Головний і «Глорія»

Свою майбутню посаду він визначив іще на першому курсі інституту, коли, знайомлячись, кожному заявляв: «Мене звати Михайло Вартанович, я буду головним лікарем». Як на стороннє око, це, напевно, виглядало смішно й навіть давало привід покепкувати — треба ж, метр із кепкою, а такі амбіції! Але невдовзі ніхто вже не сумнівався в тому, що цей жвавий міцний вірменин, який заради друзів із шкури вилізе (якщо, звісно, йдеться не про преферанс), і справді заслуговує на чемне звертання на ім’я та по батькові.

Навчання в Запорізькому медінституті йому давалася легко. І після п’ятого курсу старанному студентові Шагінянцу запропонували готуватися на посаду головного лікаря Мелітопольського шкірвендиспансеру, пообіцявши оформити переведення дружини зі Ставропілля, куди її розподілили після Ростовського медінституту.

— Сірануш Саркісівна була великою людиною, — завжди з теплотою згадує він про дружину, — і грамотним, талановитим лікарем. Невдовзі до неї почали звертатися не лише як до інфекціоніста, а й як до терапевта, невропатолога. Але це потім, а 1 серпня 1969 року Мелітополь нас зустрів зміною обставин: усупереч обіцянкам, вакансії лікаря-інфекціоніста в місті не виявилося. Дружина — в сльози...

В обласному відділі охорони здоров’я звернення молодого спеціаліста викликало, щонайменше, здивування. Де ж це бачено, щоб учорашній випускник відмовлявся від посади головного лікаря й двокімнатної квартири лише через проблему із працевлаштуванням дружини.

— У Бердянському районі місця інфекціоніста і головного лікаря вакантні, — повідомив завідувач обласного відділу охорони здоров’я. І додав: «Щоправда, там усі «писателі».

— Писателі?

— Та скарги пишуть, — поморщився завідувач. — От недавно знову головлікар утік, зараз там виконувач обов’язків. Пропоную попрацювати поки заступником, придивитися. Поїдеш?

— Поїду.

Про те, що бердянська райлікарня — це аж ніяк не курортний Бердянськ, а село Андріївка за 40 кілометрів від міста, подружжя дізналося лише після отримання направлення на роботу.

Настільки ж несподівано визначилася для Шагінянца й лікарська спеціалізація.

— Бачу, у вас із акушерства і гінекології відмінна оцінка, — звернув увагу виконувач обов’язків головлікаря, знайомлячись із документами. — У хворої вже три дні кровотеча не припиняється, а гінеколог звільнився. Підіть, подивіться.

Куди діватися, довелося йти. Не пояснювати ж, що в інституті спеціалізувався з іншого профілю. Втім, товариський і допитливий студент за кожної зручної нагоди заводив знайомства з хірургами — асистував, а потім і самостійно виконував операції.

— У той час при кожній дільничній лікарні були пологові будинки, — згадує Михайло Вартанович. — Колгосп будував приміщення на два-три ліжка і своїм коштом утримував акушерку й санітарку. Ідея загалом була непогана, але професійний рівень персоналу був вочевидь недостатнім. Тож достатньо було тільки почати працювати, як пацієнти почали їхати звідусіль. Їх було так багато, що робота не припинялася з раннього ранку до пізнього вечора, а часто — і вночі. Ну, уяви, 12 патологій за місяць. Це було щось неймовірне. Доводилося оперувати, не маючи спеціалізації. Благо, телефон під рукою і бібліотека.

До речі, лікарняну бібліотеку й віддали під службове житло для Шагінянців. Але оскільки вона була в кабінеті головної медсестри, користуватися цим житлом можна було лише із сьомої вечора до сьомої ранку. І побутових проблем молода сім’я була повністю позбавлена. Адже харчуватися довелося в сільському кафе. Можна було скористатися лікарняною їдальнею. Але запропонувати це якось ніхто не здогадався, а напрошуватися самим молодим лікарям було незручно.

