Голод імені Мао

2007 рік ознаменований сумним ювілеєм: 90 років тому почалася тріумфальна хода планетою комуністичних режимів. Історики вважають, що ідея загальної рівності коштувала життя приблизно 100 мільйонам дюдей. І найбільший внесок у це страшне «досягнення» зробили аж ніяк не Ленін і Сталін, а комуністичний правитель Піднебесної Мао Цзедун.

Серед десятків мільйонів людей, зведених зі світу Великим керманичем, — і жертви штучного голоду 1959—1961 рр. Про катастрофу в КНР, яка забрала більше життів, ніж будь-який інший голод в історії, у нас знають одиниці. Тим часом нашим співвітчизникам не зайво було б звернути увагу на цей трагічний епізод: адже у 1932—1933 рр. аналогічну драму пережила й Україна.

У своїх мемуарах дисидент Володимир Буковський описує появу у Володимирській тюрмі незвичного в’язня — громадянина КНР Ма Хуна, заарештованого за незаконний перехід радянсько-китайського кордону:

«Запитують його хлопці:

— Ну как, Ма Хун, нравится тебе здесь?

— Каласо, — каже, — очень каласо.

— Да что же хорошего? Здесь тюрьма, голод.

— Какой голод? — здивувався Ма Хун і показав пальцем на мух, які літали в камері.

Мовляв, був би справжній голод — цієї дичини давно б уже не водилося. Хлопців аж заколотило — що ж вони, бідолашні, там у себе в Китаї голодом називають?

Згодом Ма Хун розповів, що таке китайський голод — коли все листя з дерев з’їли, усю траву. Хоч сто кілометрів іди — а й жук гнойовий не трапиться».

Трагедію 1959—1961 рр. у КНР сором’язливо іменують «трьома роками природного лиха», хоча в 90-х значно гірші погодні умови ніяк не позначилися на раціоні населення. Насправді голод був породжений не природними катаклізмами, а сумновідомою політикою «Великого стрибка», проголошеною Мао Цзедуном 1958 року. Історик Пол Джонсон пише: «Він хотів одним махом опинитися в комунізмі. Своє палке бажання ущільнити історичний час він проектував на селянах». Селяни приваблювали вождя своєю простотою. «На чистому аркуші паперу плям немає, і на ньому можна написати найновіші і найгарніші слова», — стверджував Мао Цзедун.

Сільське населення було загнане у величезні колективні господарства — «народні комуни». У цих самодостатніх (на думку Мао) об’єднаннях панувала тотальна зрівнялівка, були відсутні гроші. Від «народних комун» вимагали не лише аграрної, а й промислової продукції: мільйони селян були кинуті на виплавку некондиційної сталі.

Паралельно в сільське господарство впроваджували революційні методики псевдовчених-лисенківців. Мао Цзедун учив селян принципів марксистської агрономії: «Що густіше посієте зерна, то більшим буде врожай: у добрій компанії сходи почуваються краще!». У країні було розгорнуто горезвісну кам­панію зі знищення ненажерливих горобців, яка серйозно підірвала екологічний баланс.

На думку Мао, при­скорене впровадження комуністичних ідей у життя обіцяло нечуване зростання врожаїв. Але знущання з економіки та природи призвело до різкого падіння врожайності. Неба­жан­ня китайського лідера дивитися правді у вічі й спричинило трагедію.

Про те, що голод у КНР був спровокований штучно, свідчить такий факт: найсильніше постраждали провінції, що традиційно вважалися головними житницями країни. Це й не дивно: на передові ділянки битви за врожай кинули найбільш фанатичні партійні кадри, які були готові продемонструвати свою відданість ідеям Мао.

1958—1959 рр. Китай просто-таки накрила хвиля окозамилювання. Газети рясніли фальсифікованими фотографіями: гарбузи розміром із автомобіль; сходи пшениці — настільки густі, що на них могли стояти маленькі діти (насправді дітлахів ставили на замасковані ослони). Демонструючи свою старанність, місцеві керівники змагалися в подачі фантастичних рапортів. У «зразковому районі» Финьян (провінція Аньхой) врожай 1958 р. нібито становив 178 тисяч тонн зерна, а врожай 1959-го — 199 тисяч тонн. Насправді зібрали відпо­відно 89 тисяч і 54 тисячі тонн.

