Про клопоти з (а)моральністю

Воістину, чим складніші часи, тим кращі анекдоти. Державна національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі у грудні підписала Меморандум про співпрацю із Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій.

Учасники схвалили спільне звернення до державних та громадських організацій і всіх громадян України. Документ цей вмить облетів простори Інтернету, звеселяючи передноворічні будні в умовах економічної кризи.

Розпочинається звернення так: «Аналіз стану українського суспільства з огляду на відповідність рівня суспільної моралі відомим людській цивілізації зразкам показує нам сумну картину». Хотілося б усе ж таки визначеності: до яких зразків моралі наше суспільство «не дотягує»? До взірців вікторіанської Англії минулого століття? Чи до норм моралі в античній Греції, Римі? Моралі доби Київської Русі? Сільській моралі якогось століття? Моралі періоду Першої світової війни? Другої? На який клас, на яку верству, на яку країну і на яку культуру орієнтує нас національна комісія? Автори листа залишають поза увагою той факт, що кожна соціальна верства виробляє свої правила й норми моралі, кожна культура трансформує їх, кожен історичний період їх змінює, бо норми ці глибоко соціальні, вплетені в соціальну структуру, вони мають історію. Жодна значна соціальна зміна не відбувається без змін у сфері моралі, сексуальності та приватного життя. А за змінами у сфері сексуальності інколи аналізуються зміни у сфері соціального та політичного. Що ми й хотіли б стисло тут зробити, аналізуючи політику, впроваджувану Національною експертною комісією…

Учасники звернення «переконані: мораль і принципи розвитку мають спиратися на щось вічне і незмінне». Оцього центрального незмінного «щось» чомусь не називають. Але докорів за те, що ми «не відповідаємо відомим людській цивілізації зразкам», за нашу зіпсутість «агресивним секуляризмом та спотвореним вихованням» всипано щедро, та ще й різкою, менторською риторикою.

Сьогодні карта диверсифікацій суспільства додатково ускладнюється тим, що сучасна суспільна мораль реалізує себе в умовах культурно й конфесійно неоднорідного середовища. Тому пропозиція всеосяжної, вічної, позачасової, абсолютної, незмінної моралі — утопічна або авторитарна, залежно від того, як наполегливо вона насаджуватиметься.

Апокаліптичний прогноз (чи це погроза?) на той випадок, якщо суспільство не дослухається порад Національної експертної комісії і Ради церков, трохи відлунює біблійними мотивами: «Всесвітня історія свідчить, що в державі, світська і духовна влада якої однаково дбають про високий рівень моральності, йде неухильне зростання життєвого добробуту, військової міці та міжнародного авторитету. Але як тільки беруть гору розбещеність, неповага та ігнорування етичних норм — у суспільстві настає неминучий крах. В результаті такого падіння більшість цивілізацій були назавжди зруйновані не лише фізично, а й із пам’яті нащадків». Але ми живемо не в біблійні часи, і тепер такі тексти мають інший присмак та запах. Неможливо одночасно будувати національно-мілітарну державу з сильним впливом духовенства — і розвивати демократичні цінності. Ці два дискурси часто рухаються у протилежних напрямках.

Теологічно орієнтовані міркування і доктринальна патетична лексика не дають розуміння сучасним процесам. Намагання спаяти державу і духовні настанови, особливо у сфері моралі та приватного життя, викликають конфлікт. Як державна комісія узгоджу­ватиме з Церквою питання контрацептивної культури, яку відкидає церква? Церква не підтримує емансипації, яку пропагує й підтримує держава. Зрештою, церква не заохочує публічну еротику, яку легалізує національна комісія...

Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі створено у листопаді 2004 року. Одне з її трьох завдань — «проведення експертизи продукції, видовищних заходів сексуального чи еротичного характеру та продукції, що містить елементи або пропаганду культу насильства, жорстокості, порнографії». Завдання зрозуміле, а ось роль комісії — ні. Якщо є Закон «Про захист суспільної моралі» і є порушник, то справу розглядає суд. А що ж робить у такому разі постійно діюча комісія в кількості 90 чоловік (постанова Кабміну від 17 листопада 2004 року)? Гаразд, не ставитимемо під сумнів її доцільність. Рівень безробіття у країні й так високий...

