Формула Івана Багряного: націоналізм як патріотизм

1968 року автора цих рядків запросили на роботу до Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном (далі - Товариство). Тоді мало хто міг згадати, що Товариство виникло на базі республіканського відділення радянського комітету «За повернення на Батьківщину». Про це знали хіба що голова товариства письменник Юрій Смолич та кілька «спеціалістів широкого профілю», які курсували між невеличкою квартирою у дворі будинку навпроти Парку Слави на вулиці Січневого Повстання, де тимчасово розташовувалася новостворена громадська організація, та іншими установами, від яких, власне, й залежала доля і Товариства, і культурних зв’язків…

Згодом усе кардинально змінилося. Товариство офіційно осіло на вулиці Золотоворітській, 6, а козаки з групи «сюди-туди» стали або постійними працівниками апарату Товариства, або негласними його кураторами.

Заснування Товариства 1959 року теж було відповіддю на «потребу дня». Такою, на яку була здатна тодішня радянська влада. Іван Багряний чи не найгостріше серед емігрантських публіцистів зреагував на проблему повернення розкиданих по всьому світу мільйонів українців на Батьківщину, ставлячи його в пряму залежність від того, яка вона - та Батьківщина.

Мрія про незалежну Україну зігрівала духовно-революційну душу багатьох поколінь, і саме її предтеча - обмежена в правах, напівколоніальна, зашторена «залізною завісою» УРСР - бачилась їм такою, як її описав Багряний… Тому для когось памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» - начебто неактуальний.

Свідомо уникаю полеміки - і з погляду засадничих позицій УРДП, і з погляду ОУНівських відламів зарубіжного українства - про те, яка партія є «найбільш націоналістичною» чи найреволюційнішою в умовах еміграції?

Усі вони, за великим рахунком, малооригінальні і, з волі чи неволі, дублювали вади більшовизму. Мені ж подобається лаконічна багрянівська формула: «трактуємо націоналізм як патріотизм» («Українська революційно-демократична партія». - Чикаго-Київ, 1997. - С. 18). У цій формулі спресовано всю найглибиннішу суть проблеми, якщо не доводити її до абсурду (що іноді спостерігаємо) і не протиставляти (як це часто буває) справжньому інтернаціоналізму.

Навіть активні критики так званого українського буржуазного націоналізму усвідомлювали замовний характер цієї проблематики і свою невдячну роль у її розкручуванні. Складалося враження, що Москва боялася «укрбурнацу» більше, ніж «чистого» антикомунізму в усіх його наукових і практичних іпостасях - ревізіонізму, єврокомунізму тощо.

Здоровий глузд підказує: нагнітання ненависті породжує протидію. Про це нам справедливо казали на зустрічах і представники різних осередків зарубіжжя. Ця тема була наскрізною під час моїх бесід із керівництвом Світового конгресу вільних українців та Конгресу українців Канади на чолі з о.Василем Кушніром 1976 року. Прелат Кушнір у приватній розмові особисто висловив прохання про дозвіл відвідати Україну. Секретаря ЦК з ідеології Маланчука роздратувала «двократна зустріч представника товариства з вищим контрреволюційним керівництвом української еміграції», і він зробив відповідне подання до ЦК Компартії України і ЦК КПРС. Назрівала розправа. Та несподівано мене підтримав, а по суті захистив, інший ідеолог - Олександр Яковлєв з Москви.

Скандальні листи були вже на розгляді у В.Щербицького, коли Яковлєв у розмові з ним дав дуже позитивну характеристику моїй роботі. Він був тоді послом у Канаді, і його слово стало вирішальним.

Потяг до широких культурних зв’язків був сильний. Так само сильним було бажання ті зв’язки контролювати. Розгорнулися дискусії: їхати чи не їхати? Щось співзвучне тезам Багряного.

На якомусь етапі, попри різні підходи й можливості, у США і Канаді виник навіть рух «контактників». Ініціаторами були інтелігенти, люди освічені, помірковані - науковці, лікарі, журналісти… Виникало питання безпеки. Мені було доручено поінформувати активістів про відповідні гарантії з боку української влади. На превеликий жаль, поїздка не відбулася. Емігрантська преса зчинила неймовірний галас, закликаючи «бити контактників по пальцях!», і «група 35-ти», відступила.