У настільки своєрідних умовах життя, звісно, була своя романтика. Але якщо обставини набувають ознак нескінченності, рано чи пізно неминуче з’явиться бажання змінити ситуацію. Із твердим наміром наполягти на перерозподілі й виїхати на батьківщину, в Армавір, Шагінянц з’явився в обласному відділі охорони здоров’я через півтора місяці.

Вислухавши молодого лікаря, Євген Краковський, котрий завідував відділом без малого двадцять років, не просто по-
співчував, а одразу набрав телефон першого секретаря райкому:

— Степане Андрійовичу, ось ти скаржишся, що від вас головлікарі втікають, а як же інакше, якщо їм такі умови створюють... Гаразд, домовилися. Завтра він буде у тебе.

І вже до Шагінянца:

— Їдь, синку, все буде добре. Це тепер справа моєї честі.

Наступного дня колективу райлікарні відрекомендували нового головлікаря.

Прийняте господарство не викликало захоплення. За всіма показниками районна лікарня значилася на останньому місці в області, тому пацієнти вважали за краще звертатися до міських лікарів. А як інакше, якщо з настанням холодів хворих в Андріївській лікарні не утримували, а операції робили лише невідкладні. Опалення не працювало, про гарячу воду взагалі не йшлося.

Покласти цьому край він і визначив як першочергове завдання. На щастя, обіцяна допомога районної влади виявилася не порожнім звуком. До початку опалювального сезону запустили лікарняну котельню — у терапевтичному, хірургічному та дитячому відділеннях з’явилися тепло та гаряча вода. З весни заходилися ремонтувати поліклініку, інфекційне відділення, не припиняючи приймати пацієнтів. А коли в Андріївці ввели в експлуатацію передані лікарні два багатоквартирні будинки, з’явилася можливість запрошувати на роботу молодих спеціалістів.

Налагоджене господарство дало можливість зайнятися удосконаленням лікувального процесу.

З легкої руки головлікаря Бердянська райлікарня першою в області впровадила масове донорство. Хоча спочатку цю ініціативу начальство не схвалило. Зате результат справді вразив — замість звичних трьох-чотирьох, вдалося залучити 110 донорів.

Ще більшою «авантюрою» Шагінянца виявився задум упровадити в лікарні бригадний підряд.

Чиновники районних, обласних, республіканського рівнів запитували: «Де ви бачили бодай одну медичну установу країни, яка перейшла на підряд?» — «Але ж у будівництві та машинобудуванні за ним працюють», — наполягав провінційний головлікар. І, зрештою, він таки дійшов до союзного МОЗ, домігшись прийому в міністра Петровського — академіка, видатного хірурга світового рівня.

Шагінянц почав розповідати про свою лікарню, про її хірургічне відділення, де успішно опанували навіть реконструктивні операції на шлунку, про ситуацію в охороні здоров’я району, області.

— Бригадний підряд потрібен не мені, а працівникам. Лікареві з окладом 174 карбованці, санітарці із 45-карбованцевою зарплатою. Адже резерв є. Якщо штати не заповнені, люди повинні мати стимул для більш ефективної праці, — переконував міністра головлікар. — Певен, що ви мене зрозумієте. Адже ви ж із нападом апендициту поїхали оперуватися не в кремлівку, а в дільничну лікарню.

— А ви звідки знаєте, — здивувався міністр.

— Борисе Васильовичу, ну хіба я міг прийти до вас непідготовленим?! І не знати, наприклад, що ви закінчили факультет санітарної гігієни, котрий не дає права займатися хірургічною практикою.

— То що ж від мене потрібно, колего, — усміхнувся міністр.

— Та всього лише на цьому аркуші черкнути «дозволяю» і поставити автограф. А ще, даруйте, навіть незручно казати...

— Чого вже там, кажіть.

— Річ у тому, що в мене гроші закінчилися...

Петровський здивовано подивився на візитера.

