Еволюція гідності

- Ми - мерці, - сказав він.

- Ми - мерці, - слухняно погодилася Джулія.

- Ви мерці, - пролунав залізний голос позаду.

Дж. Орвелл. "1984"

"Мене посадять, якщо захочуть", - цю думку озвучив кожен, хто виявляв хоч якусь активність з 2013 року й по сьогодні. Починаючи з перших протестів і закінчуючи гучними справами останніх днів.

"Ми тут усі ОЗГ", - сумно жартували всі ті, хто возив шини, ховав удома поранених, тягав через кордон каски, йшов добровольцем зі зброєю, допомагав у зоні АТО, збирав гроші на особисті картки, підпільно купував ліки і не підтримував владу.

"Ми посадимо вас, якщо захочемо. Ви всі - ОЗГ", - залізним голосом повідомив Аваков на брифінгу в четвер.

Ми давно приміряли на себе ці ролі. Кожен. І не маємо жодних ілюзій. Ми незручні будь-якій владі. Чи цій, чи минулій, чи тій, яка буде потім. Тому що не сидимо в затишних кріслах перед телевізором і не живемо від роботи до відпустки. Тому що сфера наших інтересів не обмежується ціною на ковбасу й скандалами з особистого життя поп-зірок. Тому що ми навчилися думати. І стежити за руками. І протестувати не на кухні за чашкою чаю, а на майданах. Тому що цінність власної свободи й власного життя знизилася, а місцями зовсім зникла. Тому що на певному етапі ми всі дозволили собі померти, якщо буде потрібно. І, дозволивши, перестали боятися. Залишився страх за дітей, за країну, за те, що ми чогось не встигнемо. Але зник страх за свою шкуру.

Мені хочеться сказати, що нас багато. Але це неправда. Нас настільки мало, що ми майже всі знаємо один одного в обличчя. І що день нас стає менше. Ми вигораємо, ми вмираємо, ми йдемо з життя добровільно, ми валяємося по лікарнях з інфарктами, інсультами й онкологією. Ми не встигаємо закривати руками всі діри. І не вміємо захищати свої серця.

У 2014 році я вірила, що в моїй країні стався перелом. Незважаючи на смерті. Незважаючи на війну. Ми були нацією. Не населенням. Ми хотіли свободи й гідності. Ми вірили в те, що зможемо протистояти будь-яким ворогам - зовнішнім і внутрішнім. Тому що за нашими спинами була практично вся країна. Лавина підтримки. Вона давала сили не впасти від утоми й відкривати в собі ще одне, тисячне за ліком "друге дихання". Ми знали: те, що ми робимо, потрібно країні. І людям, які в ній живуть.

У 2019 році я не знаю, у що вірити. Країна стомилася від війни й перехідних етапів. Країні потрібна безкоштовна медицина, дешевий газ і концерт на Новий рік. Країну дратують ті, кому більше за всіх треба. А ще більше дратує, що в них не вистачило сил посеред війни перетворити країну на квітучий рай. Країна не хоче сорок років ходити пустелею. І змінюватися теж не хоче. Тому країна легко вірить у будь-які обіцянки кожного наступного політика. І так само легко вірить у будь-які обвинувачення "незручних" людей.

Країна хоче вождів, які поведуть її у світле завтра. Але не готова мостити цю дорогу. Іноді, за інерцією, країна лякається чогось уже зовсім неочікуваного й починає висувати претензії тим, хто не опустив рук: Що ж ви мовчите? Чому нічого не робите? Ми ж на вас сподівалися.

І ми на вас сподівалися. На всіх тих, хто заплющував очі на прорахунки минулої влади. На всіх тих, хто проголосував за принципом "гірше не буде". На всіх тих, хто поза політикою. На всіх тих, хто вірить у лідерів, а не в ідею. На всіх тих, хто хоче європейську пенсію, але не хоче платити податків. На всіх тих, які "таку країну просрали". На всіх тих, з ким ми живемо на сусідніх вулицях.

У 2014 році вночі у двадцятиградусний мороз тисячі людей скандували під судами: "Хлопці, мі з вами!", гріли руки біля палаючих бочок і ламали бутерброди навпіл з незнайомими людьми. Вам було страшно. Ви розуміли, що практика швидких судів уже була. В 1937 році. І що зараз це навіть не питання підтримки протестувальників. Це питання самозбереження. Бо якщо можна з ними, то й з вами можна теж. Пам'ятаєте, суди виносили рішення як під копірку? СІЗО, без права на заставу. Жодних варіантів виходу на поруки. Жодних аргументів. Винен. Конвой. Автозак. СІЗО. Наступний. Юрби під СІЗО. Сотні тисяч на Майдані. Тому що так - не можна.

У 2019 році на суд над Юлею, Яною й Рифом прийшли зо два десятки людей. Усе ті ж самі. Які знають один одного в обличчя. Інші уважно подивилися переможну пресуху Авакова й про всяк випадок вирішили почекати - а раптом таки вони? Ну, мало що, може, дитячий кардіохірург дійсно закладає вибухівку під автомобіль журналіста, відомого тільки у вузьких колах? А музикант "захоплюється ідеями ультранаціоналістів"? Наша хата зкраю. Ми почекаємо, що скаже слідство.

І майже нікого не обурило, що людей, яким не було обвинувального вироку, на всю країну оголошують убивцями. Що ніхто не перевіряв алібі. Що все обвинувачення будується на припущеннях і порівняннях одного відео з іншим. Що "ми прослухали розмови 44 000 абонентів". Що немає ні мотивів, ні навіть встановлених зв'язків між жертвою й "убивцями". Що у нас начебто має бути презумпція невинуватості. Ні. Винні. Ура. Ми розкрили, і готові до медалей на груди. А заодно й скверу ім'я Шеремета присвоїли. Красиво ж. І вчасно. Втім, і поява в Києві журналістів телеканалу "Звезда" цього дня теж була досить вчасною.

І нічне судилище. Отам адвокати вже й надали алібі. І були народні депутати, готові взяти на поруки. Але ні. Суд був формальністю. Він просто оголосив підготовлене рішення, нічого не беручи до уваги. Винні. Конвой. Автозак. СІЗО без права застави.

І знаєте що? Ніхто не вийде на протести. Окрім тієї самої пари сотень людей. Що знають один одного в обличчя. Ну, може, ще пара політичних сил приєднається помахати прапорами й нагадати про себе. І все. Решта прикрашатимуть ялинки, готуватимуться до зимових свят і нарізатимуть олів'є. А це означає, що від сьогоднішнього дня з усіма вами теж можна так. З кожним. Без суду й слідства.

"Ми всі мерці".

Ми це знаємо. Нас це не лякає. Але ми підемо, а ви залишитеся. Сам на сам з 1937 роком, дешевою ковбасою й розважальними шоу по телевізору.