Упередженість, настояна на власному досвіді та нестримній антирадянській пропаганді, давалася взнаки. Окремі проблиски здорового глузду з обох сторін наражалися на глибоке взаємне недовір’я. Не хочу нікого образити, але це було майже на рівні патології. Воно й зрозуміло: подібні настрої плекалися не одним поколінням (їхнє відлуння можна почути навіть у деяких сучасних ток-шоу). А щоб по-справжньому зрозуміти всю глибину трагедії, достатньо ознайомитися з творами двох заборонених і замовчуваних раніше авторів.

* * *

Пам’ятаю, як свого часу прочитав узяту з цеківського сейфа книжку «Слово за тобою, Сталіне» Володимира Винниченка. Мені тоді здалося трохи штучним таке аж надто густе авторське накопичення чекістських жахів. Можу помилятись, але багрянівське викриття сталінізму, пропущене через особисте життя й душу, сприймається як об’єктивна, правдива оцінка «кривавого торквемади» та його режиму. Можна щось заперечувати або дискутувати. Не без того. Але вибухова суміш суспільно-економічних і політичних ознак, нанизаних на полемічний шампур, як відповідь на запитання «Чому я не хочу на сталінську «родіну»?» нікого не залишить байдужим.

І це зрозуміло. Тема животрепетна й сьогодні. Бо ж «Нашого цвіту по всьому світу» - і це не стільки пісні й танці, скільки невимовна печаль. Ще жива пам’ять про поневіряння мільйонів співвітчизників по європейських закутках - так само, як і про тих, хто наважився повертатись і майже без пересадки опинився у сибірських концтаборах. Якійсь частині, звісно, пощастило. Але муки переважної більшості репатріантів були тяжкими і всенародними.

У 1944 році було навіть призначено уповноваженого у справах репатріації при Раднаркомі СРСР. Вважалося, що головною метою його було сприяння радянським громадянам, вивезеним на каторжні роботи до Німеччини та інших країн, а також колишнім військовослужбовцям і втікачам від тоталітарного режиму, що схаменулися й вирішили повернутися. Згідно з договором між учасниками антигітлерівської коаліції усі вони підлягали примусовій репатріації. Їх і справді після певної селекції під охороною тисячами відправляли через фільтраційні пункти на територію радянських республік. Складніше було з тими, хто опинився поза зоною радянської окупації. Спецслужби, де тільки можливо, вели активну пошукову й пропагандистську роботу. Одні погоджувались, інших виловлювали.

Багряний постійно наголошує на слові «людолови», відоме нам іще з часів орди і татарщини. А настрої багатьох співвітчизників він з особливою гіркотою передав на самому початку згаданої статті: «Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну» (Іван Багряний. - Публіцистика). Не менш продуктивно працювали й противники СРСР. А спантеличені люди чинили по-різному. Частина заляканих розповідями про сталінські репресії скористалася нагодою залишитися на Заході.

Тож тисячу разів мали рацію публіцисти УРДП, коли характеризували Багряного та його сподвижників як таких, що «живцем виривають кусок найболючішого періоду нашої історії і дають його читачеві, формуючи цим його світогляд» (Петро Волинець. - Поговоримо відверто).

До цих справедливих слів я додав би: як показала історія, вже й не розбереш, коли в українців починаються і коли закінчуються ті «найболючіші періоди». Вдумаймось тільки: скільки ми списували і списуємо на війни, не помічаючи, що й під мирним небом така природна, здавалося б, тема, як повернення на Батьківщину, для нашого народу - хронічно «найболючіша». Повернутися після переслідувань, після вигнання, після принизливого заробітчанства, після ще бозна-чого, - проблема з багатьма перешкодами, часто непосильними для здолання.

1977 року видатний дисидент і правозахисник генерал Петро Григоренко отримав дозвіл виїхати до США на лікування. А незабаром, у лютому
1978-го, його навздогін офіційно позбавили радянського громадянства. Я був свідком, як цей стомлений, приречений на поневіряння чоловік пристрасно виступав перед зібранням на невеличкому майданчику неподалік штаб-квартири ООН у Нью-Йорку. На захист кримськотатарського народу, за деколонізацію СРСР, вважаючи державну самостійність України вирішальною умовою деколонізації всього СРСР. Було зрозуміло, що на поверненні на Батьківщину остаточно поставлено хрест.

