Духівниця «монтаньольського самітника»

Я вірю в закони людського роду, які існують тисячоліття, і я вірю, що вони переживуть усю метушню і безладність наших днів.

Герман Гессе

Ранньої весни 1919-го в маленькому гірському селі Монтаньола в італомовному швейцарському кантоні Тессін з’явився високий стрункий чоловік 41 року. Це був уродженець казкової Швабії, що на крайньому південному заході Німеччини, уже тоді відомий — не можна сказати обласканий славою — письменник і мислитель Герман Гессе (1877—1962). У відлюдному малесенькому альпійському будиночку цей упертий людинолюб вирішив продовжити «шлях нагору», «пошуки себе». Він став живою легендою ще за життя — навколо імені та ідей «монтаньольського самітника» багато десятиліть точилися запеклі суперечки. На його адресу звучали велемовні оди, але не менш часто обрушувалися лавини огуди та образ.

Нобелівський лауреат 1946 року в галузі літератури, автор романів і повістей («Степовий вовк», «Гра в бісер», «Сіддхартха», «Нарцис і Гольдмунд», «Деміан»...), глибоких літературно-критичних есе, збірників віршів, легенд, сказань, притч, який залишив і блискучу епістолярну спадщину, Герман Гессе, без перебільшення, — одна із найскладніших, контраверсійних постатей ХХ століття. Ця людина зуміла втілити свою віру в незламну силу людської совісті та духовну незалежність індивідуума. Може, тому вона й нині, на самому початку ХХI століття, безперечний лідер з перекладів серед німецькомовних авторів.

Серед кореспондентів Германа Гессе були письменники, його співвітчизники Томас Манн і Генріх Віганд, французи Ромен Роллан і Анрі Барбюс, австрієць Стефан Цвейг, а також багато тисяч людей, які прагнули хоча б доторкнутися до «магічного театру» й творчої лабораторії володаря умів. Цікаво, що письменник свідомо друкував ці листи в збірниках, багаторазово розширюючи аудиторію читачів. Таким чином, ми маємо унікальну можливість простежити генезис духовних пошуків представників цілої епохи.

Чому ж письменник вирішив стати самітником, хоча це йому, як бачимо, і не цілком удалося? Причин чимало, і не всі вони перебувають у площині творчості. По-перше, саме на початок 1919 року припадає крах, як з’ясувалося, вутлого сімейного судна — Герман іде від Марії Бернуллі та трьох палко любимих синів — Бруно, Хайнера та Мартіна. Попереду, вже в добровільному засланні, будуть два шлюби; останній, на щастя, вдалий (із Рут Венгер).

По-друге, тривав болісний конфлікт із батьківщиною. Хоча це й неприємно усвідомлювати німцям, Гессе постійно критикував Німеччину — і часів Веймарської республіки, і в роки нацистської вакханалії, і вже після Другої світової війни. Націоналізм і патріотична лихоманка що 1914 року, що після 1933 року, і відповідні деформації в суспільстві нещадно ним висміювалися. Він дуже часто навмисне дистанціювався від співвітчизників, звертаючись до них не інакше як «Ваша країна, ваша батьківщина...»

Втрати на цьому шляху були непоправними. Абсолютна більшість друзів і знайомих (серед них і родичі) так і не вибачили мислителю подібної «неповаги» до Німеччини. У неприйнятті воєнної істерії, що охопила Європу від перших днів Першої світової, письменник був послідовний. У своїй статті «Друзі, не треба цих звуків!» (слова з речитативу заключної частини Дев’ятої симфонії Бетховена), опублікованої 3 листопада 1914 року в швейцарській газеті «Нойе цюрхер цайтунг», Г.Гессе писав: «Народи до кінця розсварилися один з одним, і щодня сила-силенна людей мучиться і гине в жорстоких боях... Будь-який солдат на фронті, який щоденно ризикує життям, має повне право на жорстокість, на вибухи гніву та ненависті. Будь-який активний політик також. Та лише не ми, люди іншого складу — поети, художники, журналісти».