Під час впровадження у 2004 році Закону «Про захист суспільної моралі» виникла необхідність визначити критерії, за якими можна було б поділити весь масив відео- чи фотопродукції на дві групи: на дозволену «естетичну» еротику і заборонену в Україні «вульгарну», «цинічну», «натуралістичну» порнографію.

Закон стверджує, що порно — це те, «що спонукає негідні інстинкти», а еротика «НЕ збуджує в аудиторії ниж­чі інстинкти». Що ж, добра основа для експертизи: збуджує або не збуджує. Легко верифікується і об’єк­тивно підтверджується. Але не тільки в тім печаль. Намагаючись розставити демаркаційні лінії, закон остаточно заплутався, бо еротика, яка не повинна викликати тих жахливих «ниж­чих інстинктів», фігурує тут як «продукція сексуального характеру», що, своєю чергою, «призначена для задоволення сексуальних потреб людини». Схоже, закон про захист суспільної моралі пропонує сексуальне задоволення без сексуального збудження. Я б сказала, що так несподівано проявилася певна сексофобія закону.

Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі мала завдання розробити більш чітку і формальну диференціацію між порно та еротикою. «Критерії», сформовані нею в лютому 2007 року, мабуть, ще довго фігуруватимуть у підручниках як програмний текст, який несподівано і яскраво ілюструє знамениту «репресивну теорію» французького філософа Мішеля Фуко, автора тритомника «Історія сексуальності». Згідно з теорією, заборона і девіатизація різних форм сексуальності насправді є прихованою формою пропагування сексуальності, тиражування й доставку її у найвіддаленіші, найбільш буденні куточки щоденного рутинного буття; бо заборона вимагає чіткого називання, переліку, визначення того, що заборонене, а потім — нескінченного повторення забороненого (через книжки, медичні поради, консультації, освітню літературу, моральні настанови, культуру церковної сповіді), перетворюючи таким чином заборонене в таке, що повсякчас на слуху, в пам’яті, на устах, безперестанку актуалізовуване. Так і комісія, забороняючи, деталізує сексуальні практики, про які, мабуть, більшість населення України не думала й не гадала б, зате тепер їх ось уже два роки активно цитує, обговорює і смакує прогресивна громадськість.

Розроблені критерії заслуговують на увагу, бо це не просто спроба визначити межу порно й еротики. Це ще й спроба нового розуміння людської сексуальності. Розуміння, що застрягло десь на переході з церкви до будинку розпусти.

Цілком прогресивно в запропонованому Національною експертною комісією документі під довгою назвою, що починається словом «Критерії...», сказано: мастурбація, анальний і оральний контакт є «сексуальною взаємодією гетеросексуального характеру». Раніше б це заперечували. Після такого «збагачення» гетеросексуальних практик новими пунктами і підпунктами розділ «Анормальні та збочені форми сексуальної взаємодії» залишився непристойно коротким. Сюди відійшли три самотні випадки — гомосексуальність, БДСМ і сексуальні практики людей з обмеженими можливостями.

У переліку сказано, що зображення людей з альтернативними, обмеженими можливостями — це порно і аномальна та збочена форма взаємодії. Якщо не брати до уваги випадків насилля і обману, то постає запитання: чому? Чому людина, яка зазнала травми у молодому віці, повинна смиренно вести затворницьке життя? Для неї у «Критеріях» не передбачено форми еротики, що могла б їй бути цікавою та близькою, підтримувати і вселяти надію, а її сексуальність — названа анормальною. Одна з відповідей на запитання «чому?» полягає в тому, що комісія розуміє еротизм тільки у вульгарно-сексистській стилістиці, де нема місця еротизму, позбавленому «об’єктивізації».

Що насправді хотіли сказати укладачі «Критеріїв», коли дбайливо розмістили в різні розділи заборонене гетеросексуальне порно і таке ж заборонене гомосексуальне? Що є сутнісно різного в них, якщо сексуальні практики часто ідентичні? Що ще оберігає документ, поставивши бар’єр між двома видами порушень (із погляду закону), ніби боячись випадкового їх сплутування?