Українські кладовища поза рідним краєм - теж по всьому світу. Є над чим замислитися.

Та, попри все, чимало людей прагнули відвідати Україну. Були й такі, кого певні центри посилали з відповідною метою. Зустрічали їх по-різному. 1972 року, наприклад, у розпал розкручування кампанії проти дисидентів, в Україні заарештували бельгійського туриста Ярослава Добоша. Той заявив, що виховувався в націоналістичному дусі, належить до бандерівської Спілки української молоді (СУМ), мета якої - «боротьба проти Радянського Союзу за створення так званої самостійної України, тобто України без комуністів і комуністичної влади» («Радянська Україна», 15.01.1972). Подальший розвиток подій показав, що мета за тих умов була нездійсненною. Та й наївні розрахунки чи то самого «туриста», чи то його «турфірми» на безперешкодне ходіння по лезу радянського кордону також не справдилися.

А якщо серйозно, то, як бачимо, практика виловлювання співвітчизників з метою повернення на Батьківщину, про яку з болем говорив і писав Багряний, парадоксально поєднувалася з вибірковими, але постійними заборонами і видвореннями.

Були, звісно, і вдалі, попри сталінську пильність, перетинання «границы на замке». Але переважали все-таки підконтрольні. В усякому разі офіційно це було продемонстровано на прес-конференції «Операція «Бумеранг» у Києві, яку мені довелося вести разом з керівником РАТАУ Володимиром Бурлаєм. Ішлося про спільну багаторічну «гру» радянських і польських спецслужб через підставних осіб з оунівськими ватажками. Однією з таких акцій я вважаю (можливо, безпідставно) і перший приїзд в Україну в червні 1991 року Ярослави Стецько. Не якийсь там Добош, а член найвищого керівництва одіозної бандерівської ОУН з’являється раптом у Києві із журналістським посвідченням на чуже ім’я і просить працівника МЗС дозволити відвідати засідання сесії Верховної Ради.

Логіка підказувала: людина, портрети якої не сходять зі сторінок емігрантської преси, впізнавана з першого погляду, не могла потрапити сюди нелегально. Її «легальна нелегальність» не залишала найменшого сумніву. І, щойно вона вийшла з кабінету, один із дуже уважних моїх співробітників запитав: «Ви знаєте, кому підписали перепустку?» - «Так, - кажу. - Знаю». При цьому ні він, ні я не назвали прізвища. Цей чоловік і досі працює у ЗМІ і міг би підтвердити, що все так і було. А з прес-служби Верховної Ради повідомили, що «іноземка» недовго затрималася на балконі і спокійно залишила приміщення.

Слава Стецько приїжджала тоді на підпільні ювілейні відзначення проголошення Акта відновлення незалежності України під час німецької окупації її чоловіком Ярославом Стецьком у Львові 30 червня 1941 року. Та найцікавіше відбулося після другого її приїзду в Україну, вже після проголошення незалежності 1991 року. Сталося те, що й у дурному сні не могло привидітися більшості завсідників українського парламенту. Якщо раніше чергову сесію відкривав депутат-комуніст Герой України генерал Герасимов, то тепер багатопартійний корпус нардепів приводила до присяги, як найстарша за віком, видатна представниця ОУН-революціонерів, президент Антибільшовицького блоку народів Слава Стецько. І, як бачимо, нічого особливого не сталося. Мало того, багато хто їй навіть симпатизував, а дехто, можливо, й учився коректності та діловитості.

Що ж до справді туристичних відвідин України, то вони були не гірші, а нерідко й кращі, ніж в інших республіках. Траплялися, однак, речі абсолютно неприпустимі з погляду рекламованої української гостинності та відкритості. Землякам, які десятки років чекали побачення з рідним краєм, заборонялося не тільки наближатися до місць обмеженого доступу, як це заведено повсюди, а й відвідувати цілі регіони. Особливо в західних областях, вихідцями з яких якраз і були здебільшого наші гості.

