Глибоко стурбовані

«Чому люди вірять у завтрашній кінець світу?» Не пригадаю іншої теми, на яку впродовж дня довелося б дати стільки інтерв’ю. Тому першою думкою першого ранку після того, як кінець усього не настав, було: «Ну й чому журналісти нарікають, що я так невисоко оцінюю розумовий стан суспільства?»

Не тільки українського, а кожного. Натовп завжди дурний, маси завжди темні, а ті, хто роздає їм улесливі компліменти, виявляються першими потерпілими. Прогрес починається тоді, коли людина вирішує йти власним шляхом і в неї з’являються друзі. «Хто може йти до джерела, не повинен іти до глечика», - казав Леонардо да Вінчі. Натовп, звісно, може наздогнати й надавати тумаків за таке вільнодумство, якщо він не зайнятий на той час важливішою справою: наприклад, підготовкою до кінця світу.

Преса буквально рясніла переліком ідіотизмів на цю тему. Але, хихикаючи на тему «свічок і бункерів», ЗМІ цю маячню дуже жвавенько генерували й підтримували. Чому? Відвернути увагу від Кабміну з Радою? Ви занадто високої думки про рівень апаратних інтриг. Про дурне писати безпечно, і можна верзти яку-завгодно нісенітницю. Жанр не те що дозволяє, а навіть зобов’язує. Владі (кожній) страшилки корисні, якщо це не про неї саму.

Але чому дурниці, чутки, плітки апокаліптичного характеру так міцно втримуються в людських головах?

Усе, що з людиною відбувається або може відбутися, вона фіксує в межах видимого, відчутного простору. У стародавніх греків був для цього спеціальний термін - «ойкумена» (вперше трапляється в V ст. до н.е. у грецького географа Гекатея Мілетського). Світ - це те, що я бачу. Все, що відбувається в просторі, який бачимо, відбувається скрізь.

Інстинкт збереження виду примушує нас збирати, запам’ятовувати й переказувати все, що стосується геологічних та техногенних катастроф. Якість розповіді не важлива. Перекази - самоціль. У них головна компонента - не інформація, а сам оповідач, який захлинаючись сповіщає вам якусь нісенітницю. Оповідач, бачачи ваші розширені від подиву очі, негайно підвищує самооцінку. Нарешті він важливий, значимий, потрібний іншим!

Тому про біблійний потоп чули навіть ті, хто Біблії в руках не тримав. Тому з усіх 36 філософських творів Платона, які дійшли до наших часів, людство в масі своїй засвоїло лише одну історію, згадану у двох діалогах: що Атлантида була й що вона потонула. Як будь-які історії про переживання вцілілих у локальному катаклізмі, платонівська лягла на благодатний ґрунт родоплемінних страхів і побоювань.

Катастрофам завжди намагаються надати якоїсь фатальної величавості й урочості. Пафос у головах залишається, а факти - ні. Наче загальновідомо, що 24 серпня 79 року нової ери відбулося виверження вулкана Везувій. Засипало античні міста Геркуланум і Помпеї. Хоча насправді виверження відбулося 1631 року, і в самих нинішніх Помпеях на Торре-дель-Греко є епітафія загиблим із датою. Що зовсім не вадить авторитетним розповідям про «репетицію кінця світу» в першому столітті. Зрозуміло, з відсиланням до біблійних Содома і Гоморри.

Через це констатація будь-якої вулканічної діяльності не минає нині без натяків на Везувій і грішне наше століття. Будь-які повінь, шторм або цунамі розглядаються як переддень нового всесвітнього потопу.

Та ось авторитетно заговорили про кінець світу тибетські лами з самої Шамбали. Дарма що Тибет уже давно частина комуністичного Китаю, а всі лами давно чкурнули в Непал та Індію. І вірити в якесь самостійне поширення незалежної інформації з бунтівної китайської провінції - те саме що вірити в існування КПУ на партвнески.

Але це справа смаку: не хочете кумису, пийте текілу. І вигулькнула тема майя. Американський спеціаліст із четвертого виміру та духовних пробуджень Хосе Аргуельєс, сам наполовину мексиканець, заздалегідь написав книжку «Фактор майя», що добре продавалася, про перехід усіх нас у 2012 році в кращий світ. Із 200 тисяч стурбованих кінцем туристів у Гватемалі знайшлося 7 тисяч ідіотів, які полізли 21 грудня на піраміду майя в місті Тікаль. Піраміда від цього трішки зламалася. Руйнування відновленню не підлягають. Ну а наші співвітчизники традиційно ломанулися у магазини по алкоголь.

І ось на Філіппінах з’явився новий Христос, французи з поліцією охороняли гору Бюгараш від НЛО, серби - гору Ртань. А у США, крім хвилі дзвінків від пенсіонерів у NASA, пішла ще й розвесела хвиля масових сексуальних оргій. Ось це правильно: краще жахливий кінець, ніж жах без кінця.