Надінемо гендерні окуляри: він оберігає спайку рекреативної і репродуктивної сексуальності (яка тепер підважена нормалізованими комісією нерепродуктивними гетеросексуальними практиками), що в спеціалізованій літературі називається одним словом — гетеронормативність. На гетеронормативності, як на великому киті, тримається соціальна гендерна поляризація, а тому комісія оберігає також практику дискурсивної влади, формалізацію домінування, об’єкти­візації жіночої сексуальності (тобто перетворення її на об’єкт у широкому споживацькому сенсі для гендерно іншого суб’єкта).

Після того, як стільки списів поламано і перемир’їв підписано в полеміках про сексизм, про об’єкти­візацію, про сексуалізацію жінки, перетворення її на товар, про недопустимість рекламних ходів за формулою «товар плюс баба», про дискримінаційність такої практики, про її роль у практиках сексуальної агресії, на відміну від інших країн, які приймають закони про заборону сексистської реклами, — наша Національна експертна комісія цнотливо благословляє «показ напівоголених та оголених моделей з демонстрацією лонної ділянки, сідниць, грудних залоз» (захоплююся їхньою мовою). А також «використання [оголеного тіла] як фону художньо зображених елементів пейзажу, інтер’єра, дорогих меблів, іграшок, автомобілів, а також вишуканого одягу і білизни, ювелірних прикрас та біжутерії і т.п.» Феєрія! Звісно, для авторів такого текстового ряду інших форм «необ’єктивованого» еротизму не існує.

Тим часом гендерні насилля/домінація (артикульовані різною мірою завуальовано або прямолінійно), схоже, більше, ніж здається на перший погляд, адаптовані й нормалізовані в нашій культурі, де «мачистська» або «героїчна» маскулінність доволі впевнено і без перешкод вибудовується по векторах влади і субординації як інших форм маскулінностей (базованих на стилі, вікові, расі, сексуальності, культурі), так і фемінностей. Не можу не пригадати, як лише кілька місяців тому ведучий недільної програми про книжкові новини на каналі СІТІ Євген Михайлов цілком серйозно і безкарно розмірковував, що зґвалтування завойовниками жінок забезпечувало їм (жінкам) «відповідний рівень адреналіну». За гіпотезою ведучого, оскільки українські жінки тепер недоотримують того необхідного адреналіну, то мусять компенсувати його читанням детективів і переглядом серіалів. Тобто книжки читає «незадоволена» жінка, якій просто-на-просто бракує жорсткого справжнього чоловіка. Для мене порно має пряміший зв’язок з цією заявою ведучого, ніж зі збудженням.

Про зміст «Критеріїв» можна говорити багато. Це таки талановитий документ, який сказав про нашу дійсність значно більше, ніж від нього очікувалося. Але я зупинюся ще тільки на одній деталі, яка демонcтрує ще одну культурну прірву і ще один подвійний стандарт. У «Критеріях...» докладно розписано стадії ерекцій: трохи або зовсім неерогований член — є еротикою, а зображення «повністю ерегованого статевого члена» — є табу, порно («Порно — це еротика в стані ерекції», як написав один мій друг). А нижче йде текст, у достовірність якого моя подруга довго не могла повірити, підозрюючи інтернетівський розіграш і перевіряючи цитату на урядових сайтах: «Демонстрація жіночих статевих органів великим планом, включаючи пальцьове розведення статевих губ, у рамках художньої композиції тільки як епізод укрупнення ракурсу в серії зображень моделі» — належить до eротичного. Ласкаво просимо.

