Фото на пам’ять

Якось улітку в Севастополі (не наймодніший курорт, але вже й не закрите місто) дама відпочивальниця зупинила двох морячків: «Можна сфотографувати з вами дитину?» Й оперативно увіпхнула між двома парами кльошів дівчинку років п’яти.

Моряки не заперечували. Переконана, їм і на думку не спали образливі асоціації з мавпочкою чи віслючком на набережній. Навпаки — у цей момент вони почувалися визначною пам’яткою свого міста. І гордо всміхалися в об’єктив.

Це, як ви зрозуміли, був ліричний вступ.

…Зима. Інше відкрите місто

17 днів люди на Майдані були головними героями телевізійних новин і публікацій у пресі. Провладні ЗМІ відкрили нам очі на те, що кожен учасник помаранчевого мітингу одержує в день 20 гривень (скромно — порівняно з теж недоведеними 400 гривнями добових біло-блакитних), що оренда сцени і моніторів на Майдані коштує «величезні тищі» чи то народних, чи то західних грошей, не кажучи про «американські валянки» й «наколоті апельсини», що вже стали крилатими.

Однак і опозиційні ЗМІ явно не були безсторонні до Майдану. В якийсь момент у мені вичерпався ліміт довіри до повідомлень про загальну доброзичливість, миролюбство, очі, що світяться любов’ю, і тотальне братання «помаранчевих» із «біло-блакитними». І не тільки тому, що «польові враження» далеко не завжди вписувалися в оптимістичну картинку. Просто через те, що так не буває. Живим і різним людям властиві живі й різні емоції та настрої, характери й темпераменти, бажання та думки. А на вулиці ж вийшли саме люди, а не, як нас теж неодноразово намагалися переконати, єдиний натовп із колективною психологією та примітивними рефлексами.

Людський чинник — найзагадковіший, найменш передбачуваний із усіх можливих. У ці тижні вся країна — від політиків обох таборів до пересічних і не особливо свідомих громадян — не знала точно, чого чекати від людей на Майдані. Боялася, що хитка оптимістична рівновага буде в якийсь момент порушена, і наслідки можуть стати по-справжньому страшними. З другого боку, боялася й того, що люди втомляться, змерзнуть, махнуть рукою, підуть.

У народі вже на третій-четвертий день революції (а далі — більше) пішли розмови про те, що «варта втомилася». Що настрій на Майдані вже зовсім не той, як у перші дні. Що народу на вулицях із кожним днем залишається дедалі менше. Що безкоштовна їжа й одяг — радість для бомжів, та й узагалі, підозрілий елемент серед мітингувальників стає дедалі помітнішим. Що в наметовому містечку «для зогріву» наливають не тільки чай...

А опозиційна преса самовіддано взяла на себе роль колективного пропагандиста й агітатора. Наприкінці багатоденного марафону на «5 каналі» донезмоги загострилося враження, що цей продукт адресований насамперед тим, хто спостерігає його з моніторів на Майдані. І між випусками «чесних новин» слугує винятково для підняття бойового духу мітингувальників.

Це вони, помаранчеві революціонери, з азартом вишукували себе на панорамних зйомках прямої трансляції мітингу. Вірили, що й до них у будь-який момент можуть підійти з мікрофоном і телекамерою як до «людей, котрі творять історію». Це їхній настрій були покликані підігріти документальні кліпи на дитячі пісеньки про друзів і усмішку та мультяшну арію кота Леопольда.

Ви — герої, без утоми нагадували учасникам акції опозиційні ЗМІ. Ми впритул не бачимо ваших недоліків, а якщо б такі й виявилися, готові все простити. Тільки не бийтеся і не залишайте нас, чуєте?!

Людський чинник — загадкова річ. Люди клялися, що не залишать Майдан до повної перемоги. Навіть коли рішення Верховного суду, концептуально наблизивши цю саму перемогу, відсунуло її, як мінімум, на три тижні. Крім того, дедалі чіткіше оформлялося явне протиріччя: присутність на столичному Майдані ну ніяк не в’язалася з необхідністю заради тієї ж перемоги проголосувати на своїй виборчій дільниці, не кажучи вже про запобігання новим фальсифікаціям. Неминуче назрівала команда «всім спасибі, всі вільні», яка зрештою і прозвучала з вуст лідера опозиції. Варта справді втомилася, і не тільки вона. Погодьтеся, дуже утомливо так довго робити ставку на такий ненадійний людський чинник.

Однак із Майдану пішли не всі. Звісно, правда й те, що опозиція залишила наметове містечко, щоб застовпити (і буквально, і психологічно) факт продовження революції — на випадок нових сюрпризів винахідливої влади. Але мені здається, якщо б навіть із цього приводу й не прозвучало розпорядження згори, люди на Майдані все одно залишилися б.

Вони з принципу і на куражі витримають до перемоги, в якій не дозволяють собі сумніватися. Для них не проблемою буде 26 грудня прокататися до себе в Івано-Франківськ чи Луганськ і, виконавши громадянський обов’язок, повернутися до столиці нічним поїздом. І навряд чи хтось візьметься прорахувати заздалегідь їхні дії, якщо ранок 27-го стане для країни початком повторюваного в деталях «дня бабака». Адже ми досі маємо справу з ним, із людським чинником.

Зате вже можна сміливо стверджувати: ці люди зустрінуть Новий рік на Майдані під своєю помаранчевою ялинкою. Можливо, влаштують карнавал у тій же колірній гамі. Це має бути красиво.

Гадаю, вони не відмовлять, якщо ми попросимо дозволу сфотографувати з ними на пам’ять наших дітей.