Галушки в Полтаві й сало — марно літо не пропало!

Хай хто що каже, але саме Полтавщина є еталонною, найбільш українською Україною. Такої пишної мальовничої природи, по-особливому ласкавих і привітних людей із характерною м’якою говіркою ніде більше немає. Про місцеву ж національну страву — галушки — й казати годі. Та й що тут скажеш? Уминай і нахвалюй!

Не тільки початок цього матеріалу, а й «пролог» недавньої подорожі столичних журналістів на Полтавщину вийшов із кулінарним ухилом. Менш ніж дві години їзди — і ми вже в селі Велика Круча, сідаємо за столи першої в країні броварні з рестораном. І начебто всі недавно поснідали й зголодніти не встигли, а встояти перед витворами місцевих кухарів не зміг ніхто. Фішка закладу — справжнє живе пиво й безліч фірмових страв, приготованих на основі пінного напою. Про всі, звичайно, не скажу (хоча й здогадуюся), але, приміром, сир, смажений у пивному клярі, вартий найвищих похвал.

Підкріпилися — і на природу. Точніше, кататися на човнику по Удаю. За час, поки пливемо, встигаємо не тільки помилуватися місцевою красою, надихатися чудовим повітрям і геть-чисто забути про столичну круговерть, а й дізнатися, що, броварня з рестораном, виявляється, а також місцевий кемпінг із готелем на 30 місць і мисливським господарством належать АТ «Велика Круча». А ось і сам мисливський будиночок. Поруч — пляж, лазня. Природно, ліс, де водяться лисиці, зайці, козулі, дикі кабани... Краса довкола невимовна!

Далі за планом — відвідання Мгарського Спасо-Преображенського монастиря, пам’ятки архітектури державного значення зі славетною історією: чого вартий тільки один той факт, що всі гетьмани України, починаючи з Богдана Хмельницького, вважали за честь жертвувати свої гроші на розвиток обителі та школи й лікарні при ній.

Поруч із монастирем не менш примітний об’єкт — меморіал народної скорботи «Голодомор-33». Його домінантою є насипний курган, над яким установлено великий дзвін, увінчаний хрестом. На дзвоні напис: «Коли відходить одна людина — з нею вмирає світ. Коли ж мільйони йдуть у прірву, тоді вмирає вже ціла Галактика». І тут раптом, уявіть, співзвучно з думками й емоціями, що нахлинули, починають видзвонювати монастирські дзвони...

Не встигли озирнутися, як час знову виходити з автобуса: ми вже в селі Гоголевому Шишацького району. У тамтешнім заповіднику-музеї письменни­ка (як і у Великосорочинському літературно-меморіальному музеї) можна дізнатися безліч цікавих фактів із його життя. Наприклад, те, що Гоголь, крім усього іншого, був талановитим актором і дуже непогано малював. Його мати вийшла заміж у 14 років. Першу літературну спробу Миколи Васи­льо­вича нещадно розкритикували, через що він швиденько скупив увесь наклад невдалого твору. Приїжджаючи додому, на Полтавщину, Гоголь дуже полюбляв розмальовувати кімнати. І найбільше від­криття: мати письменника завжди стверджувала, що він був не зовсім таким, яким його зображували на всіх портретах (тобто темноволосим), а русявим! А ще особисто я чомусь завжди уявляла собі автора «Мертвих душ» височенним. Виявилося, він був зовсім невеликого зросту й носив 46-й розмір одягу.

Так, щось я відволіклася від одного з найприємніших і — однозначно — найсмачніших аспектів подорожі Полтавщиною: вивчення особливостей місцевої кухні. Із щирим задоволенням презентую самобутнє кафе «Ні пуху, ні пера!», розташоване на трасі Київ—Харків. Тут відвідувачі можуть замовити не тільки українські страви, а, як видно з назви, й мисливські. Скажімо, смаженого на відкритому вогні перепела, сома, раків, рибну юшку. А які надзвичайні в тутешнього шеф-кухаря домашня ковбаса, пироги, борщ! Причому готується вся ця розкіш не на плиті, а в справжній українській печі, тому смак має незрівнянний. До речі, готують тут тільки зі свіжих продуктів, ніякого замороженого м’яса чи риби не визнають.

Останній пункт нашої подорожі — відоме село Решетилівка, яке славиться своєю унікальною вишивкою білим по білому. Кожен охочий тут-таки, у майстерні художніх промислів, може придбати (або замовити) чудову вишиванку. Усі, хто знайомий із роботами решетилівських майстрів, не дадуть збрехати: купивши їхні вироби, ви стаєте власником справжнього витвору мистецтва.

Безумовно, гостинні полтавці не можуть відпустити гостей додому без добрячої «заправки». Прощальний бенкет улаштовує кафе «Фортеця». Тут готують ексклюзивні козацькі страви часів Івана Котляревського. За бажанням відвідувачів обід можна перенести на затишну галявину біля Псла, куди їдуть верхи на конях або на візку. Поруч із кафе — сучасно обладнана стайня (в арсеналі якої понад десять породистих коней) із манежем для тренувань й крамничка з національними сувенірами. Утриматися від спокуси придбати милу дрібничку неможливо. Тепер одну з моїх книжкових полиць прикрашає керамічний дзвіночок у вигляді симпатичного кошеняти-кухареняти. Що й казати: «Марно літо не пропало!».

За організацію прес-туру автор дякує Уп­рав­лінню культури і туризму Полтавської обласної держадміністрації й Національній туристичній організації України.