Державні зерносховища приготувалися до прийому міфічного врожаю. Щоб виконати план, заснований на фальсифікованих звітах, влада вилучала весь рис, пшеницю та кукурудзу, включно із зерном, призначеним для посіву. Але планових показників досягти чомусь не вдалося.

Мао Цзедун недовго вагався з відповіддю: зерно сховали несвідомі селяни! Цю параноїдальну версію швиденько підхопили на місцях. Один із партфункціонерів повіту Сіньян заявив: «Їжі у нас вистачить, і зерна досить. Проблема лише в тому, що 90 відсотків населення не в ладах з ідеологією!». Ревні комуністи були сповнені рішучості добути зерно будь-що. У провінції Аньхой ухвалили «тримати червоне знамено, навіть якщо 99 відсотків помруть».

Восени 1959 р. китайське село піддали масованій атаці. Команди, озброєні залізними щупами, обходили селянські будинки в пошуках схованок із продовольством. Подекуди пішли ще далі: аби перешкодити розкраданню громадських запасів, людей позбавили можливості готувати їжу поза комунальними кухнями. У селян вилучали і знищували все кухонне начиння, а ночами активісти стежили за тим, аби ніхто не розпалював вогню.

Людей, підозрюваних в приховуванні зерна, жорстоко били, закопували в землю, катували розпеченим залізом. Багато селян загинуло, не витримавши катувань; «розкрадачів» народного добра масово запроторювали в табори.

Як наслідок — явно нереальні плани так і не були виконані, десятки мільйонів селян залишилися без запасів продовольства. Особливо тяжким було становище в провінціях Хенань, Аньхой, Сичуань, Гуансі, Шаньдун і Гань­су.

Китай неодноразово зазнавав голоду і до Мао Цзедуна. Але раніше влада не чинила перешкод населенню, яке покидало голодні райони. А от комуністичний режим не міг допустити, аби величезні маси людей втікали від голоду, залишаючи напризволяще «народні комуни» й підриваючи авторитет непогрішної партії та її мудрого вождя. Дороги були заблоковані загонами міліції і солдатів. До того ж Мао, який вимагав від «народних комун» самозабезпечення, заборонив перевозити продовольство через територіальні кордони. Ця заборона не надто засмучувала фанатичних партійних керівників на місцях. Коли провінція Шаньсі як виняток запропонувала допомогти голодуючій провінції Гань­су хлібом, тамтешнє керівництво відмовилося від допомоги, пославшись на... надлишок зерна.

Цілі повіти та провінції опинилися в стані блокади. Селян, які намагалися прорватися в міста, зустрічали кулеметами. Трап­лялися випадки нападів на зерно­ві склади та продовольчі конвої, навіть голодні бунти (наприклад, у повітах Ланькао та Синьян про­вінції Хенань), однак будь-які селянські виступи влада нещадно придушувала.

У ті роки в китайських містах люди споживали значно менше калорій, ніж в’язні Освенциму. Але й мізерний пайок городян був недосяжною мрією для бранців «народних комун». Їжею, яку раз на день отримували селяни в голодуючих провінціях, зазвичай була миска трав’яного «супу». Виснажені люди намагалися знайти додаткові джерела харчування.

Китайська емігрантка Цзяцзя Ван, яка пережила голод маленькою дівчинкою, згадує: «Протягом кількох років померли мільйони людей, але наша родина, на щастя, вижила й не померла від голоду... Навесні, коли було багато бру­ньок в’яза, старші брати та сестри ходили по них до лісу. Моя мама змішувала їх із борошном і роз­парювала, аби спекти коржі. Ми вижили, вживаючи в їжу листя дерев і зібрані нами їстівні дикі тра­ви». Голодуючі селяни їли комах, кору дерев, навіть землю. Масового характеру набули випад­ки трупожерства та канібалізму.