Усі чутки - щоб якомога далі, щоб якомога неймовірніше, щоб не було можливості перевірити, а тільки побоятися й полякати всмак, не тільки від імені лам з індіанцями. Дороті Мартін визначила кінець світу 1955 року, Пет Робертсон - 1982-го, Елізабет Клер Профет - 1990-го, кореєць Лі Чан Рім - 1992-го, угандійка Кредонія Мверінде - 1999-го. Гарольд Кемпінг оголошував кінець світу кілька разів -15 вересня 1994-го, 21 травня й 21 жовтня 2011-го, щоразу ґрунтуючись на Біблії та математиці. Ага, перед цим як привід ще був разів кілька андронний колайдер. Ще по пам’яті - планета Нібіру, астероїд, якась старообрядниця, всмоктування в «чорну діру» з подачі американців і, звісно ж, Нострадамус. Це якщо не брати до уваги сектантів і просто окремих самодіяльних психів. У році, що минає, таких приводів для реактивних психозів було щось близько семи.

І відразу запишемо зразкові сценарії майбутніх кінців світу на десятиліття наперед. Скандинавський Судний день - Рагнарок, хмара космічного пилу, кінець 9576-річного циклу, танення льодовиків, знову Нострадамус, знову астероїд, Ньютон і похолодання.

Хочуть люди того чи ні, але потай вони мріють про кінець світу. Ці мрії залишаються тільки мріями, бо вони не включають самого мрійника у список об’єктів, котрі підлягають руйнуванню. Мрійники уявляють себе глядачами в першому ряду, які не впливають на формування події. Безвольне, напівгіпнотичне очікування катаклізму не є чимось небувалим для людської психіки. Це квінтесенція ліні, яка завжди дуже гарно виправдовується наявністю нездоланних обставин. (Свобода волі при цьому взагалі зникає як категорія.) І водночас - соціального мазохізму, коли історичні стигми, свідчення поразок і принижень неухильно нав’язуються як основа національної ідентичності.

Чутки не дають жодного напрямку для зміни негативних подій. Люди, котрі очікують на їх підставі виконання віщувань, стають добровільними жертвами. Це називається у психології віктимною поведінкою.

Які її національні особливості?

На заході країни, де люди більш воцерковлені, є свій традиційний сценарій кінця світу, записаний у Біблії. В очах віруючих інші сценарії неконкурентоспроможні.

Схід після розпаду містоутворючої промисловості й так живе у стані екологічної і демографічної катастроф. Для тамтешніх людей драматизм щоденної боротьби за фізичне існування витісняє потребу підживлюватися заморськими чутками.

Центр більш рефлексивний, бо життя там ще є, але роботи вже немає й не передбачається.

Основні споживачі й розповсюджувачі чуток - жінки у віці «за». І не тільки тому, що Україна нинішня за ментальністю - дуже «бабська» країна з усіма головними болями, припливами, кругозором та цілеполаганням. Цей сегмент населення - цільова аудиторія для продажу будь-якого товару із властивостями «чарівної палички». Не праця, досвід і знання, а придбання чогось, що дає миттєву перевагу в конкурентній внутрішньовидовій боротьбі. «Ви всі помрете, а ми залишимося».

Загальний стан соціуму - психічна регресія, інфантилізація. Дорослі люди починають мислити й поводитися як діти. Бо дитина має право на багатократне повторення помилок, вередування, ухиляння від тяжкої праці та прийняття відповідальних рішень. Дитину всі зобов’язані любити, а за це вона стане на сітльчик і продекламує дитячий віршик. Відповідно до законів жанру, всі мають бурхливо аплодувати, як на дитячому ранку. Україна останніх років двадцять поводиться так у зовнішній політиці, відповідно всередині країни вся комунікація теж ведеться з поправкою на добровільних недоростків.

А діти дуже люблять розповідати одне одному страшні історії, особливо коли вночі і накрившись із головою ковдрою.

Загальне тло, на якому все відбувається, м’яко кажучи, вкрай далеке від «покращання». Тим часом у ньому немає нічого незвичайного. Криза як криза, країна у тому ж неприглядному місці, що й добрий десяток інших, причини цілком зрозумілі для тих, хто вміє читати, писати і рахувати. Не брехали б нам політики постійно про молочні ріки та кисільні береги, дивись, понуре очікування і змінилося б якимись прагматичними діями.

Але з самого початку завищена національна самооцінка, вимогливе очікування політика-месії при середній кваліфікації, далекій від світових стандартів, куркульський підхід до ресурсозабезпечення прирікають маси на надміру полохливу поведінкову реакцію. Страх - нормальна, природна частина людської психіки. Тривалі тривожні очікування - це вже невроз.

Та коли люди буцім напівжартівливо ведуться на найменший привід побоятися, але при цьому нишком тішаться, - то це, швидше, симптом загальної ненависті до буття. Воно, невдячне, не аплодує за віршики. А отже, має бути якнайшвидше знищене.

Це й бажання загального очищення, коли з’являється ніби об’єктивна можливість не починати з себе, а просто трохи почекати й потім позбирати з попелища вже нічиє, але ще придатне до вживання. «Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем…»

Що спільного у «Страшної помсти» з «Інтернаціоналом»? Те, що хоч би яку пісню нам співали, «старые и малые все еще не думали очнуться и долго стояли, потупив головы, раздумывая о страшном…».

А тим часом інші заробляють на цьому гроші.