХІХ— початку ХХ століття набула розмаху, який, за визнаннями сучасників, перевершив усі сподівання. Вона стала невід’ємним атрибутом суспільства, складовою частиною суспільної свідомості. Благодійництво та меценатство всіляко заохочувалося тоді державою. За надання допомоги офіційна влада встановлювала винагороди: чини, ордени, аж до надання спадкового дворянства. Це виступало додатковими стимулами до соціального інвестування.

Сучасні філантропи також очікують законодавчих і податкових змін. Стан законодавства не вважається зовсім вже ганебним, але й задовільним назвати його важко. УФГ звернувся з відкритим листом до президента й уряду, відзначаючи, що негнучкість податкової політики сковує розвиток філантропічного руху. Автори листа вказують, зокрема, на нестабільність системи оподаткування, що, по суті, не дає змоги організаціям активно використовувати для своєї діяльності вітчизняні джерела, а також на «довільне тлумачення законодавства органами державної податкової служби».

Отже, поки що справжня благодійність не тільки не має достойної підтримки з боку держави, а й нерідко викликає підозри. Один з підприємців стверджував, що коли компанія займається благодійністю, це відразу викликає підвищений інтерес з боку податкової інспекції.

Загалу також не завжди зрозумілі мотивації до благодійництва і рідко хто вірить у повну його безкорисність. За статистикою основною причиною надання компаніями благодійної підтримки недержавним організаціям є солідарність та співчуття незахищеним групам населення. Разом з тим це сприятиме престижу внаслідок підтримки гучного, авторитетного проекту.

Бувальщина
про реєстрацію громадської організації

Гранти надаються різним організаціям і особам, але цільовою групою часто є ГО — недержавні неприбуткові громадські організації. Ці об’єднання, часто невеличкі, створені для конкретної діяльності, що визначається в статуті. Громадська організація дуже мобільна структура, яка здатна миттєво реагувати на соціальні запити й потреби, для цього вона постійно моніторить суспільство в пошуках ніші для свого цільового впливу (дослідження, допомога, захист, консультування і т.п.). ГО — важлива складова громадянського суспільства, таким чином відбувається швидка відповідь на соціальний попит. Нині в Україні 34—35 тисяч зареєстрованих ГО, із них 3—3,5 тисячі реальних і 1,5—1,7 тисячі — активно діючі. Вважається, що для такої великої країни, як наша, це дуже невелика кількість організацій.

Сув’язь «грантодавець—ГО» загалом вдале і ефективне поєднання. Але для цього треба зареєструвати ГО, і тут ви зіштовхнетеся з дуже неповороткими державними структурами.

На перший погляд зареєструвати в Україні НГО неважко — статут, протокол, заява... Та це тільки на перший погляд. Проста процедура розтягнеться від півроку до року, і не факт, що ви вкладетеся навіть в цей термін. Найнятий «добрий юрист» не стане запорукою успішності заходу. Вся процедура виглядає приблизно так: ви готуєте документи, нотаріально реєструєте окремі з них (це коштуватиме гривень 100), а потім ще проплачуєте 270 гривень за реєстрацію. Через два місяці (!), і чомусь не раніше, приходить повідомлення, що вам відмовлено в реєстрації з переліком зауважень до статуту та інших документів. Ви їх виправляєте і знову подаєте, відповідно знову проплативши послуги нотаріуса, і вносите плату за реєстрацію. І от через наступні два місяці вам знову приходить відмова, але вже з іншими зауваженнями, і знову без зрозумілих коментарів. Все починається спочатку... Схоже на пристрій автоматизованого доїння. Структура, яка мала б займатися реєстрацією, насправді займається продукуванням відмов.

Ну і, звичайно ж, окремим мистецтвом є отримання гранту. Це неважко, якщо знаєш, як це зробити. Вже написано чимало на цю тему, але вирішальним є все ж везіння. Кажуть, що виграється кожне п’яте подання. Можливо, із збільшенням кількості грантодавчих організацій та бюджетів грантодавчих фундацій ця цифра буде зменшуватися. Ну і звісно, під лежачий камінь вода не тече...