Відповіддю на цей щирий маніфест стало злісне цькування, що не припинялося і після закінчення в листопаді 1918 р. Першої світової війни. Германа Гессе називали «дезертиром», «зрадником», «відщепенцем». Аналогічна доля спіткала Ромена Роллана та Анатоля Франса, Стефана Цвейга, росіян Максима Горького і Максиміліана Волошина. Ромен Роллан у своїй книжці «Над сутичкою» (1915 р.) писав: «...із усіх німецьких поетів найбільш піднесені, ясні слова написав у дні цієї жахливої війни та зберіг воістину гетевську велич духу Герман Гессе, почесний гість і майже названий син Швейцарії. Продовжуючи жити в Берні, поза межею моральної зарази, він повсякчас уперто тримається осторонь від будь-якої, хоча б непрямої участі в цій війні».

З кожним місяцем Великої війни голос письменника ставав дедалі жорсткішим, а оцінки того, що коїлося, дедалі точнішими. У статті «Чи настане мир? (1917 р.) він зазначає: «За виключенням невеличкого прошарку ділків, жодна жива душа на землі не бажає, щоб тривав цей ганебний і сумний стан». Філософ творчо переосмислює біблійну заповідь «Не вбий!», що «зовсім не означає: не заподій зла іншому. Але: не позбавляй себе самого іншого, не зашкодь собі самому! Інший — адже це не чужий, тобто не щось далеке, яке не має до тебе відношення, що живе саме по собі. Адже все у світі, усі ці незліченні тисячі «інших» існують для мене лише остільки, оскільки я їх бачу, відчуваю, маю до них відношення. З відносин між мною і світом, «іншими», і полягає, власне, моє життя» («Війна і мир», 1917). Його рецепт порятунку людства знаходиться не в площині «матеріального розрахунку», і не в загальновідомих заповідях, проповіді та пропаганді, а в універсальності й всемогутності істини. Істина — це «пізнання живого в нас, у кожному з нас, у мені й у тобі, пізнання таємного чарівництва, таємної божественної сили, яку кожний із нас у собі носить».

Ставлення до релігій у Германа Гессе двоїсте. Віра в нього постає не в релігійному розумінні, а як альтернатива безвір’я, розпачі. Будь-які боріння між конфесіями сприймалися мислителем із відчуженням, і лише підкреслювали вірність обраного ним шляху.

Цей розлад із навколишнім світом — критика режиму на батьківщині не означала схвалення дій держав із протиборчого табору — вплинув на тонку психіку Германа Гессе. Вихід із важкої депресії був болісним і тривалим. Десятки сеансів психоаналізу, проведені професором Лангом, а пізніше і самим Юнгом, не лише поставили письменника на ноги, а й відіграли в його творчості величезну роль. Саме після хвороби Герман Гессе опинився в Монтаньолі, щоб усамітнитися там уже назавжди і, відкинувши метушню міст, перебуваючи навіть візуально ближче до неба, спробувати «наново народитися».

В Альпах у письменника немов відкривається «друге дихання». Саме в Монтаньолі блискучий знавець і любитель музики (передусім Баха, Моцарта і Бетховена), відкриває в собі ще й талант живописця. Повернення до міста відкладається назавжди, оскільки його аура глибоко ворожа Г.Гессе. «В атмосфері зацькованого, вируючого, а тому й непередбаченого життя все вирішується війною і миром, ринком і валютою, але не людиною: модою, біржею, настроєм, «вулицею». Те, що житель великого міста називає життям, майже повністю вичерпується цим; він розуміє під життям, крім політики і справ, лише суспільство, а під суспільством, у свою чергу, майже виключно ту частину свого життя, яку віддано пошукам сенсацій і задоволень», — пише Герман Гессе в статті «Читаючи роман» 1933 року. Єдиний зв’язок із цивілізацією — нечасті приїзди друзів, в основному письменників і журналістів, і жваве листування зі своїми кореспондентами.