Ось історія, описана одним китайським автором: «У селі була така голодуюча родина, в якій живими залишилися тільки батько і двоє дітей: хлопчик і дівчинка. Їм зовсім не було що їсти. Якось батько сказав дівчинці йти на вулицю. Коли дівчинка повернулася додому, вона не могла знайти молодшого брата, але в каструлі плавали білі жирні шматки м’яса, а біля плити валялася купа кісток. За кілька днів батько знову налив води в каструлю, а потім покликав доньку. Дів­чин­ка злякалася і голосно заплакала за дверми: «Та­ту, не їж мене, я тобі зберу трави, а якщо з’їси мене, не буде кому для тебе це зробити». Найчастіше, збожеволівши від голоду, батьки обмінювалися дітьми, щоб не бачити, як їхні власні сини і доньки йдуть під ніж... Старан­нями Мао Цзедуна та його підлеглих Китай перетворився на справжнє царство кошмару.

У цей час навколишній світ вів жваві суперечки про фізиків і ліриків, розробляв перші ЕОМ, освоював космос. Не цуралася новітніх технологій і КНР. У розпал голоду китайська влада витратили понад чотири мільярди доларів на розробку ядерної зброї. Цих грошей із надлишком вистачило б для порятунку всіх голодуючих. Якби хтось хотів їх рятувати.

Однак заходи, вжиті урядом, лише поглибили гуманітарну катастрофу. Комуністичний режим не став відкривати державні зерносховища, аби нагодувати людей. Навпаки, для поповнення валютних резервів було вирішено скоротити імпорт продовольства і подвоїти експорт зернових! У 1958 р. за кордон було продано 2,7 мільйона тонн, 1959-му — вже 4,2 мільйона тонн; утім, у 1960-му експорт знову знизився до 2,7 мільйона. Більша частина зерна надходила в СРСР. А дружнім режимам Албанії, КНДР і Північного В’єтнаму китайський рис узагалі діставався безплатно.

Правляча верхівка Китаю знала про голод, хоча активісти на місцях і намагалися приховати його масштаби. Так, перед візитом голови КНР Лю Шаоци в рідне село довелося терміново замазати багнюкою голі стовбури дерев, бо всю кору з’їли голодуючі селяни. Але співчуття до нещасних партійні бонзи не відчували. Мао Цзедун, розмірковуючи про продовольчу ситуацію в селі, радив: «Вчіть селян менше їсти, робіть їхній суп і кашу рідшими! Держава має зробити все можливе, щоб не дати селянам їсти забагато».

Виконуючи директиву вождя, газети писали про приголомшливе відкриття вчених КНР — нібито організм китайця здатен автономно виробляти необхідну кількість протеїнів і жирів! Ця маячна була одним із небагатьох непрямих натяків на голод, які зрідка з’являлися в китайській пресі. Публічно влада КНР заперечували сам факт масового голоду.

Захід знав про китайську трагедію дуже мало. Розповіді біженців, котрі з величезними труднощами дісталися Гонконгу, не вельми цікавили журналістів. Публікації про голод у правій пресі багато хто сприймав як лицемірне замовлення. Прогресивна публіка зачитувалася репортажами офіційного біографа Мао — американця Едгара Сноу, котрий оспівував нечувані успіхи колективізації по-китайськи...

На 1961 р. голод у Китаї сягнув апогею. Смертність була надзвичайно висока; у деяких районах уже нікому було ховати мертвих. Сільське господарство геть деградувало. З секретної доповіді, котра згодом опинилася в розпорядженні держдепу США, дізналися, що почалося бродіння в армії, чимало солдатів відкрито звинувачували Мао в смерті своїх родичів.

Великий керманич нарешті усвідомив критичність становища. IX пленум ЦК КПК, який відбувся в січні 1961-го, схвалив політику економічного «врегулювання». Величезні колективні господарства було розукрупнено; податки знижено; селянам знову дозволили мати присадибні ділянки. А головне — було вирішено закупити зерно в Австралії та Канаді. Ці надзвичайно запізнілі заходи дали змогу нормалізувати ситуацію, але не могли воскресити мільйони загиблих селян.

Скільки всього життів забрав штучний голод у КНР? За оцінками істориків, число жертв становило від 20 до 40 мільйонів людей; більшість дослідників схиляються до цифри 30 мільйонів. Так чи інакше трагедія 1959—1961 рр. може вважатися найбільшим голодом в історії людст­ва, породженим комуністичною доктриною та особисто Мао Цзедуном.