ЕФЕКТ МАГНІТУ

Нещодавно велика «комуналка» Євросоюзу поповнилася новими жителями. Десять новоселів чекають не дочекаються, коли отримають те, про що давно мріяли, — затишний життєвий простір, повну свободу пересування всередині апартаментів, знаменитих і шанованих сусідів. Та ось сусіди ці щось зажурилися...

Великобританія чесно віддає данину своєму традиційному консерватизмові. Власну житлоплощу вона не хоче ні міняти, ні продавати, ні тим паче до когось приєднувати. Однак поява нових жителів на сусідній вулиці хвилює англійців не менше, ніж жителів материка: просто в країні діє закон — громадяни країн—членів ЄС мають право на безвізовий в’їзд на територію Королівства, так само як і можливість безперешкодного працевлаштування. Що це означає, здогадатися не важко. Тисяча поляків, прибалтів, румунів та болгар, що втомилися від злиднів і розрухи у власних країнах, приїдуть сюди в пошуках нового щастя і великих грошей.

Феномен британського магніту, що притягує в країну переселенців зі всього світу, які транзитно минають Німеччину чи Францію, котрі не поступаються їй в економічному розвитку, — одна з найпопулярніших тем британських ЗМІ останніх місяців. Вона вибиває з прайм-тайму та перших шпальт гарячі репортажі про події в Іраку. Відповідно до даних центру Червоного Хреста, у французькому місті Sangattе, де утримуються біженці, що прагнуть перетнути Ла-Манш, від сили 1-2% просять притулку у Франції. Решта марять Великобританією.

Вважається, що британська імміграційна політика — одна з найлояльніших і найгнучкіших якщо не в усьому світі, то, як мінімум, у Європі. Для порівняння: у першій половині 2001-го Німеччина розглянула майже 40 тисяч анкет із проханням надати притулок. І лише 1565 аплікантів отримали позитивну відповідь. У Великобританії за той самий період було розглянуто також близько 40 тисяч анкет, але статус біженця й право на проживання отримали 75 тис. чоловік. Крім того, у Сполученому Королівстві, на відміну від Німеччини чи Франції, біженець автоматично набуває статусу asylum seeker, тобто людини, яка з якихось причин просить притулку, що вже передбачає певні пільги й переваги. Наприклад, в очікуванні розгляду власної справи вона отримує від держави дах над головою і продукти харчування. Плюс щотижня ще й 35 фунтів, 25 із яких видаються у ваучерах, що їх належить обміняти в магазинах. Після півроку перебування в країні (розгляд документів може зайняти рік—півтора), біженець, котрий просить притулку, може отримати дозвіл на роботу. Хоча найчастіше і в цьому немає потреби — працевлаштуватися без документів у Британії нескладно.

У Франції біженці не мають права на роботу. І хоча їм щодня виплачується сума, що приблизно дорівнює 180 англійським фунтам, місце для проживання здебільшого вони мусять шукати й оплачувати самостійно. У Німеччині ще складніше: країна, в якій урядові положення, що стосуються біженців, вважаються найсуворішими в Європі, ніколи не дасть притулку особі, котра прибула з країни, де права людини захищені. Оскільки ж усі навколишні держави до цієї категорії входять, то жодна людина з тих, хто в’їхав у Німеччину через наземний кордон, не може претендувати на місцеве громадянство. Крім того, німецькі імміграційні закони не зараховують до «постраждалих» жертв недержавного переслідування.

Найцікавіше імміграційне законодавство мають, безперечно, США. Найбільше людей приїжджає сюди з Китаю, Гаїті та Мексики. Постійний притулок тут надається у тому разі, якщо прохач піддається переслідуванню або «відчуває обгрунтований і доказовий страх можливого переслідування» у власній країні. Переслідування можуть бути п’яти видів: расове, релігійне, національне, що стосується приналежності до певної соціальної групи чи політичної течії. 1996 року американський Конгрес прийняв рішення: деякі види державних обмежень, які, приміром, стосуються контролю над народжуваністю (аборти й стерилізація), можуть розглядатися як політичне переслідування. Тисяча іноземців щорічно поселяються у Сполучених Штатах, отримавши політичний притулок із цієї причини.

Ще одна «дивовижа» американської імміграційної демократичності — у «мокрому-сухому» законі для кубинців. Якщо нелегальні іммігранти досягли берегів США і ступили на їхню обітовану землю, їм дозволяють залишитися. Якщо ж їх заарештовують у морі, то негайно депортують.

Політика країни — політика керівництва. Тоні Блер — усмішливий і хлібосольний прем’єр-міністр, — який ще вчора, під час передвиборної кампанії на посаду глави уряду, так удало вписувався в образ хлопця-друзяки, сьогодні явно здає свої позиції. Єдиний образ, із яким його асоціюють тепер, — кишенький собачка Буша-молодшого. Скориставшись послабленням репутації лейбористського прем’єра під час американсько-британської кампанії в Іраку, в атаку пішли торі. Безперервний потік біженців і нелегальних робітників у країну — лише одна соломинка, за яку намагаються вхопитися консерватори у спробі повернути собі колишню славу, отже і ймовірну перемогу на прийдешніх прем’єрських виборах. Попри екстрений саміт щодо наболілої теми, проведений прем’єром, а також низку змін у законодавстві та «добровільний» відхід з посади міністра у справах імміграції, чотири з п’яти учасників опитування вважають: Тоні Блер повністю втратив контроль над британськими кордонами. У країну щорічно проникають 600 тис. іммігрантів.