Сьогодні не можна говорити про мораль і сексуальність, не беручи до уваги набутків світової інтелектуальної думки і права за останніх сто років. Література з галузей соціології, антропології й історії сексуальності, гендерної теорії, квір-теорії, соціології молоді дала б вагомішу базу, менш оціночний категоріальний апарат, гендерно чутливі маркери, об’єктивніші орієнтири і делікатнішу оптику для розгляду та розуміння людського еросу, соціальних аспектів сексуальності, нейтрального і шкідливого. Без цих теоретичних знань, без розуміння соціальної конструйованості сфери інтиму, любові і моралі розмірковування над сексуальністю часто зводиться до відтворення дискримінуючих стереотипів, принижуючих упереджень і подвійних стандартів, шовіністичних міркувань, прикритих маскою порядності й моралі, що дає в результаті тексти у стилі: «двох речей не люблю — расизму і негрів».

Протягом останніх 100 років у світі відбулося багато значимих емансипаційних процесів і культурних революцій — класова, етнічна, жіноча, молодіжна, сексуальна. Це є частиною того, що названо модернізацією. Можливі ці зміни були в контексті ліберальних демократій. Подібні процеси, як відомо, встановлюють нові межі норм відповідно до нових культурних, історичних, економічних реалій. Переважно це виявляється в урізноманітненні неосуджуваних, нормалізованих практик і життєвих стилів. Ніхто не осуджує молоду дівчину, коли вона відпочиває в клубі; сім’ю, яка планує дитину і регулює народження; учениць, коли вони одягнені у штани. А ще недавно, 20—50 років тому, це могло стати ознакою аморальності, розбещеності, неповаги, девіант­ності й навіть зради батьківщині. Те саме, але повільніше, відбувається з чоловічими гендерними презентаціями, для яких тепер правила жорсткіші і критика різкіша.

Більше ста років модернізації, змагань, розпочатих Франком, Кобринською, Лесею Українкою і продовжених у новітні часи, героями, чиїх імен історія ще не викристалізувала, — схоже, зайшли в суперечність із тим, що нині проголосила Національна експертна комісія у своєму спільному з Радою церков зверненні. Бо пропоноване нею можна було б назвати одним словом: де-модернізація, відмова від модернізаційного процесу, яким живуть розвинені країни останніх двісті років.

Загалом, у світі гідність читачів і глядачів захищають без залучення дер­жавних установ і церкви. В Канаді, скажімо, є незалежна агенція, що відповідає за якість ефірних і телекомунікативних систем, — «Канадська комісія радіомовлення, телебачення і телекомунікацій». На її сайті громадянин може вмістити скаргу на неетичну відео- чи телепродукцію. І тоді ця комісія захищатиме громадянина і його інтерес. Але не так, щоб, зрештою, своїх громадян звинуватити в розпусті. Недарма в Україні тим часом збираються підписи під петицією від громадськості до президента з низкою зауважень до діяльності Комісії з питань захисту суспільної моралі.

До речі,14 січня нинішнього року в Росії Державною думою вкотре був знятий з розгляду законопроект про створення «Высшего совета по защите нравственности в области телевизионного и радиовещания». Це була четверта невдала спроба провести законопроект. Росіяни вже мали нагоду спостерігати і посміятися над діями санкт-петербурзької Комісії з етики соціальної реклами і соціально-значимої інформації в Північно-Західному федеральному окрузі, яка боролася зі словом «вагіна» на афішах всесвітньо відомої п’єси Ів Енслер «Монологи вагіни», аргументуючи свою боротьбу тим, що «діти питатимуть, що це таке». Російський журналіст резонно відзначив: слово як слово — літературне і значно краще, ніж те, яким набагато частіше послуговуються дорослі й діти.

Спільне звернення закінчується словами: «Тому необхідно невідкладно вживати заходи для дотримання законодавства України про захист суспільної моралі і наполегливо працювати на користь держави й українського народу як високоморальної нації». Мені відлунює: «А також високопродуктивної праці і взірцевого порядку». Заклик, виведений у людський зріст на велетенському щиті обіч дороги, якою я ходила в школу в далекі радянські часи. Один текст, один пафос.

У Верховній Раді України зареєстровано проект постанови про проведення парламентських слухань на тему «Сучасне становище суспільної моралі в Україні, проблеми і перспективи та стан дотримання законодавства в цій сфері» (березень 2009 р). Цікаво, з яких позицій обговорюватимуться ці перспективи... З вічних чи людських?