— Ні-ні, ви мене неправильно зрозуміли. Я не збираюся просити у вас у борг. Ви тільки, будь ласка, дайте вказівку, щоб відповідний лист швидше підготували, а то доведеться сидіти в Москві три місяці. На мене ж робота чекає.

Після цієї зустрічі бригадний підряд упровадили в Андріївці, а потім і в інших лікарнях Союзу. Згодом передовий досвід господарювання в медицині був узагальнений і навіть став темою дисертацій. А провінційна й хронічно відстала колись райлікарня зажила популярності не лише серед сільських, а й міських жителів. Але після семи з половиною років роботи Шагінянцу довелося з неї піти.

Причина звільнення виявилася банальною, якщо не сказати нікчемною.

Дізнавшись про те, що на львівській базі медтехніки є імпортна пересувна флюорографічна станція, Михайло Вартанович поставив собі за мету її придбати. Рік видався неврожайним, але все ж таки вдалося переконати місцевих господарників у нагальній потребі купити устаткування. Так в Андріївці з’явилося нове обладнання, а в деяких колег — привід для заздрості. Може, на цьому все б і закінчилося, якби в обласному відділі не змінилося керівництво. Як завжди, знайшлися «доброзичливці», котрі зуміли переконати нового завідувача у кричущій несправедливості: у районної лікарні є флюорографічна станція, а в обласних немає. Тоді і з’явився наказ про передачу станції в Запоріжжя. Зрозуміло, Шагінянц відмовився його виконати. А невдовзі скликали медичну раду, присвячену охороні здоров’я материнства і дитинства.

— У нас у цьому плані були одні з найкращих показників, — згадує Михайло Вартанович. — І хоча зазвичай мають заздалегідь попередити про виступ, мене несподівано викликали на трибуну. Що ж, коли треба, йду доповідати. Тільки почав говорити, завідувач перебиває запитанням. Я відповів. За хвилину — нове запитання. Кажу, вибачте, якщо мене запросили, дозвольте я закінчу, а потім відповім на запитання. На жаль, не подіяло. А коли він учетверте мене перебив, тут я не стримався. Знаєте, кажу, Володимире Петровичу, у мене складається таке враження, що з культурою у вас не все гаразд. Я ж не вам одному розповідаю, а й колегам, яким, гадаю, цікаво дізнатися, як нашій лікарні вдається успішно працювати. Інакше навіщо мене було запрошувати?! А якщо причина в тому, що я ваш наказ не виконав, так при всіх заявляю — станції я не віддам. У вас є ще запитання? Тоді дякую за увагу.

Шагінянц зійшов з трибуни під оплески, свідомий того, що на порозуміння з начальством годі й сподіватися. Тому пропозиція очолити споруджуваний санаторій «Лазурний» у Бердянську виявилася дуже доречною.

За три роки до цього звичайнісінький пансіонат на 204 місця перетворився на найбільший на узбережжі санаторій, здатний прийняти понад 1500 осіб. Причому будівництво вели паралельно з прийомом відпочивальників. У санаторії відкрилася філія НДІ курортології, тут першими в окрузі впровадили передачу електрокардіограми телефоном, а озелененням території займалися спеціалісти ботанічного саду. Ініціатором цих та інших нововведень був головний лікар Шагінянц, для якого це всього лише «звичайна робота керівника». Може, й так, але результати цієї роботи просто вражають — у вигляді першокласної грязеводолікарні та 134 сортів бузку (це в санаторії-профілакторії «Нептун») або відомого на всю країну санаторію «Нафтохімік України».

— Мене завжди купували, — каже Михайло Вартанович, маючи на увазі зовсім не матеріальні блага, до яких він практично байдужий. Як, до речі, й до відпусток, якими він скористався за майже сорок років роботи лише тричі. Основною валютою була й залишається нова справа, а дивідендами — задоволення від роботи і від її результатів. Вони для нього є найвищою нагородою.