А от спеціально організовані тією чи іншою стороною поїздки приносили величезне задоволення. Хочеться думати, взаємне. Хоч і тут, звичайно, не все було ідеально. Запам’яталася, зокрема, робота (бо для мене це була насамперед робота, цікава й відповідальна водночас) з багатьма діячами еміграції та причетними до цієї справи західними особистостями. Почну з Джона Діфенбейкера, відомого антирадянщика, котрий навіть трибуну ООН використав для критики СРСР з позицій захисту України. Поспостерігати зблизька поведінку лідера Канади, який хоч і залишив посаду, але приватно приїхав «помацати» об’єкт свого інтересу, - це, повірте, серйозна школа. Я написав про це у пресі. Діфенбейкер був незадоволений, про що заявив публічно. Але це не завадило йому під час моїх переговорів з доктором Бегом, ректором Саскачеванського університету, принципово підтримати ідею встановлення на території цього вишу пам’ятника Лесі Українці.

Важливо, що це сталося в умовах, коли шанувальники Діфенбейкера - українські націоналістичні лідери - категорично виступили проти подарунка з Радянської України і всіляко перешкоджали його доставці в Канаду на прохання «прогресистів», тобто прокомуністичних українців.

Контакти з науковими та культурними колами закордонного українства поступово розширювалися. З допомогою Інституту літератури і персонально академіка Миколи Жулинського, якого емігранти «не боялися», вдавалося запрошувати окремих науковців на своєрідне стажування, а фактично - для роботи в архівах.

За сприяння філологів Київського університету імені Т.Шевченка влаштували курси української мови для закордонної української молоді. Австралієць Віктор Мішалов у консерваторії опанував бандуру і став відомим виконавцем у багатьох країнах. Величезну роботу було проведено (з потужною участю Анатолія Авдієвського) для організації гастролей в Україні двох канадських колективів - ансамблю «Дніпро» та хору імені Кошиця, а потім іще й ансамблю «Запорожці» із Франції. Приємний спогад залишили оперний співак Йосип Гошуляк, американські лемки, десятки й десятки інших гостей.

Траплялися й непорозуміння, які важко пояснити з позиції здорового глузду. Видатний історик Наталія Полонська-Василенко, приміром, мала можливість брати участь у наукових конференціях у Москві, але не могла відвідати Україну, з якою безпосередньо пов’язана значна частина її життя і практично вся наукова діяльність.

Для мене всі контакти й заборони тісно поєднувалися з журналістикою. Починалося все з нічного прослуховування «забугорних» хрипких радіоголосів та читання журналу «Проблемы мира и социализма». Потім, працюючи в газеті «Радянська Україна», мав можливість читати видання українських прогресивних, як ми їх називали, організацій з-за кордону. Нерідко вони передруковували й мої статті. Це було перше знайомство з українським зарубіжжям. У Товаристві для цього були особливо широкі можливості. Саме там я став постійним читачем багрянівських «Українських вістей» з німецького Нового Ульма. Серед інших політичних видань вони вирізнялися не тільки європейською культурою друку, а й змістом. Хай це комусь видасться дивним, але, читаючи газету, особливо статті Івана Багряного, Василя Гришка, Григорія Костюка (на якого звернув мою увагу Юрій Смолич), Івана Майстренка та інших першорядних авторів, можна було краще зрозуміти бандерівців, мельниківців, двійкарів, монархістів - усе розмаїття емігрантського політикуму. Та й, ніде правди діти, інколи по-справжньому відкривалися очі й на наше радянське буття. Без перебільшення - це була школа, якщо не університет. З «УВ» я дізнавався й про своє високе та безпосереднє начальство. Іноді було цікаво.

Надважливим, як на мій погляд, є те, що багрянівці своїм «особовим складом», всією історією і практикою заперечують одвічні намагання зациклених українофобів зводити боротьбу за українську незалежність тільки до потуг «націоналістичних западенців». Пред ставляючи різні верстви східних та центральних областей, зокрема й тих, де мають вплив «п’ятиколонники», багрянівці тим самим стверджують націєтворчий потенціал як усеукраїнську об’єднавчу категорію.