Поява тонкого і вдумливого письменника-митця зумовлено, зокрема, і походженням, і родом занять предків, і місцем народження. Дід по матері — Герман Гундерт — був видатним сходознавцем, упорядником словника мови малалаям, відомим протестантським місіонером, захопленим шанувальником релігійних культів і філософії Сходу; мати народилася і багато років жила в Індії. Любов до магії, давньої заповітної таємниці, до багатозвуччя цієї землі, безумовно, — від них. Ще 1911 року Герман Гессе здійснює подорож до Індії та Індонезії. Це була одна зі спроб знайти «шлях усередину», синтезувати отримані ним знання. Збірники легенд і притч, чудова повість «Паломництво до країни Сходу» і «Сіддхартха» стали результатом цих пошуків і поверненням до витоків.

Батько, релігійний шукач і пієтист Йоганнес Гессе, із прибалтійських німців, також був місіонером в Індії. Це був швидше типовий скандинав. «Його доброта та його розум були завжди з ним, але він ніколи не зникав у чарівних хмарах дідусевої стихії», — писав в автобіографічному нарисі «Дитинство чарівника» 1923 року молодший Гессе. Фантастичну працьовитість він також успадкував від батька.

Не забуватимемо, що Швабія — це воістину благословенний край, саме тут отримував цілюще підживлення в XVIII і XIX століттях німецький класицизм і романтизм — дала світу великого казкаря Вільгельма Гауфа, романтиків Йоахіма фон Арніма та Клеменса Брейтано; у Штутгарті народився Ернст-Теодор Гофман, а в Марбаху сам Фрідріх Шиллер. У містечку Кальве, на малій батьківщині Германа Гессе навчався Фрідріх Гельдерлін... Можна сміливо сказати, що жодний регіон Німеччини не може похвалитися таким сузір’ям імен митців слова.

Між двома світовими війнами Герман Гессе створив свій основний шедевр — роман «Степовий вовк» (1927), дуже складний для розуміння. Він надто відрізняється від «Деміана» (не побоюся сказати, кращого роману про становлення світу підлітка) або ж «Нарциса та Гольдмунда», не менш талановитих і стилістично куди більш бездоганних творів, написаних також у 20-ті роки. У «Степовому вовку» сміливо та невимушено зв’язуються реальні події і фантастика, художній задум і психологічні, соціологічні — на хиткій межі — досліди письменника. У 60-ті роки в усьому світі (особливо, у США і Японії, що стрімко розвивалися) розпочалося повальне захоплення «Степовим вовком». Молодь вийшла на вулиці. Кумирами її стали Ернесто Че Гевара і той самий Герман Гессе.

Це був протест проти світу чистогану, суспільства, в якому голий практицизм став релігією, а особистість, що прагне до самовираження, пригнічувалася. Та зовсім не нігілізм проповідував письменник. Він вірить у вище призначення людини. І хоча часто повторює, що є «людиною споглядання», сам же і спростовує цей постулат: «Дія — це немов вдих, а споглядання — немов видих, і людина, яка не володіє тим та іншим, не цілком людина». Саме ця проблема розриву, розладу споглядання та дії проходить наскрізною думкою через усі його твори. У суперскладному для непідготовленого читача, що фактично є синтезом багаторічних духовних пошуків письменника, романі «Гра в бісер» (1946 р.) магістр Йозеф Кнехт формулює своє (і автора!) завдання — «зануритися в хаос реальності й все-таки зберегти в собі віру в порядок і смисл».

Герман Гессе знайшов-таки свій «шлях усередину» у шаленій боротьбі з «усякими бісами і демонами» у вигляді ідей, що панують над масою, натовпом і роблять її матеріалом для різноманітних експериментів: «Я не представник якогось жорсткого, остаточно сформульованого вчення, я людина становлення і змін».

Письменник-мислитель займає особливе місце. Без його спадщини сучасна світова література була б біднішою.