…Кінець зими 1987-го видався в Приморську хуртовинним. Прощальна заметіль казково змінила сумовиту безбарвність узбережжя в період міжсезоння. Пишні замети прикрасили обласну фізіотерапевтичну лікарню, створивши видимість її доглянутості. Акуратно розчищена від снігу алея лише підкреслювала це враження. Снігопад був дуже доречним, загримувавши бодай для початкового знайомства явні ознаки розрухи: діряві дахи, брудні приміщення з температурою, що ледь перевищувала нульову...

Багаторазові спроби обласного відділу охорони здоров’я підняти лікарню з руїн не увінчалися успіхом, довелося згадати про Шагінянца. Вмовляння інструктора і завідувача відділу обкому виявилися безрезультатними.

— Про що ви кажете?! Який Приморськ. У мене дружина загинула, двоє діток у школі навчаються, а я буду за 40 кілометрів на роботу їздити. Невже на мені світ клином зійшовся, — дивувався він.

— Михайле Вартановичу, ти повинен мене зрозуміти, — переконував секретар обкому. — Я тебе прошу, хоча б рік попрацюй.

Рік по тому його запрошували повернутися в Бердянськ — відмовився. Каже, совість не дозволяла кинути розпочату роботу. Хоча й через 20 років після того він не вважає її закінченою. Попри те що колишня лікарня, котра стала з минулого року санаторієм «Глорія», невпізнанно змінилася. Самих лише беріз на території тисяча. А дерево ж примхливе, і посушливий степовий клімат для нього не найкращий. У інших не приживається, а тут росте, як і сотні інших рослин. Новітні методики лікування — це в «Глорії». Сучасне устаткування, якому позаздрить столична клініка, — теж тут, між іншим, не в комерційному, а бюджетному медзакладі, де палати за рівнем комфорту цілком можуть конкурувати з номерами хорошого готелю.

— От я казав про бригадний підряд, — розмірковує Михайло Вартанович. — Суть його не тільки, та й не стільки в надбавці до зарплати. Адже, якщо розібратися, великих прибутків він не обіцяє. Значно важливіше, що дотримуємося принципу справедливості. Людина не з-під палиці працює, а виявляє ініціативу. Раніше тут як було: на кожному поверсі — завідувачка відділення, старша медсестра, сестра-хазяйка, кастелянша, два пости медсестер, два — санітарок, буфетниця, лікарі. Тепер на весь п’ятиповерховий корпус п’ять співробітників і цілодобовий пост. А обов’язки виконуються ті ж, що й раніше. За штатом нам потрібно 328 працівників, а їх у нас 133. І нічого, справляємося. Не на шкоду медичному обслуговуванню й ремонти робимо, і будуємо самі. Хоча бригадний підряд у країні давно вже скасований. Якби ще держава вела чесну гру. Кажете, є можливість профінансувати нас усього на 70 відсотків від потреби? Згоден. Віддайте ці 70 відсотків і встановіть вимоги, які необхідно виконати. А вже як розпоряджатися грошима, дозвольте вирішувати керівникові. Якщо людина з розумом, вона знайде можливість заощадити, спрямувати гроші на розвиток. А в нас найчастіше роль керівника зводиться до того, що бухгалтер документи приніс, головлікар підписав. На цьому господарювання й закінчилося.

Але оскільки в Шагінянца інші принципи роботи, у «Глорії» й результати — іншим на заздрість. Середній заробіток у працівників — найбільший у районі. За підвищення кваліфікації — доплата. Діти-відмінники отримують стипендії головного лікаря, а перед кожним навчальним роком — по 300—500 гривень на підготовку до школи...

Учений Петро Капіца якось зауважив: керувати — отже, не заважати хорошим людям працювати. Не знаю, чи відомий цей вислів Михайлові Вартановичу, але в тому, що він його дотримується, годі й сумніватися.

— Якщо мені Господом дано керувати людьми, я мушу бути цього гідний. Тоді люди почуватимуться людьми, пишатимуться своєю працею. А як же інакше?!