Оборот тіньової економіки Великобританії становить 80 млрд. фунтів на рік — це вчетверо більше, ніж у Франції. Значна частина цієї суми — доходи від... работоргівлі. Донедавна експлуатації іноземців як дешевої робочої сили сприяла сама обстановка — у країні досі немає закону, який карав би роботодавця, що наймає людину на роботу нелегально.

У лютому Англію та її околиці облетіла історія про потонулих китайських збирачів мідій. На півночі Англії, у Ланкаширі, успішно розвивався добре налагоджений бізнес. Більшість своїх потенційних працівників «фірма» нелегально перевозила через безліч кордонів та митниць — охочих поміняти бідний Китай на багате Королівство було чимало. Вартість такої «поїздки» могла сягати 20 тис. англійських фунтів. Щоб відпрацювати цю суму, люди жили в маленьких тісних будинках по 15—20 чоловік у кімнаті й працювали по 12—15 годин на добу, отримуючи дуже малу платню (вісім фунтів на день), що відтягувало терміни виплати боргу на невизначений період. А зібрані мідії оптом здавалися на ринок по чотири фунти за кілограм. Бізнес прибутковий, і про його існування поліція не могла не знати. Однак регулярні поліцейські рейди й операції з метою виявлення організованих банд, які використовують нелегальних іммігрантів для відмивання великих грошей, розпочалися лише після того, як двадцять китайських збирачів утопилися за місцем своєї «роботи».

Наприкінці березня британська поліція заарештувала одного з найвпливовіших гангстерів ринку нелегальної робочої сили. Ним виявився 40-річний... українець, який приїхав до Великобританії чотири роки тому й попросив притулку. «Хрещений батько» жив у будинку вартістю 300 тис. фунтів, у якому під час обшуку знайшли все, що й мали знайти, — фальшиві документи, величезні суми готівки, зброю, у гаражі — кілька дорогих автомобілів та фургони для перевезення людей. За порівняно невеликий термін йому вдалося організувати кілька «фірм» із працевлаштування, директорами в яких були англійці. Життя й робота працевлаштованих (в основному громадян України та країн Прибалтики) мало чим відрізнялися від життя й роботи збирачів мідій. Головним місцем їхньої праці були рибопереробні комбінати на півночі Англії та у Шотландії. Після успішно проведеного рейду майже 50 українців заарештували. Тепер вони чекають депортації.

Не можна заперечувати того факту, що руки й голови іноземних працівників є одним із китів, на яких тримається економіка Великобританії. Вчителі та офіціанти, медсестри й прибиральниці, програмісти й нянечки, інженери й будівельники — перелік нескінченний. До того ж, з огляду на постійне зниження народжуваності, щоб зберегти баланс між працюючим і непрацюючим населенням, країні як ніколи потрібні нові люди. З іншого боку, ринок нелегальних працівників похитнувся, але продовжує існувати. Але навіть ті, хто приїжджає працювати легально, роблять погоду. Взяти хоча б заробітну плату. Іноземному робітникові платять менше, ніж англійському, хоча кваліфікація першого аж ніяк не поступається кваліфікації другого (а інколи навіть навпаки). Звідси висновок — роботодавець або найме іноземця, або уріже зарплату «своєму». У будь-якому випадку, обидва варіанти явно не на руку місцевому жителю. Є ще одна причина, яка навряд чи може влаштовувати будь-яку більш-менш розвинену державу. Наприкінці
1980-х Світовий банк оприлюднив такі дані: 65 млрд. американських доларів, зароблених іноземними працівниками, були відправлені ними додому — рідним і близьким. А це ні багато ні мало — майже на 20 млрд. більше, ніж загальна сума фінансової допомоги, яку розвинені країни виділяють країнам, що розвиваються. 1998 року ця сума становила 52,8 млрд., що таки значно більше, ніж офіційна «гуманітарка».

У Великобританії величезна кількість іноземців. Тих, хто приїхав сюди учитися. Тих, хто приїхав сюди працювати. Тих, хто приїхав, щоб залишитися тут назавжди й стати гордим власником британського паспорта, тих, хто приїхав, щоб просто тут жити — іноді легально, іноді не зовсім. Місцеві жителі давно звикли до розмаїття кольору шкіри, розрізу очей і мов на вулицях. Найбільш інтернаціональне місто, безумовно, Лондон. Тут у його східній частині чути російську мову, у західній — польську, у північній — іврит та ідиш, у південній — ямайський сленг. Індійські чи арабські мови з діалектами — всюди. Є безліч районів, потрапивши в які, можна взагалі засумніватися, чи ти в Англії. Оскільки Англія — країна іноземців.

Це непогано. Звісно, їй ще далеко до «американської мрії», як і далеко до «зірково-смугастої» жорсткості в боротьбі за місце під сонцем. Проте тут найпопулярнішими вважаються індійська й китайська кухні та російська горілка. Тут мода на іспанську мову, французький кінематограф і японську літературу. Тут білі хлопці одружуються з чорними дівчатами, а біла дівчина приймає мусульманство. Тут половина спалахів расизму — наслідки втрат політкоректності. Тут ніколи не станеш «чортовим іноземцем», якщо маєш відчуття власної гідності.

У травні чимало жителів десяти нових країн—членів Євросоюзу скористаються своїм вступом у громаду, щоб потрапити сюди. Іммігрантам потрібна Великобританія так само, як Великобританії потрібні іммігранти. Можливо, це ефект взаємного тяжіння. Закони фізики. Особливості демографії. Психологія стосунків...