ДВОЄ КОЛІС УДАЧІ

На недавньому чемпіонаті країни з велотреку, що проходив у Києві, в центрі уваги опинилася, звісно, збірна України в командній гонці переслідування, екс-чемпіон світу, і одесит Василь Яковлєв, який переміг у двох номерах програми. І це зрозуміло. Дружний квартет ось уже кілька років перебуває у світовій еліті. Та й Василь ще на початку 90-х років оселився в ній. Потім була низка злетів і падінь. Але в минулому сезоні одесит став віце-чемпіоном світу в груповій гонці за очками, недвозначно заявивши про олімпійські домагання. Майбутні Ігри для Василя будуть, до речі, вже третіми. Але повернімося до розімлілого від спеки овалу київського треку.

Спочатку Василь переміг у своїй улюбленій груповій гонці. На щастя, й конкурент гідний знайшовся. Киянин Олександр Клименко, з тієї самої команди, в гонці переслідування не дав фаворитові перетворити виступ на легку прогулянку. А наступного дня, вже об’єднавшись, вони знову вийшли на доріжку. І були на голову сильніші за інших у парній гонці. Після фінішу Василь охоче погодився поговорити, щоправда, зауваживши: «Тільки я неговіркий...»

— Ніби яскравий метеор, ти, ще зовсім молодий, 20-літній, стрімко злетів на високу орбіту. Чемпіон СРСР, учасник Барселонської олімпіади... У наступному сезоні одержав «бронзу» світового чемпіонату. І що, так легко й закрутилися двоє коліс удачі?

— Як у мене все розпочиналося? Старший брат (по батькові) займався велоспортом. Захопив і мене. І так, що очі загорілися. Але, оскільки на зріст був замалий, через рік прийшов до Одеської ДЮСШ «Колос» до Віктора Тимофійовича Тросіна. Чим сподобався тренерові? Ну, не зростом, звісно... Характером, напевно.

1986-го у Львові виграв триденну групову гонку. Це була перша серйозна перемога. Причому обігнав суперників, старших віком. І подружив з ними. А за рік не пощастило: отримав важку травму, й сезон пропав...

Одне слово, не так уже легко та просто опинився на порозі великого спорту. А переступив його в 1989-му. Тоді в Москві на кубку Союзу виграв у Дмитра Нелюбіна, самого олімпійського чемпіона! Це був величезний стрибок. Потрапив на чемпіонат світу, але там поступився. Адже був ще юніором. Отож радів двом срібним медалям, в індивідуальній і командній гонках переслідування, на світовій першості серед ровесників.

— Але юніорські штанці ставали затісними. Надходила черга серйозних міжнародних гонок. І слід було визначитися зі спеціалізацією. Як це відбулося?

— Дебютуючи на чемпіонаті світу, їхав індивідуальну гонку переслідування. А в групову прийшов зовсім випадково. На початку 90-х у цьому виді на всесоюзних змаганнях була дуже напружена конкуренція низки сильних центрів. Виступав у групових гонках і я, потрапляв до фіналу. Лідером же був Олександр Гонченков. Але його відібрали на Олімпіаду в індивідуальній гонці. А графік турніру Ігор був щільним. Отож довелося мені їхати групову гонку. До того лише один раз перемагав у ній на етапі Кубка світу.

Приїхав до Барселони, очі розбігаються, нерви напружені до краю. До того ж, ще впав... Словом, урок одержав хороший. Той досвід згодився вже наступного сезону. На чемпіонаті світу налаштовувався добрий результат і виграв «бронзу».

— На Олімпіаду в Атланту ти їхав уже не зеленим новачком. Підсумком стало четверте місце. Чи не кривдно, адже зовсім мало не вистачило до медалі?

— Ще б пак! Дуже жорстка була гонка. Незадовго до фінішу ми з канадцем від’їхали від групи. І хоча не знав, скільки в мене очок, однак вірив у медаль. А подивився на табло... Лише на очко (!) обігнав мене австралієць. Ніколи не можна розслаблятися. Оскільки немає передбачуваних ситуацій.

— А тепер пригадаємо торішній чемпіонат світу, твою срібну гонку. Наскільки вдалася вона?

— Неймовірно щільний склад, багато рівних за силою. За два проміжних фініші до завершення гонки я лідирував, а перед останнім попереду йшли троє-четверо. Потім з них виділився швейцарець Бруно Різі. Мені необхідно було обігнати його, але на заваді став чех, який уже не претендував ні на що... Тут ось що ще важливо: перемагає той, у кого більше сил залишається, плюс везіння.

— І тебе, і твоїх славетних партнерів рідко можна побачити вдома. Місяці напруженої підготовки й нескінченний шлейф різних гонок. Як складається в тебе сезон? І, до речі, скільки приблизно кілометрів накручуєш за рік?

— Та десь близько 30 тисяч (за 17 років занять Василь у цілому здолав майже 10 земних екваторів. — Авт.). З листопада по лютий пропадаю в Криму: загальнофізична підготовка, збори, підкачуюся до сезону. І потім — до Італії. За тамтешнім календарем беру участь у різних шосейних гонках. Виступаю й на етапах Кубка світу, готуючись до світового чемпіонату. Причому робота на шосе будується з урахуванням особливостей трекових гонок.

— Ти завдав на плечі ще один тягар. Маю на увазі парну гонку. Причому на великих змаганнях вона проходить на другий день після групової. Чи не важко?

— Складно. Звичайно їду в парі з Олександром Феденком (Черкащина — Київщина). Так було й у Києві, коли торік перемогли на всеукраїнських іграх. Потім на світовому чемпіонаті ми обидва виклалися у своїх видах. У парній же гонці з тактикою вгадали, але далася взнаки втома. Однак олімпійську путівку одержали. Чому тут їхав із Клименком? Так вирішив тренер. Головне ж — знайти порозуміння з партнером і визначитися з тактикою.

...На початку липня Василеві виповнилося 27 років. Відтоді, як уперше переступив поріг велосекції, він, звісно ж, підріс. Проте й нині не вражає богатирською статтю: невисокий, худорлявий і жилавий. Але там, на доріжці, все вирішують інші якості. Це, крім найвищого рівня підготовки, і неприборкана сила волі, вміння мужньо переносити невдачі, видобуваючи з них неоціненні крихти досвіду, характер, одне слово. І Василеві його не позичати. До Сіднея він поїде одним із фаворитів, реальних претендентів на медаль. Що ж, удачі тобі на олімпійському треку!